Я провів останні кілька днів у Стамбулі та Анкарі, зустрічаючись із журналістами, аналітиками, дипломатами, бізнесменами, політиками, друзями та знайомими.
Центральною темою обговорень стали події навколо арешту мера Стамбула Екрема Імамоглу за звинуваченнями у корупції та протести, які спалахнули у Стамбулі та по всій країні у відповідь на це.
Навіть у найкращі часи Туреччина є доволі поляризованою, але зараз це проявляється ще сильніше. Я почув широкий спектр думок з цього приводу.
Прихильники Імамоглу стверджують, що він невинний, а його арешт є нападом на демократію. Вони попереджають, що турецька модель демократії переходить від конкурентної автократії до повноцінної автократії.
Прихильники Ердогана, зі свого боку, вважають, що звинувачення у корупції серйозні, і що судова влада просто виконує свою роботу. Вони також наголошують, що секуляристи мають ідеалізоване уявлення про демократію в роки до приходу Ердогана до влади й забувають, що багато з тих самих методів у минулому застосовувались проти ісламістів та інших. У Туреччини є історія переворотів, що мали різний ступінь успіху, а політична культура часто виглядає як "переможець отримує все". Я чув нарікання від курдів: де ж були ті самі масові протести після арештів лідерів їхньої партії – Демірташа та інших?
Дуже поширеним аргументом, який я чув з обох таборів і навіть від нейтральних людей, було те, що звинувачення у корупції не є чимось несподіваним. Корупція є поширеною в органах місцевого самоврядування по всій Туреччині, але якщо Імамоглу звинувачують у корупції, то аналогічно мають бути висунуті обвинувачення й представникам провладного табору, а з цим нічого не робиться. Часто зазначали, що ця справа є політичною, адже вона дозволила усунути основного суперника Ердогана на майбутніх президентських виборах. Багато людей говорили, що їхні демократичні вибори обмежуються і що це вже не демократія – щось було втрачено. Вони прагнуть мати політичний вибір, щоб партія, відмінна від ПСР або Ердогана, могла перемогти.
Важливий момент: Туреччина все ж відчувається інакшою, ніж, скажімо, події Арабської весни чи Україна у 2004/05 та 2013/14 роках, коли справді було видно, що нація переважною більшістю виступила проти правлячої партії та лідера. Я все ще зустрічав чимало людей, які захищають Ердогана, і велика частина населення (курди) залишаються осторонь. Країна й досі поляризована. Але це точно не 80% проти Ердогана, як це, здається, було у випадку з Україною проти Януковича у 2004/05 і знову у 2013/14. Я був в Україні у ті часи, і це справді так відчувалося.
Але вже минуло два тижні після арешту Імамоглу, і здається, що Ердоган подолав один із найсерйозніших викликів за свої 23 роки при владі. Колись я жартував, що Ердоган – політик із дев'ятьма життями. Можливо, тепер їх уже вісімнадцять.
Протести зійшли нанівець. Опозиція, як мені здається, не змогла утримати інерцію.
Ходять чутки про закулісні домовленості між керівництвом CHP (Республіканська народна партія) і адміністрацією Ердогана. Зокрема, йдеться про те, що звинувачення у тероризмі проти Імамоглу та CHP не були висунуті – наглядачів не було призначено в CНP та стамбульську мерію – і це дозволило більшості CНP у стамбульській муніципальній асамблеї обрати виконуючого обов'язки мера замість Імамоглу. Ймовірно, поступкою з боку керівництва CНP було зменшення масштабів протестів. Справді, ми спостерігали, як опозиція під керівництвом CNP перейшла від протестів до бойкоту бізнесів, що вважаються наближеними до адміністрації Ердогана. Втім, такий підхід зазнав критики за те, що він шкодить внутрішньому бізнесу та робочим місцям (я чув це навіть від продавців, які підтримують Імамоглу), в умовах, коли економіка бореться з високою інфляцією, слабким зростанням і складною глобальною ситуацією, яку зараз ускладнюють торгові війни Трампа. Я сумніваюся, що бойкоти матимуть серйозний ефект.
Складається враження, що інерція перейшла від опозиції назад до адміністрації Ердогана. Опозиція, можливо, закликає до дострокових виборів, але навряд чи Ердоган на це погодиться, поки економіка не покаже покращення, аце, найімовірніше, не раніше 2027 чи 2028 року. Надія Ердогана – що народна підтримка або пам'ять про Імамоглу з часом згасне, а на перший план вийдуть інші теми, які він зможе використати у своїх політичних інтересах.
Якщо дії проти Імамоглу були політично вмотивованими, то Ердоган добре підготувався і вибрав вдалий момент.
По-перше, відновлення курдського мирного процесу, яке, що дивно, наразі підтримується націоналістичним союзником Ердогана – Девлетом Бахчелі та партією МНР (Партія націоналістичного руху), схоже, стримало курдів від активної підтримки протестів, які очолює CHP, через арешт Імамоглу. Курдські угруповання, здається, не захотіли "хитати човен" через цей процес, і продемонстрували високу дисципліну – загалом утримуючись від протестів на підтримку Імамоглу. Для когось це може здатися дивним, зважаючи на те, що курдська партія HDP, здавалося, надала неявну підтримку CНP та Імамоглу на минулорічних муніципальних виборах. Проте курди, схоже, розчаровані тим, що вони отримали від союзу з Імамоглу та CНP, і тепер очікують поступок від адміністрації Ердогана – за умови, що Оджалан офіційно закличе PKK скласти зброю, і що бойовики PKK відреагують на цей заклик.
Мовчання Європи та США
По-друге, реакція західних урядів на арешт Імамоглу була досить стриманою.
З одного боку, їм важко критикувати, коли йдеться про звинувачення у корупції. В інших країнах-кандидатах на вступ до Європейського Союзу, таких як Україна чи країни Західних Балкан, ЄС активно закликає до посиленої боротьби з корупцією. Адміністрація Ердогана може стверджувати, що просто реагує на ці заклики, і проситиме ЄС оцінити докази проти Імамоглу.
Я також чув, як прихильники Ердогана звертали увагу на нещодавні політичні дії в ЄС – проти Джорджеску в Румунії та Ле Пен у Франції. Вони запитують: чим це відрізняється від дій проти Імамоглу? Ле Пен, ймовірно, порушила закон у Франції, але заборона їй балотуватися на наступних президентських виборах – це також політика?
Однак ще важливіше – Європа нині перебуває у слабкій позиції, аби критикувати Ердогана, адже вона стикається з екзистенційною загрозою з боку росії і гостро потребує турецької військової та військово-промислової підтримки, щоб протистояти цій загрозі. Туреччина також висловила готовність брати участь у так званих "Силах забезпечення", які Велика Британія та Франція намагаються сформувати для гарантування будь-якого перемир'я в Україні. Туреччина має найбільшу армію серед країн НАТО в Європі й може відправити десятки тисяч військових в Україну, якщо буде досягнута відповідна угода з Європою.
Циніки можуть сказати, що Європа часто повчає Туреччину та й увесь світ щодо прав людини, демократії, верховенства права тощо, але якщо вона дозволить Україні програти, не буде жодних цінностей, які варто було б захищати. росія просуватиме зовсім інші "цінності" по всій Європі. Нині для Європи це виглядає як важкий вибір між інтересами й цінностями й Ердоган це зрозумів: у поточний момент європейські інтереси вимагають, щоб вона мовчала щодо внутрішньополітичних тенденцій у Туреччині.
Так само Ердоган зрозумів, що нова адміністрація Трампа не надто зосереджена на цінностях (див. ситуацію в Газі), а більше на інтересах – зокрема, на бажанні продавати Туреччині військову та аерокосмічну техніку, а також на зацікавленості Трампа вивести війська США із Сирії. Туреччина може задовольнити інтереси США в Сирії, особливо щодо стримування ІДІЛ та інших угруповань. У цьому контексті Туреччина також важлива для реалізації американських та ізраїльських планів щодо максимального тиску на Іран. Чи розглядають США можливість використання турецьких військових баз чи авіабаз для майбутніх дій проти Ірану або для посилення санкцій проти нього?
Зараз Туреччина й Ізраїль перебувають у напружених відносинах щодо Сирії, і США намагаються не загострювати ситуацію, використовуючи свою дипломатичну вагу, щоб наблизити обидві сторони. Тож адміністрація Трампа наразі не виявляє зацікавлення втручатися у внутрішньополітичні події в Туреччині.
Обидві сторони – і команда Трампа, і команда Ердогана – все ще виглядають оптимістично щодо двосторонніх відносин. Повідомляється, що телефонна розмова Ердогана й Трампа минулого місяця, до арешту Імамоглу, пройшла добре, як і нещодавній візит до Вашингтона міністра закордонних справ Туреччини Фідана. Адміністрація Ердогана все ще сподівається на візит до Білого дому. І варто зазначити, що в останньому раунді тарифів Трампа Туреччина постраждала найменше – її торкнувся лише універсальний тариф у розмірі 10%.
Підсумок: схоже, що Ердоган має важелі впливу на Трампа і саме це утримало останнього від коментарів щодо справи Імамоглу.
Ринок як чинник стримування
По-третє, команда Мехмета Шимшека продемонструвала вражаючу роботу зі стабілізації економіки за останні приблизно 18 місяців після виборів 2023 року. Валютні резерви Центрального банку Туреччини (CBRT) зросли більш ніж на $100 мільярдів і досягли близько $175 млрд. Ринки були явно шоковані після оголошення про арешт Імамоглу. Іноземні інвестори, які до того відновили значні портфельні інвестиції в Туреччині, масово почали виводити кошти в перші дні після арешту – ймовірно, через невпевненість щодо можливих наслідків (чи звільнять Шимшека? чи скасують ортодоксальну політику?). Ліра зазнала сильного удару, впавши на 14% у перші години після арешту до нового рекордного мінімуму – нижче 42 за долар.
Однак Центральний банк відповів рішуче: використав валютні резерви для плавного виведення іноземних портфельних інвестицій, підвищив верхню межу процентного коридору, кредитну ставку та посилив дефіцит ліквідності ліри. Це допомогло стабілізувати національну валюту й зупинити відтік капіталу. Важливо, що не спостерігалося значного переходу місцевих до доларизації. Очевидно, що реформи, запроваджені Шимшеком і CBRT протягом останніх 18 місяців, значно відновили довіру ринку, особливо з боку самих турків. Висока прибутковість за ліровими активами змусила місцевих інвесторів залишатися в лірах. Останніми днями валютні резерви знову почали зростати.
Арешт Імамоглу став шоком для системи, але вона вистояла і, можливо, сам факт того, що кризи не сталося, лише підкріпив довіру до стабільності. Ба більше, позиції реформаторської команди – Шимшек, Карахан та інші – зміцнилися, оскільки Ердогану тепер, як ніколи, потрібна ця команда для стабілізації економіки (боротьби з інфляцією) та запобігання потенційній політичній дестабілізації.
Від опозиції я чув сподівання, що ринок стане останнім стримувальним чинником для Ердогана. Але на практиці це малоймовірно, поки існують буфери – значні валютні резерви (понад $150 млрд, або еквівалент року валового зовнішнього фінансування), відносно скромний дефіцит поточного рахунку (1–2% ВВП, тепер, ймовірно, зменшиться на тлі нижчих цін на нафту через глобальну рецесію, спричинену тарифами Трампа), стабільні державні фінанси (держборг менше 30% ВВП), надійні банки та довіра до банківської системи, а також висока дохідність ліри, яка врівноважує ризики доларизації. Але головне – довіра до Шимшека та його команди, й віра в їхню здатність зробити все необхідне для стабілізації ринку, включно з підвищенням ставок, що має утримати місцевих інвесторів у лірових активах. Поки Шимшек залишається, ринок, ймовірно, буде якірцем проти політичної нестабільності.
У довгостроковій перспективі посилення політичної нестабільності та занепокоєння щодо верховенства права обтяжуватимуть економічний розвиток – це уповільнить ПІІ й підвищення кредитного рейтингу. Але якщо прибутковість буде достатньо високою, портфельні інвестиції повертатимуться.
Питання в тому, чи повернуться іноземні інвестори, враховуючи побоювання щодо переходу до більш авторитарного політичного середовища? Відповідь, імовірно, криється в досвіді росії, Саудівської Аравії та країн Перської затоки. У росії, наприклад, багато інвесторів активно вкладали в російські активи (і врешті-решт помилилися) напередодні повномасштабного вторгнення в Україну в 2021–2022 роках. У Саудівській Аравії справу Хашоггі можна вважати аналогічною – ринки рідко карають за обмеження політичних свобод. Якщо торгівля є законною, і Захід не запроваджує санкції проти Туреччини, а економічна політика залишається ортодоксальною, міжнародні інвестори оцінюватимуть Туреччину з позицій ризику/вигоди й інвестуватимуть там, де це відповідає їхнім інтересам та прибутковості.
Як вже зазначалося, у довгостроковій перспективі підвищення ставок для захисту ліри та у відповідь на політичні ризики негативно позначатиметься на кредитних рейтингах, ПІІ та зростанні. Але, як минулого тижня заявив міністр Шимшек іноземним інвесторам, це може стати інструментом для зниження інфляції. А з минулорічних місцевих виборів у Туреччині ми дізналися, що населення сильно потерпає від інфляції, і це є питанням №1 на виборах. Якщо у цій ситуації Шимшек, Центральний банк та їхня команда зможуть перемогти інфляцію, це все ще може стати для Ердогана шляхом до порятунку на наступних виборах.
Щодо регіональної геополітики – Туреччина ще може отримати вигоду з величезних контрактів на переозброєння Європи й України, а також фінансування в обмін на допомогу у досягненні перемир'я в Україні, стабілізації Сирії й забезпеченні сприятливих результатів щодо Ірану. Ердоган намагатиметься використати всі ці сценарії на користь Туреччини й для власного політичного порятунку.
Опозиція у відповідь заявляє, що події останніх тижнів доводять: політичні зміни – це не питання "чи", а питання "коли". Час покаже.
