Сплав фламенко, польки, мазурки, хабанери та кандобре. Спочатку його танцювали чоловіки
29 вересня 1897 р. у Буенос-Айресі (Аргентина) в театрі "Олімпо" відбулась прем'єра спектаклю "Креольський суд", у котрому вперше на сцені було виконано танець, що сьогодні відомий в усьому світі як танго. Танець, в якому дотик та погляд народжують пристрасть. Танець, в якому двоє зливаються в одне ціле. Танець, який тримає в напрузі від першої миті до останньої.
За однією з легенд цей пристрасний танець зародився у 1880 роки на розі вулиць Некочео та Суаресо в Буенос-Айросі. Бідні портові райони в яких переважно мешкали емігранти з різних куточків Південної Америки, Африки та Європи, що приїздили до Аргентини у пошуках кращого життя, пригод та срібла. Сплав різних культур, мов та традицій, ритми фламенко, польки, мазурки, хабанери та кандобре – все це лягло в основу танго. У портових шинках грав бандонеон, чоловіки пили та билися, жінки спостерігали за ними. Одного разу під час чергової бійки, при появі поліції, музиканти вирішили не припиняти гру, вдаючи, що це не бійка, а танець. Так, за легендою, народилось танго – танець двох чоловіків.
Пізніше, коли з вулиці танго перекочувало у бари та ресторації його почали танцювати жінки, а сам танець набув ще більшої пристрасті. На початку XX ст. до унікального хриплого звуку бандонеону додалася гітара, флейта та скрипка. Проте попри шалену популярність вище суспільство не визнавало нової музики.
На самому початку розквіту тексти пісень, що супроводжували танго складались на мові лунфардо - суміші французьких, італійських та іспанських сленгів. У 1943 році цю мову в Аргентині заборонили. Проте автори текстів швидко наскладали пісень на кастильському діалекті, а співучість іспанської мови тільки додала танго ліричності.
Розквіт аргентинського танго припав на 30-ті роки ХХ ст. і чи не найбільший внесок у це зробив Карлос Гардель, якого вважають батьком танго, адже саме він є автором однієї з найвідоміших композицій "Por Una Cabeza" та слів: "У танго не буває помилок. Не те, що в житті. Якщо помилишся, зроби вигляд, що так і треба, і просто танцюй далі".
Саме ці слова та саме ця компзиція звучать у відомій сцені танго, яке танцює сліпий підполковник Френк Слейд у виконанні Аль Пачино у фільмі "Запах жінки".
Танго смерті, емігрантів та пастухів. Чому партнерка відвертає обличчя та мацає стегно чоловіка
За ще однією із версій, танго своїм поширенням завдячує борделям Буенос-Айреса. Завсідниками "будинків терпимості" були роботяги-емігранти та пастухи. Чоловіки були не надто охайні та могли місяцями не митися та не прати одяг. На доказ цього припущення хореографи наводять той факт, що в танго голова партнерки завжди відвернута в бік від партнера, а ліва рука лежить на стегні партнера, ніби перевіряючи платоспроможність - кишеню з гаманцем. А оскільки місця у загальній залі борделю було не надто багато, тому танцюючі пари вигадували хитромудрі кроки, щоб переміщатись між столів тому, на думку хореографів, класичне танго і базується на двох основних рухах - крок і оберт.
Дослідники танцю також схиляються до думки, що назва "танго" походить з африканського діалекту і означає "стукіт барабанів". На початку XIX століття в Аргентині чоловіків було більше ніж жінок і за увагу жінки велись справжні битви, а танго стало чудовим інструментом зваблення. Щоб привернути увагу жінки чоловіки танцювали прямо на вулиці, а оскільки в ті часи існувала мода на взуття на підборах, то не звернути увагу на танцюючого було просто неможливо – підбори досить голосно вистукували по кам’яній бруківці. У наш час танго теж танцюють у взутті на підборах. Жінки – на високих шпильках, у чоловіків – квадратні підбори до трьох сантиметрів.
Крім того, щоб завоювати серце обраної жінки деякі залицяльники танцювали "танго смерті" один із одним. Це була дуель суперників у якій нерідко, останнім акордом ставав ніж і смерть одного з суперників.
За традицією чоловік завжди запрошує даму до танцю мовчки, тільки жестами. Намір, що буде висловлений вголос – сприймається як образа. Під час танцю – жодних емоцій, жодної посмішки – тільки мова тіла та погляд, а жінка завжди залишається відомою чоловіком.
Танго під забороною. Навіть на батьківщині
У листопаді 1913 року Папа Пій X оголосив танго аморальним та забороненим для католиків танцем. Більше того, заборона поширювалась не тільки на сам танець, справжнім католикам було заборонено навіть дивитися на виконання танго. У січні 1914 року, танго стало таким популярним у Європі, що на заборону Папи "дивились скрізь пальці". Тоді Папа Пій X почав висміювати танго називаючи його "однією з найнудніших речей, які тільки можна уявити" та рекомендував замість танго танцювати фурлану (італійський народний танець з регіону Венеція). У тому ж 1914 році майстри аргентинського танго приїхали у Ватикан щоб продемонструвати Папі своє мистецтво, після їх виступу Папа, вражений їхньою майстерністю, зняв заборону на танго для католиків.
Заборона на танго існувала і у Німеччині. Німецький кайзер Вільгельм заборонив своєму двору танцювати танго, але для решти Європи цей танець перетворився на повальне захоплення.
Попри те, що у 30-х роках XX ст. танго було на піку популярності, а також було визнане національним танцем Аргентини, у 1950-х роках танець потрапив під заборону на батьківщині, що було пов’язано з військовим переворотом у країні. У 1955 році відбулось повалення режиму Перона, проте танго в Аргентині занепало на довгі роки, через те, що багато митців переслідувалися за підтримку диктатора, а також через те, що під час правління хунти були знищені майже усі архіви музичних записів. Друге народження танго в Аргентині відбулось майже через 30 років після повалення диктатури.
Європейська мода на танго. Дякуючи Гарделю
Популярності в Європі танго почало набувати у 1910-х роках. Його дебют у Парижі став справжньою сенсацією. Винахід звукозапису дозволив танго здобути величезну аудиторію. У 1917 р. співак, танцюрист і композитор Карлос Гардель записав платівку "Mi Noche Triste". І вже наступного ранку після виходу платівки в світ він прокинувся зіркою танго, а його голос зазвучав не лише в Аргентині, а й у всьому світі. У 1930 р. Карл підкорив Голлівуд, знявшись у фільмі "Вогні Буенос-Айреса", "Мелодія передмість", "День, коли ти мене полюбиш", "Танго Бар".
Цікаво, що тільки-но танго знайшло своє місце у модних і престижних салонах Європи, його всім серцем прийняло найвище суспільство Аргентини, яке до того вважало його танцем простолюдинів. Поступово "мілонги" (танго-вечірки) поширилися на всю Європу. На таких вечорах існували певні правила. Наприклад, прийнятним було з одним партнером танцювати чотири танці. Якщо менше – не сподобалось, більше – занадто сподобалось, а значить непристойно. Також у Європі почали відкриватись тематичні заклади, з’явилися сигарети, напої, взуття та одяг у стилі танго.
У 30-х - танго дещо втратило свою популярність, проте часи Великої Депресії вважаються ренесансом танцю. Період 1940-1955 року називають золотою добою танго. У 60-ті танго перейшло в розряд "класики", а тогочасна молодь захоплювалась новими музичними течіями.
Музикантом, який знову відродив танго у 80-х, став Астор П’яццола. Вихований на класичній та джазовій музиці, він схрестив традиційні ритми танго із класикою і джазом, подарувавши танго нове життя. Найбільш відома його композиція "Libertango". У 1983 році було представлено шоу танцю танго в Парижі й з того часу вже ніщо не заважало його бурхливому розквіту.
У 2001 році у прокат вийшов фільм "Мулен Руж" і світ почув кавер-версію "El tango de Roxanne" у стилі танго, яка стала легендою.
Для танцю з такою історією цілком логічно, що 30 вересня 2009 року його було оголошено об'єктом Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Адже це танець, до якого не можна бути байдужим.
