Минулого тижня Київ зазнав найсмертоноснішої атаки за багато місяців. У вівторок ввечері столиця та інші населені пункти України зазнали однієї з найбільших російських атак за весь час війни, в якій було задіяно 440 безпілотників і 32 ракети. Один із дронів врізався у київський житловий будинок, спричинивши багато смертей. До кінця наступного дня кількість загиблих в українській столиці зросла до 28 осіб і понад сотня отримали поранення.
Українці після російських ударів у Києві.
І все ж повідомлення про цю атаку з'явилося і зникло в одну мить. Не було жодного європейського втручання, щоб спробувати захистити українських цивільних, а Дональд Трамп навіть не здійснив жодної зі своїх фейкових погроз накласти санкції на путіна. Це було сприйнято як ще одна ніч в Україні, яка, безумовно, зараз має другорядне значення у висвітленні того, що відбувається між Ізраїлем та Іраном (а тепер і США). Це трагедія.
За останні кілька тижнів увага до України різко впала, а після того, як Трамп вночі на неділю приєднався до війни проти Ірану (я помилявся, вважаючи, що він не нападе), про неї можуть забути ще на довший час. Це трагедія, оскільки Україна щодня бореться за своє існування як незалежна держава, а її міста постійно піддаються нападам. Понад те, самі українці опинилися у стратегічній реальності, в якій їхнє існування, очевидно, вважається другорядним по відношенню до інших народів, хоча, ймовірно, коли йдеться про Європу, Україна бореться за безпеку всього континенту.
Якщо дивитися на речі з української перспективи, це має викликати глибоке занепокоєння. Вони бачать, що європейські партнери, наприклад, не бажають не лише збивати російські дрони й ракети над Україною, але навіть ті, що пролітають над їхньою власною країною на шляху до нападу на Україну. Таке боягузтво перед російськими атаками різко контрастує з тим, що європейські держави готові зробити для Ізраїлю. Наприклад, кілька днів тому Велика Британія підтвердила, що допомагає збивати іранські дрони. Французи перехоплювали іранські БПЛА під час атак на Ізраїль два місяці тому, і, схоже, їх знову попросили про це, хоча не ясно, чи вони це зробили.
Однак уже роками російські дрони, що брали участь у російській атаці на Україну, перетинають повітряний простір європейських країн, які не роблять нічого, щоб їх зупинити. Причиною цього, схоже, є відчайдушне бажання європейців не засмучувати уряд США, який занепокоєний ескалацією конфлікту.
Проте українців навряд чи можна заспокоїти тим, що вони бачать різницю у ставленні до них та Ізраїлю. Регулярно лунають гарні слова про те, що майбутнє України, в центрі Європи, і що українська незалежність є життєво важливою для безпеки Європи, але зараз ми бачимо, що захист України і порятунок українських життів не такі вже й важливі.
Не думайте, що це така дрібниця, на яку українці можуть просто дивитися крізь пальці.
Продовжуючи зосереджувати увагу на Україні, цього тижня я зроблю новий подкаст з Миколою Бєлєсковим і опублікую інтерв'ю з колишнім міністром оборони України Андрієм Загороднюком, який щойно опублікував нову статтю про українську стратегію перемоги. Українці все ще борються за своє життя і майбутнє Європи (і борються напрочуд ефективно), навіть якщо про це не повідомляють.
путін повторює максималістські вимоги
Роками ті, хто намагався виправдати російське вторгнення в Україну, говорили, що путін не мав наміру знищувати Україну, що його спровокувало на це НАТО, що йшлося про російську безпеку та таке інше. Це був постійний наратив, який є абсурдним, оскільки сам путін регулярно заявляв, що він хотів покласти край існуванню України і приєднати її до росії. Дійсно, протягом десятиліть путін фактично заперечував українську незалежність і говорив, що українці в принципі не відрізняються від росіян, відмовляючи українцям у можливості самовизначитися.
Нещодавно він зробив це знову, у дуже вражаючій і незаперечній формі. У своєму виступі на Петербурзькому міжнародному економічному форумі (який також заслуговує на увагу через деякі коментарі щодо стану російської економіки) путін знову висловився, щоб заперечити українську незалежність як історичний факт. Він також, як і раніше, відмовлявся визнати, що українці є власне народом. Серед наведених ним цитат були такі.
"Я багато разів говорив, що вважаю російський і український народи одним народом. У цьому сенсі вся Україна – наша".
Ба більше, він підтвердив прагнення росії завоювати будь-яку частини України, а не лише ті частини, які були незаконно анексовані.
"У нас є приказка... куди ступить нога російського солдата, ця територія наша".
Тож якщо ви почуєте, що путін був змушений до цього вторгнення, що від нього можна відкупитися за допомогою поступок і що він буде радий бачити незалежну і вільну Україну на своєму порозі, ви можете звернути їхню увагу на його коментарі цього тижня. Він прагне покласти край існуванню України.
Іншим результатом Петербурзького форуму стало досить похмуре (і напрочуд відкрите) обговорення ослаблення російської економіки. Хоча сам путін змалював ситуацію оптимістично, інші, включаючи міністрів, були налаштовані більш песимістично.
Один із них, міністр економічного розвитку Максім Решетніков, навіть попередив: "Ми стоїмо на межі переходу до рецесії".
Ключовим питанням, схоже, є конфлікт між необхідністю боротися з інфляцією, яку прискорили військові витрати, і не допустити, щоб витрати на запозичення стали надто великими. Коротко кажучи, витрати воєнного часу наповнили російську економіку капіталом (значною мірою від продажу нафти або з Фонду національного добробуту, який виснажується), і це спричинило екстремальну інфляцію. Для боротьби з нею вартість запозичень довелося різко підвищити до 20% і більше, що зробило виплату кредитів величезним тягарем. Зараз російська економіка, вірогідно, значно сповільнюється, і незрозуміло, як уряд може пом'якшити це.
Ця боротьба між надвисокими відсотковими ставками та величезними витратами на війну колись закінчиться – питання в тому, чи зараз. Проте, якщо уряд не зможе продовжувати підтримувати економіку новими витратами, на нас може чекати серйозна рецесія. І варто відзначити, наскільки відкрито це зараз обговорюється.
На жаль, росіяни, схоже, також розраховують на те, що Трамп допоможе їм вийти зі скрутного економічного становища. Кіріл Дмітрієв, уповноважений путіна з питань іноземних інвестицій, заявив: "Я думаю, що американська адміністрація розуміє, що діалог і спільна співпраця краще, ніж санкції, які не працюють і шкодять вашому бізнесу".
Стратегія української перемоги
Цього тижня Андрій Загороднюк опублікував одну з найпереконливіших статей про українську стратегію, яку я читав за останній час. Він був міністром оборони України протягом року перед повномасштабним вторгненням (2019-2020), і він є лідером в управлінні одним із найкращих українських аналітичних центрів з питань безпеки – Центром оборонних стратегій. Інакше кажучи, він дуже добре розуміється на українській армії та українській політиці, і я вважаю, що до його думки слід ставитися дуже серйозно.
Стаття, яку він щойно опублікував в Інституті Карнегі, називається "Нова теорія перемоги України має бути стратегічною нейтралізацією".
Це стратегія для України, спрямована на те, щоб впоратися без значної підтримки з боку США, якщо вона взагалі є, і базується на ресурсах, які можна отримати від європейських партнерів Києва. Вона також ґрунтується на ідеї, що війна може не закінчитися, навіть за умови слабкого перемир'я, найближчим часом. Вона виходить із того, що путін не відмовиться від своїх максималістських вимог, а отже, Україна повинна пристосуватися до цієї реальності, і поки триває війна, Україна повинна розбудовуватися як потужна і невід'ємна частина Європи.
Перемога для України може прийти не через мирні переговори чи капітуляцію на полі бою, а через побудову стійкої, безпечної та процвітаючої держави, яка перебуває під постійною загрозою. Це означає нормалізацію національного життя, відбудову економіки, підтримання життєздатної обороноздатності та забезпечення стратегічної неефективності спроб росії підірвати український суверенітет. Це також означає переконати союзників підтримувати Україну не лише до настання миру, але й протягом тривалого періоду опору, під час якого війна триває, а росії постійно не вдається досягти своїх цілей. У цьому світлі стратегічна мета України полягає не в тому, щоб закінчити війну на ідеальних умовах, а в тому, щоб функціонально звести нанівець військові цілі росії, одночасно будуючи успішну націю під тиском.
Це жорстке розуміння того, з чим стикається Україна, і це, по суті, стратегія непокори. Україна не може дозволити путіну диктувати своє майбутнє, але фактично має зробити відмову від путінізму своїм modus operandi.
російський літній наступ: справжній центр тяжіння?
Цього тижня російські наступальні дії якщо і сповільнилися, то не набагато, бо й так були повільними. Ми фактично за тиждень до липня, а росіяни майже не просунулися в напрямку Покровська (який ще в серпні минулого року вважався приреченим), українці все ще ведуть бої в деяких районах Торецька, Часового Яру тощо. Навіть на Сумському фронті просування росіян сповільнилося. Ось карта станом на минулу суботу.
А ось карта натепер.
За тиждень лінія фронту майже не просунулася.
Немає жодних ознак того, що росіяни можуть зробити щось більше, ніж те, що ми бачили – ці невеликі, криваві просування без здатності створити/використати прорив.
Відсутність прогресу навіть ставить під сумнів те, що є справжнім центром тяжіння російського наступу. Схоже, що атаки на український моральний дух і готовність цивільного населення продовжувати війну є щонайменше такими ж важливими, як і зусилля на полі бою, і ми можемо очікувати, що росія намагатиметься продовжувати завдавати ударів по українському цивільному життю протягом наступних місяців. Те, що вони не можуть зробити на полі бою (перемогти українських військових), вони намагатимуться зробити в інший спосіб.
Це ще одна причина, чому не можна послаблювати увагу до України.
