У 1947 році з України було депортовано майже 78 тисяч українців. У 2022-му – вже понад 1.5 млн
21 жовтня 1947 року у Львові розпочалась операція "Захід", яка стала наймасовішою депортацією, здійсненою радянською владою проти українців. За добу спільними зусиллями республіканських та союзних МДБ та МВС із Заходу України до Казахстану та віддалених районів Сибіру вивезли від 78 до 150 тисяч людей – найбільше жінок, дітей та людей похилого віку. Там на них чекали каторжні роботи на копальнях та в колгоспах без права повернення у місця попереднього проживання. Командував операцією заступник міністра внутрішніх справ УРСР Дятлов. Під час обшуків силовики виявляли підпільні криївки, вилучали зброю, націоналістичну літературу та антирадянські листівки, брали у полон учасників підпілля. Майно конфісковували та передавали у власність держави.
Ця депортація стала лише однією з ланок системних дій радянської влади, спрямованих на ліквідацію соціальної бази українського визвольного руху. Адже після завершення Другої світової війни діяльність Української повстанської армії була спрямована проти радянських владних структур. Тогочасне політичне керівництво СРСР було занадто занепокоєне підтримкою визвольного руху місцевим населенням на Заході України та відшукувало все нові й нові форми (на рівні з Голодомором) для її нейтралізації.
Наказ №00430 міністра держбезпеки СРСР Віктора Абакумова від 22 серпня 1947 р.
Перші спроби вивезення українців були випробувані ще за царських часів, але за радянського уряду така практика набула особливого масштабу і на довгі роки стала потужним та ефективним інструментом для розправи з українцями. Так, упродовж 1914-1915 рр., з України було депортовано понад 13 тисяч осіб з Холмщини, Волині, Київщини та Галичини, яких масово вивозили в глибинну росію. Примусовому обов’язковому виселенню підлягали чоловіки віком 18-50 років. У 1929-1930 рр. з метою "розкуркулення" було депортовано до 75 тисяч сімей заможних селян. У 1931 р. ще 28,5 тисяч родин.
Згодом розпочався терор проти української інтелігенції. До Сибіру та у табори на Соловках були вислані письменники Микола Куліш, Остап Вишня, Микола Зеров, Григорій Епік, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, історики Михайло Слабченко та Матвій Яворський, географ Степан Рудницький, громадський і політичний діяч Володимир Чехівський.
Впродовж 1939-1941 рр. із Заходу України було примусово вивезено майже 10% населення – понад 1 млн осіб. Чимало українців було вивезено у Сибір впродовж 1949-1950 рр. під час проведення насильницької колективізації – від 600 до 800 тисяч осіб. Зазвичай виселяли українців у "спецпоселення" в республіку Комі, у Казахстан, Приморський і Хабаровський край, у Томську, Омську та Тюменську області СРСР, де на них чекала доля напівдармової, а подекуди і просто каторжної робочої сили.
Операція "Захід" була не першою і не останньою спробою позбутись "незгодних та неблагонадійних". Проте за масштабом свого злочину її можна порівняти з депортацією кримських татар у 1944 році та виселенням українців під час операції "Вісла", яку організувала польська комуністична влада.
Нащадки нквдістів продовжують традиції ще царської росії. Світ знає цифри
За останніми офіційними даними, які 8 жовтня під час сесії Генеральної асамблеї Організації американських держав оприлюднив президент України, з початку повномасштабної війни рф незаконно перемістила та примусово депортувала понад 1,6 млн українців.
"Вже понад 1,6 млн українців примусово депортовані в росію. Вони розпорошені по території цієї держави, розкидані по віддалених регіонах рф. У багатьох із них відібрали документи, багато з них пройшли через страшні фільтраційні табори окупантів, де над ними знущались і залякували. Це – люди. Але для рф вони просто ресурс", – наголосив Володимир Зеленський під час виступу на сесії .
Ці колосальні цифри підтверджує і посол США в Раді ООН з прав людини Мішель Тейлор, а також сам уряд рф. За оцінками експертів з прав людини, рф примусово депортувала до важкодоступних регіонів на Далекому Сході від 900 тисяч до 1,6 млн громадян України, з яких 260 тисяч – діти.
Звіти представників США в Раді ООН з прав людини також свідчать про те, що окупанти навмисно розлучають українських дітей з батьками, викрадають їх із дитячих будинків та віддають на усиновлення в рф. Так, вже понад 1000 викрадених з Маріуполя українських дітей незаконно всиновлені у різних регіонах рф: у Тюмені, Іркутську, Кемерово та на Алтаї. Про це свідчать результати розслідування агенції Associated Press. Журналісти видання зазначають, що неповнолітніх не просто викрадають і брешуть їм про те, що вони не потрібні своїм родинам, а ще й використовують для пропаганди. Ще понад 300 викрадених малюків наразі знаходяться в закладах утримання у Краснодарському краї.
Про чергове відправлення українських дітей "на відпочинок" до Краснодарського краю, 15 жовтня повідомив очільник окупованого міста Енергодар Дмитро Орлов. Він наголошує: "Можна тільки здогадуватися, що відбувається у свідомості тих батьків, які під час повномасштабної війни готові розлучатися зі своїми дітьми, та власноруч відсилають їх не просто в невідомість, а до країни-терориста. Звідки впевненість, що ваші діти повернуться додому?"
Щодня надходять нові й нові свідчення того, що рф під час насильницької депортації цивільного населення України відправляє тисячі наших громадян до так званих "фільтраційних таборів". Там затримані проходять "фільтрацію" – перевірку щодо ймовірної приналежності до збройних сил, сил територіальної оборони, ЗМІ, уряду і громадських організацій. Депортованих допитують, катають і знущаються з них. Родини часто розділяють, дітей відбирають. Так, за даними Генеральної прокуратури України, рф вже переправила десятки тисяч людей до місць ув’язнення в окупований Донецьк, де їх піддають тортурам та страчують без суда і слідства за вигаданими справами. За деякими свідченнями, країна-терорист також збирає й зберігає біометричні та персональні дані, проводить насильницькі обшуки й допити цивільних, і змушує українців підписувати угоди про перебування в рф, позбавляючи їх можливості вільно повернутися додому.
Розповідь депортованої. Одна історія із сотень тисяч: Донецьк – Маріуполь – рф - Пярну
Це одна з багатьох тисяч історій сучасної України, історій війни за її незалежність. У 2014 році пані Марта, викладачка мистецтв, виїхала з окупованого Донецька на підконтрольну Україні територію – під Маріуполь. На початку травня 2022 року на піку відчаю вона опинилась у фільтраційному таборі в рф. Пані Марта погодилася поспілкуватись із іPress вже на нейтральній території. Здавалося б, історія вже не з таким і поганим кінцем…
"Якби Сашко не зник, ми б і досі були б у Маріуполі. Це факт. Хто б нас куди вивіз. Він зник 23 березня. Його мати, Валентина, шукала сина дві доби, а потім теж зникла. Ми залишилися з його сестрою Людою удвох. У нашому районі про велике місто і не чути було. Хтось кудись звідки проривається, якась евакуація... ми шукали Сашка і Валентину. Так пройшов місяць. А потім наш будинок згорів разом із усім районом... Можна було б ще перебратись до бабусиної хатки, збирати якусь їжу, воду та дрова, якби Сашко з мамою не зникли. Після кількох жахливих ночей з думками про їхню загибель, і численних днів пошуків та очікувань, ми вирішили думати, що вони живі та їх просто депортували. Відповідно ми теж маємо здатися, щоб пройти їхній шлях і знайти їх..."
Насправді, на думку професійного психолога, саме така реакція психіки нашої співрозмовниці, дала їй шанс залишитись серед живих – спрацював інстинкт самозбереження. В один із днів вони з подругою запхали своїх котів до переноски і здались окупантам, які вивезли їх у рф. Потім був фільтраційний табір, про який наша співрозмовниця категорично відмовилась говорити. Лише обмовилася: "Речі... ні, речей не давали ніяких. Я зробила собі теплу накидку зі штори з балкону в Маріуполі, яка була підстилкою у переносці з котами. У фільтраційному таборі в коробці-будиночку для тварин, які залишив хтось раніш, знайшла собі теплу спідницю. Кофтинку та кеди я чомусь вдягнула ті ж самі, в яких виїжджала з Донецька…"
Згодом було поселення у барак або, як їх називають у рф, "пункт тимчасового розміщення". І довга боротьба за те, щоб отримати бодай якісь документи, аби втекти з росії.
Нині наша співрозмовниця перебуває у Пярну (Естонія), знову вчиться жити нормальним життям, вчить естонську, і навіть влаштувалась працювати на завод. У вільний час малює картини, дуже сумує за Україною та постійно з неймовірним болем згадує Маріуполь. А ще вона не перестає дякувати всім тим, хто допоміг їй вихати з рф. Це наша теперішня реальність. Це жах, який відбувається на території сучасної України. І який досі не можуть відчути політики з багатьох країн, де знаходять прихисток українці.
Поза тим, ми отримуємо зброю та допомогу від держав Заходу. Справжня велич українських Збройних сил та ця допомога дають підстави вірити, що скоро, дуже скоро всі українці зможуть повернутися додому. У будинки, які ми спільно збудуємо.
