Чи є це американська війна? Безумовно так – у тому сенсі, що американці відчувають частину її наслідків. І так само безперечно, оскільки американські виборці є однією з її причин, привівши до влади Дональда Трампа. Але в її причинах і цілях дуже мало того, що безпосередньо пов'язане з народом чи інститутами Сполучених Штатів Америки.
Якщо ми проаналізуємо її витоки – або те, що можемо в них розпізнати, – то побачимо дещо зовсім інше: замкнену когорту міжнародних олігархів, які експлуатують державну владу та патріотичні почуття, водночас створюючи світовий порядок, у якому американська держава значно слабша або просто перестає функціонувати. Олігархічний коридор.
Чи є ця війна американською за своїм походженням? Чи можна знайти витоки війни Трампа проти Ірану у США? Безумовно, ця війна має й внутрішньополітичний вимір. Трамп уже дав зрозуміти, що хоче використати її, щоби спробувати "зафедералізувати" вибори в листопаді 2026 року та зберегти владу за допомогою штучної більшості слухняних республіканців. Але це спрацювало б у разі будь-якої війни. І, наскільки нам відомо, до літа чи осені Трамп цілком може перейти до іншої війни – на Кубі. А потім і до ще однієї.
Питання ось у чому: чому саме ця війна? Чому Іран? Безумовно, є американці, які дуже давно прагнули війни з Іраном. Роками, десятиліттями, ще з 2003 року і навіть раніше. Але це не пояснює моменту. Чому саме зараз? Схоже, американської відповіді на це питання немає.
Без сумніву, це рішення ухвалив Дональд Трамп – у вузькому сенсі, що ніхто інший не мав практичних повноважень віддати наказ американським збройним силам вступити в бій. Але це радше породжує питання, ніж дає відповідь, і сам Трамп цих відповідей не має. Чому він ухвалив саме таке рішення? Він не зміг пояснити, чому розпочав війну, настільки, що це вже не поясниш ані навмисною двозначністю, ані розумовим занепадом. Він навіть не виглядає особливо зацікавленим у цьому питанні – ніби хтось уже відповів замість нього. Йому, вочевидь, хотілося війни – після задоволення від Венесуели. Але чому саме цієї?
Можна згадати різні американські витоки воєн – більш чи менш почесні, більш чи менш вульгарні. США воювали через реальні загрози з-за кордону, через спроби сецесії всередині країни, через кампанії в пресі, через урядові аналізи загроз, через урядові пропагандистські кампанії. Але у всіх цих історичних випадках був певний американський компонент, певний американський процес. Тут цього американського внеску немає.
Питання не в легітимності тих минулих воєн. Проблема значно простіша, суто аналітична: у всіх цих випадках збройний конфлікт мав певну американську історію походження. У випадку Третьої війни у Перській затоці цього немає. Не було ані загрози ззовні чи зсередини країни, ані навіть суб'єктивного відчуття такої загрози в суспільстві. Ми майже не бачимо доказів тривалих дискусій чи дебатів в урядових відомствах (В'єтнам) або бодай урядової кампанії у пресі, покликаної схилити громадську думку (Друга війна у Перській затоці).
Приймімо пояснення самого Трампа: єдині обмеження його дій містяться у його "власній голові". Але й це лише породжує питання. Що саме є у його голові й як воно туди потрапило? Ми не бачимо жодних ознак того, що те, що зараз у нього в голові, якось пов'язане з його власними заявленими переконаннями (премія миру), громадською думкою (проти війни), урядовим консенсусом (його немає) чи пропагандистською кампанією (теж відсутня). Тоді якими каналами щось потрапляє в голову Трампа? Схоже, шлях до його мислення пролягає через олігархічний коридор.
Ми не знаємо достатньо, щоб упевнено сказати, що саме міститься в цьому коридорі, як визнає будь-який історик. Через десятиліття історики дискутуватимуть про те, чому почалася ця війна, так само як ми дискутуємо про причини всіх великих конфліктів.
Майбутнім вченим буде нелегко, оскільки письмових доказів буде мало. Те, що видається американською зовнішньою політикою, значною мірою здійснюється приватними посланцями, яких часто не супроводжують люди, що ведуть записи, і які не спираються на інституційну компетентність чи галузеву експертизу урядових відомств.
Один слід залишають вихлопи приватних літаків, які, що показово, мчать до одних столиць, але не до інших. Джаред Кушнер і Стів Віткофф були залучені до трьох напрямків переговорів, що стосуються сторін, зацікавлених у цій війні. Вони були перемовниками Трампа з Іраном, де через своє нетерпіння – м'яко кажучи – зайняли позицію, схилену в бік Ізраїлю, Саудівської Аравії та інших арабських держав Перської затоки. Вони були серед перемовників Трампа з Ізраїлем щодо Гази, де, як на мене, без очевидної несправедливості можна сказати, що їхня позиція схилялася на бік Тель-Авіва. І вони є перемовниками Трампа з росією та Україною, де позиція Віткоффа демонстративно прокремлівська.
Ці чоловіки справді посідають певне місце у свідомості Трампа. Його друг і зять є його обраними посланцями, і він розмовляє з ними. Вони пов'язують його з країнами, яких стосується ця війна: Іраном, Ізраїлем, Саудівською Аравією (та іншими державами Перської затоки), росією, Україною. Віткофф і Кушнер мають своїх фаворитів. Кушнер має план перетворити Газу на гігантський курорт. У випадку держав Перської затоки обидва чоловіки отримують вигоду від (відомих і задокументованих) фінансових операцій, які вирізняються незвичною гнучкістю та щедрістю. Про будь-які фінансові зв'язки між Кушнером чи Віткоффом і кремлем нічого не відомо, але було б неправдою стверджувати, що можливість таких домовленостей не спадає на думку регіональним експертам.
Сама Америка перебуває поза олігархічним коридором. Ми бачимо трьох окремих американців – Віткоффа, Кушнера й Трампа, які ділять цей затишний прохід, це інформаційне та емоційне середовище, із зацікавленими і часто надзвичайно багатими людьми з інших країн. Оскільки звичні сигнали від американської громадськості та американського уряду тут очевидно не мають значення, а будь-яка загроза американській безпеці чи бодай якийсь облік американських інтересів так само помітно відсутні, ми маємо підстави придивитися саме до цього коридору.
Окрім запитань про вхідні дані – те, що потрапляє до коридору – ми можемо розглянути й вихідні дані – те, що з нього виходить. Хто виграє від цієї війни? США – точно ні. Жодних національних інтересів не досягнуто, і навіть не робиться серйозної спроби їх окреслити. Ми втрачаємо авторитет, ми втрачаємо союзників, ми оголюємо слабкі місця у власному способі ведення війни й спалюємо боєприпаси, які могли б знадобитися деінде.
То хто ж отримує вигоду? Знову ж таки, слід підкреслити, що ми не маємо тих джерел, яких хотіли б майбутні історики. Проте є кілька претендентів, які явно заслуговують на увагу. Ізраїль є американським союзником у цій війні, і його уряд чітко висловлює зацікавленість у знищенні іранської влади.
Саудівська Аравія вже 47 років веде регіональну боротьбу за владу з Іраном. Цікаво, що американська воєнна пропаганда, яку підхопили коментатори, дружні до режиму, тепер стверджує, що Сполучені Штати вже 47 років перебувають у стані війни з Іраном. (Оруелл останнім часом часто згадується, але його фраза "ми завжди були у стані війни з Євразією" з роману "1984" тут дуже доречна). Це очевидно неправдиве твердження означає, що США впродовж більшої частини пів століття були клієнтською державою саудівців, яка діяла проти Ірану.
Ця пропагандистська лінія історично сміховинна – пам'ятаєте, як ми постачали ракети до Ірану в 1981–1985 роках? Або як саудівці спрямували літаки у вежі-близнюки 11 вересня 2001 року? Але вона промовиста.
Як щодо росії? Тут ситуація, безумовно, складніша. Для путіна прикро, що він втратив ще одного політичного друга: після Мадуро – тепер і Хаменеї. Іран підтримував росію під час повномасштабного вторгнення в Україну, постачаючи безпілотники "Шахед", які тероризували й травмували українське цивільне населення. Восени 2022 року Іран навіть відправив власний персонал на окуповану росією територію України, щоб навчити росіян керувати дронами; було б дуже дивно, якби ці інструктори самі не спрямовували бодай частину незліченних смертоносних атак проти українців. (Кількість дронових атак на Україну обчислюється приблизно сотнею тисяч, і про це варто пам'ятати, коли одна-єдина атака дрона на американські війська подається як щось виняткове і драматичне). Немає сумнівів, що американська атака на Іран перешкодить подальшим поставкам іранської зброї до росії.
З огляду на їхній досвід зіткнення з іранською зброєю, не дивно, що багато українців вітають американський напад на Іран як такий, що піде їм на користь. Боюся, це не зовсім так.
Наразі українці мають одну серйозну вразливість у війні, а саме протиповітряну оборону: зокрема, потребу в ракетах Patriot, які виробляють американці, а європейці купують і передають Україні (прямих поставок американської зброї Україні немає). США зараз шаленими темпами спалюють ці перехоплювачі Patriot на радість своїм можливим супротивникам.
За останні два роки Patriot перевершив в Україні всі очікування. Але якщо Сполучені Штати змарнують запаси Patriot у своїй іранській авантюрі, то буде важко захистити українські міста – та, зрештою, будь-що інше. За даними Києва, американці витратили більше ракет Patriot за перші три дні війни з Іраном, ніж українці за чотири роки оборони від повномасштабного вторгнення росії.
Це, до речі, вагомо свідчить про те, що американці ведуть війну тактично і стратегічно нерозумно. Схоже, вони витрачають дорогі ракети Patriot на дешеві дрони, а це не є сучасним способом ведення війни. Це не лише марнує гроші, а й знецінює потенціал перехоплювачів Patriot, здатних зупиняти балістичні ракети. Американці, здається, не готові до війни дронів. Для цього їм знадобиться допомога України. Чи визнають вони це бодай якось – інше питання.
росіяни мають одну серйозну вразливість у цій війні – вуглеводні. Вони залежать від продажу нафти та природного газу, щоб купувати зброю та платити солдатам. Завдяки війні з Іраном, завдяки олігархічному коридору, ціни на нафту зараз зросли – на велику користь росії, яка заповнює порожнечу, залишену Іраном.
Отже, у підсумку війна оголює вразливість України й закриває одну з проблем росії. США могли б підготуватися так, щоб не дати росії негайно скористатися власними діями, але вони цього не зробили. Це узгоджується з тривалою дискусією в олігархічному коридорі, де американські олігархи зазвичай зважають на інтереси росії.
Тут теж американська пропаганда може виявитися показовою. Із двох пропагандистських меседжів, які протрималися довше одного дня, один є російською тезою: Україна винна в усьому, включно з американськими помилками.
Трамп і його речниця Керолайн Левітт стверджують, що США мають нескінченний запас зброї, потрібної для вічної війни, але якщо ця нескінченність якимось чином порушується, то це нібито наслідок політики Байдена щодо озброєння України.
Це абсурдно з багатьох причин. Історично США продають найбільше зброї Саудівській Аравії, Японії та Ізраїлю – саме в такому порядку. Після повномасштабного вторгнення 2022 року Україні переважно передавали зброю, яку вже готували до виведення з експлуатації. Україна використала цю зброю, щоб стримати повномасштабне вторгнення росії, яке підтримували Китай, Іран і Північна Корея. Це незрівнянно важливіший конфлікт, ніж війна Трампа проти Ірану. Україна вдосконалила частину цієї зброї, застосувала деякі системи по-новому, а потім поділилася досвідом з американцями, які змогли поліпшити її і конструктивно, і практично.
Цю несправедливість слід зафіксувати; проте суть у тому, що Трамп і Левітт повторюють російське кліше. І, як у випадку з ідеєю про те, що ми завжди були клієнтом Саудівської Аравії, уявлення про те, що Україна винна в усьому, є єдиним послідовним пропагандистським повідомленням США. (Американцям не потрібно повторювати ізраїльську пропаганду: ізраїльський прем'єр-міністр з'явився на телеканалі Fox і сам її поширив – без посередництва).
Війна відповідає інтересам Ізраїлю, Саудівської Аравії та (з певними застереженнями) росії; війна змусила Білий дім поділяти риторику Ізраїлю, Саудівської Аравії та росії. Такий наразі результат.
Отже, з вхідних і вихідних даних ми отримуємо певну картину, в якій Америка є периферією, а олігархічний коридор – центром. Я не вірю в "димлячий пістолет": що одна розмова з ізраїльтянином, саудівцем чи росіянином спричинила цю війну. На мою думку, плідніше уявляти собі коридор, у якому триває безперервна розмова: такий, де відсутні американський народ, американські інституції й, зрештою, все американське. І через цю відсутність ми бачимо нову реальність: американській державі дозволяють занепадати й хитатися, а олігархи використовують те, що лишилося, для досягнення приватних інтересів і приватного збагачення.
Це світ, який краще служить таким державам, як росія та Саудівська Аравія, де держава й олігархія вже діють у злагоді. Це не світ, у якому США мають вагоме значення, або принаймні Сполучені Штати не розглядаються як їхній народ чи представницькі інституції. Це світ Ради миру Трампа, де народи розглядаються як об'єкти угод, а не як громадяни держав.
Американські збройні сили відправлятимуться туди-сюди, як забажається примхливій олігархічній зграї, але їхні дії не матимуть нічого спільного з тим, що сутнісно є американським. Їхня похвальна лояльність до держави стає предметом зловживання з боку президента, якому така відданість абсолютно чужа. Насильство, яке американці чинять у світі, впливатиме, зокрема, і на самих американців; вбивства і смерть відбуваються від їхнього імені, хоча без їхньої участі й без будь-якої думки про їхнє благополуччя.
Чи є це американська війна? Це війна безвідповідальності кількох американців усередині олігархічного коридору, яка штовхає країну до майбутнього, у якому інститути не працюють, а громадяни нічого не важать. Але це також може бути війна, яка дозволить іншим американцям побачити це майбутнє, завадити йому й уявити краще. Якщо ми чесно визнаємо, що ця війна є кроком до нашого руйнування, то матимемо початок плану для відновлення.
