Отже, Трамп заявив про відновлення санкцій проти Ірану, у вівторок увечері наказав бомбардувати цю країну, оголосив меморандум про взаєморозуміння (МПВ) між США та Іраном "мертвим", а минулої ночі знову завдав ударів. Учора на саміті НАТО Трамп навіть назвав іранців "покидьками" і сказав, що ненавидить мати з ними справу, а потім додав, що, на його думку, усе якось владнається.
Ми знову у стані війни? А чи взагалі колись із неї виходили?
Відповідь на обидва запитання – і "так", і "ні". Насправді реального підґрунтя для завершення цієї війни ніколи не існувало, адже Іран жодного разу не погодився на жодну з вимог Трампа. Меморандум про взаєморозуміння був розпливчастим документом, у якому Іран не пішов на реальні поступки, натомість отримав суттєві вигоди, а всі суперечливі питання відклав "на потім" у дивній надії, що за шістдесят днів вони якось самі собою розв'яжуться.
Бомбардування може тривати ще кілька ночей, але нескінченно продовжуватися воно не може – з політичних та економічних причин. Усе це лише свідчить, що Трамп удруге залишився без відповіді на війну, яку сам і розпочав. Реального важеля впливу на Іран у нього немає – і з кожним днем дедалі менше, – проте він відчуває, що не може просто піти, не прикривши свою поразку бодай якимось "фіговим листком". А іранці поки що не дають йому навіть цього (див. нижче).
Мушу зізнатися: коли вчора я прочитав про роздратування Трампа, у мене промайнула певна радість – надто коли здалося, що він готовий узагалі відмежуватися від цієї історії. Можливо, це знак того, що він нарешті усвідомлює стратегічний глухий кут, у якому опинилися США в регіоні. Хтозна, можливо, це навіть призведе до масштабного перегляду американської присутності на Близькому Сході.
Примітка: у самому Меморандумі США фактично натякають, що готові суттєво скоротити свою військову присутність навколо Ірану.
США настільки себе принизили, водночас оголивши власну слабкість і безглуздість своєї військової позиції, що, можливо, країна нарешті зробить те, що мала зробити ще років чи навіть десятиліть тому, – згорне військову присутність на Близькому Сході. Кажу це цілком серйозно. Сполученим Штатам варто вивести війська з великих військових баз, припинити розгортання своїх сил у регіоні й, безумовно, припинити вести там будь-які війни. Якщо і є щось, у чому можна бути впевненим, то це те, що впродовж останніх десятиліть США змарнували трильйони доларів на військові авантюри на Близькому Сході, і єдиним результатом стало те, що і регіон, і самі США опинилися в набагато гіршому становищі.
Постає закономірне запитання: чи не настільки все погано, що з цього врешті вийде щось добре?
Виведення американських військ із В'єтнаму після воєнної поразки: урок для Близького Сходу?
Чи настільки все погано, що з цього може вийти щось добре?
Нинішня війна Трампа проти Ірану – це лише черговий приклад безглуздя, марнотратства й руйнівних наслідків тривалої, вже понад тридцятип'ятирічної, важкої військової присутності США на Близькому Сході, яка фактично триває з часів завершення холодної війни. Перша війна в Перській затоці 1990-1991 років, якщо озирнутися назад, була ідеальним моментом, щоб США почали скорочувати свою військову залученість у регіоні. Після поразки Саддама Хусейна, здобутої завдяки підтримці великої й різноманітної коаліції близькосхідних держав, США мали золоту можливість перейти від ролі активного інтервента до ролі організатора чи помічника регіональної безпеки.
Проте усе склалося інакше.
Останніми роками думка про те, що США необхідно припинити пряму військову залученість у регіоні, дедалі більше утверджується в моїй свідомості. Я вже публікував матеріал на цю тему одразу після жахливих нападів ХАМАС 7 жовтня 2023 року, обґрунтовуючи цю позицію.
Той матеріал спирався на чотири основні тези:
1. Військова залученість США не допомогла Близькому Сходу: вона не принесла ні стабільності, ні поширення демократії.
2. США політично й військово погано підготовлені для того, щоб відігравати конструктивну роль у регіоні.
3. США діють у полоні небезпечної пастки незворотних витрат: саме попереднє втручання у близькосхідні справи (безглузді війни, загибель власних солдатів заради вбивства інших) стало головним двигуном, що утримує США у стані військової залученості. Час розірвати це коло.
4. Щоб упоратися з власним занепадом, США мають надати своїм союзникам і партнерам змогу самим дбати про власну безпеку, а не намагатися робити все самотужки. Настав час, щоб держави регіону самі відповідали за себе – це піде на користь і їм, і самим США.
Наслідки нинішньої війни США проти Ірану ще більше зміцнили цю аргументацію й додали нові підстави, які кілька років тому були не такими очевидними. Ось вони:
1. США виявилися набагато слабшими у військовому плані, ніж здавалося ще кілька років тому. Війна проти Ірану оголила серйозні проблеми, на виправлення яких підуть роки. Американська сторона зазнала суттєвих втрат і виснажила запаси сучасного озброєння. Лише вчора з'явилися повідомлення про надзвичайно високі й дорогі втрати американських розвідувальних дронів Reaper. США необхідно відбудовувати оборонно-промислову базу. Так само потрібні глибокі внутрішні зміни у самих збройних силах: слід відновити доброчесність і подолати корупцію в Пентагоні, а для цього доведеться скоротити міжнародні зобов'язання – і почати варто саме з Близького Сходу.
2. Держави регіону дедалі відвертіше грають із США або не довіряють їм. Показово, що і Іран, і Ізраїль однаково демонструють слабкість США, попри те що діють по-різному: одні підписують угоди з Вашингтоном (як Іран), інші вдають, ніби виконують американські вимоги (як Ізраїль), але насправді обидва роблять те, що вигідно їм самим, – чи то в Ормузькій протоці, чи то в Лівані. Роздратування Трампа обома цими країнами останніми тижнями якраз і засвідчує: попри колосальні військові зусилля, ці держави робитимуть те, що хочуть. Інші партнери США, зокрема країни Перської затоки, зрозуміли, що Вашингтон не здатен захистити їх від Ірану, і відповідно змінюють свою поведінку. Таким чином, держави регіону дедалі більше починають мислити й діяти так, ніби США – це держава, що занепадає, а це лише посилює аргумент на користь виведення американських військ. Власне, цю ситуацію США варто обернути на свою користь: дозволити цим державам самим визначати власне майбутнє.
3. Знову ж таки, американська військова сила лише погіршила ситуацію. Здавалося б, цей урок уже мав би бути засвоєний раз і назавжди, але його доводиться вивчати знову й знову. Що дала ця війна? Вона зміцнила при владі радикальнішу версію іранського режиму, додала йому впевненості й прирекла на подальші страждання тих іранців, які прагнуть вільної країни. США давно час усвідомити: військова сила не робить ситуацію кращою, і єдиний спосіб гарантовано уникнути цього в майбутньому – не тримати військові сили в регіоні напоготові.
4. Китай продемонстрував переваги того, щоб не втягуватися в регіон безпосередньо у військовому сенсі. Загалом зовнішня й стратегічна політика Пекіна останніми роками була доволі суперечливою: певний час – до того як Вашингтон, образно кажучи, "втратив розум", – Китай сам грав на руку США в Індо-Тихоокеанському регіоні, поводячись надто войовничо щодо сусідніх держав, і тим самим допомагав США здобувати нових надійних союзників і партнерів. Проте останніми місяцями Пекін показав справжню перевагу такого підходу: діяти через союзників і партнерів, самому лишаючись осторонь прямої військової участі. Китай спостерігав, як США марнують величезні військові ресурси, воюючи з китайським союзником – Іраном, який зрештою вийшов із цього протистояння сильнішим. Отже, відмова від прямої участі у війні зробила Китай надійнішим партнером в очах інших держав, зміцнила його стратегічні позиції, а Пекін безсумнівно виграє від масштабних контрактів на відбудову. Уникати війни – зазвичай мудре рішення.
Якщо підсумувати всі ці аргументи на користь того, щоб США згорнули масштабну військову присутність на Близькому Сході, а вони, на мою думку, були досить переконливими ще до 28 лютого 2026 року, то тепер вони видаються ще вагомішими. США вкотре завдали регіону чималої шкоди. Настав час розірвати це коло.
Провальні пошуки фігового листка
Чи не перегинає Іран палицю зі своєю непоступливістю? Кажу так тому, що Тегеран, схоже, не готовий дати Трампу бодай щось, що можна було б використати як "фіговий листок" для прикриття поразки. Здавалося б, Іран мав би задовольнитися самою суттю перемоги і піти на певні стилістичні поступки – бодай одну – заради Трампа. Проте останній тиждень підтвердив: Іран, вочевидь, прагне отримати від цієї війни водночас і суть перемоги, і її форму.
Наприклад, цілком очевидно, що Трамп відчайдушно потребує бодай якоїсь іранської поступки, байдуже якої, – у ядерному питанні. Йому вкрай важливо мати змогу заявити американцям, що саме він змусив Іран відмовитися від ядерної зброї. Однак Іран просто не йде на це. Скажімо, два тижні тому США повідомили, що міжнародні інспектори невдовзі зможуть відвідати іранські ядерні об'єкти. У відповідь Іран спростував ці повідомлення, заявивши, що жодного допуску не буде, доки не укладено остаточної угоди.
Не менш показовою є ситуація навколо мит, які Іран стягує за прохід через Ормузьку протоку. У певному сенсі цю боротьбу Іран уже виграв: сам МПВ визнає, що протока перебуває під контролем Ірану. Проте іранська влада стрімко рухається до того, щоб закріпити своє право стягувати ці мита, не залишаючи Трампу навіть короткої паузи, аби той міг видати цю ситуацію за неіснуючу перемогу. Схоже, атаки Ірану на танкери, які й спричинили нинішню хвилю бомбардувань, сталися саме тому, що деякі судна йшли не іранським маршрутом через протоку, а обхідним, оманським. Іншими словами, Іран хоче отримати своє вже зараз, і його не хвилює внутрішньополітична ситуація у США.
Примітка: адміністрація США заговорила про питання мит значно тихіше, ніби усвідомлюючи, що Іран не дасть жодного простору для маневру. Останню згадку про позицію США з цього приводу можна знайти понад тиждень тому – 1-2 липня.
Якщо іранці не готові поступитися Трампу навіть у формі, бодай видимості переговорного успіху, то самі ще перед початком переговорів вимагають наперед отримати свої "бонуси". Зокрема, Іран, схоже, вперто наполягає на розмороженні власних активів: за його словами, це було обіцяно заздалегідь, і доки він не отримає більше власних коштів, продовжувати перемовини й виходити на остаточну угоду не збирається.
Важко уявити, що кілька ночей безрезультатних бомбардувань з боку США здатні змінити цю базову реальність. У США просто бракує сили, і іранці це чудово розуміють. Лють та образи Трампа на адресу Ірану жодним чином на це не впливають.
Можливо, вихід із регіону – єдиний реальний шлях, що залишився.
