Вперше за чотири з половиною роки війни складається враження, що путін і справді може бути готовий серйозно говорити про мир в Україні.
Подивіться допис кореспондента BBC Стіва Розенберга, в якому він згадує, що путін, здається, в суботу натякнув, що війна в Україні "наближається до завершення".
А тепер зверніть увагу на альтернативний погляд, який пропонує Financial Times.
Поєднати ці два погляди можна так: ключовий момент полягає в тому, що Москва й Київ охололи до мирного процесу під проводом США, проте є підстави вважати, що обидві сторони могли б прихильно поставитися до процесу під проводом європейців.
З українського боку, гадаю Україна ніколи по-справжньому не довіряла Трампу й бачила в ньому радше російського агента впливу, який намагається нав’язати Україні московський план. Погоджуватися на це ніхто не збирався: українська сторона просто вигравала час у переговорах зі США, доки не стане достатньо самодостатньою у військовому плані, щоб послати Трампа під три чорти. І цей момент уже настав.
Та й у Москві, гадаю, теж урвався терпець до Трампа – і до його сяк-так зліпленого, абияк зробленого переговорного процесу. З позиції Москви немає сенсу в тому, щоб Трамп намагався нав’язати Україні погану угоду, якщо він неспроможний забезпечити її виконання; а проштовхуючи такий проросійський сценарій, він лише згуртовує Європу навколо України. Саме це й сталося. Думаю, у Москві також посилилася недовіра до намірів США після операцій з обезголовлення режимів у Венесуелі та Ірані – за подібними розв’язками в Сирії та Іраку – і в Москві, ймовірно, побоюються, що наступними в черзі можуть бути Куба, а далі й сама росія.
Отже, США відсуваються на узбіччя переговорного процесу, і це, на мою думку, відкриває вікно можливостей для Європи. путін натякає на це, пропонуючи Шредера як можливого арбітра, але такий варіант явно не пройде. Утім, я чув також згадки про Меркель. Суть для Європи в тому, що вона бідкалася про своє відсторонення від переговорів США та росії щодо миру в Україні, а тепер, коли США самі опинилися на узбіччі, утворився вакуум, який Європа має заповнити. Якщо Європа хоче формувати завершення війни в Україні та переговорний процес, їй потрібно узяти ініціативу та розпочати перемовини.
Але чому росія нарешті зацікавилася миром в Україні?
Іронія в тому, що багато хто думав: війна в Ірані зіграє росії на руку – підштовхне ціни на нафту й енергоносії та стане для росії рятівним колом, адже багато ознак свідчили, що санкції наприкінці 2025-го – на початку 2026 року нарешті почали діяти: бюджетний дефіцит зростав, торговельний профіцит звужувався, а економічне зростання сповільнювалося – економіка перебувала в рецесії. Власне, навіть із короткостроковим позитивним нафтовим шоком російський уряд зрізав майже на цілий відсотковий пункт свій прогноз реального зростання ВВП на 2026 рік – до жалюгідних 0,4%. Насправді ж економіка перебуває в рецесії, і я й далі очікую від’ємного підсумку за рік.
Реальність, утім, така: війна в Ірані хоч і підняла ціни на нафту та енергоносії в короткостроковій перспективі, але розколола ОПЕК – ОАЕ вирішили вийти з організації, пообіцявши качати, скільки є змоги. З погляду Москви це цілком може віщувати майбутню нафтову цінову війну: додаткові обсяги вийдуть на ринок десь за рік, саме тоді, коли нинішні короткострокові високі ціни на нафту вб’ють попит на тлі сповільнення світової економіки.
Для росії це було б катастрофою: за рік ціни на нафту можуть опуститися нижче, ніж до початку війни з Іраном, а якщо до того ж зберігається дисконт у близько третини на російський сорт Urals через санкції, це означатиме 30-40 доларів за барель Urals. Водночас, якщо нас чекає змагання нафтовидобувників за частки ринку без правил, росія опиниться в кепському становищі: поєднання санкцій і ударів українських далекобійних дронів углиб російської території призвело до того, що росія не виконує навіть наявну квоту ОПЕК. Додайте до цього роки недоінвестування – і росія ніяк не зможе компенсувати нижчі ціни збільшенням видобутку. Такий сценарій із цінами та постачанням нафти означав би обвал російської економіки – на кшталт кризи 1998 року. Гадаю, саме це й кажуть путіну російські економісти та радники, звідси й його нова готовність говорити про мир.
Але, на мою думку, для путіна важать й інші чинники:
По-перше, дедалі складніше становище росії на фронті. Україна завдяки технологіям і дронам стабілізувала ситуацію на свою користь, водночас щомісяця завдаючи росії величезних втрат. Імовірно, вони й далі сягають десятків тисяч на місяць, а росія, схоже, дедалі важче дає собі раду з рекрутингом. Україна за рахунок технологій і дронів компенсує дефіцит живої сили й тепер просувається, нехай і повільно, уперед. Здається, українська оборонка розігналася на повну і ще більше підсилюється поглибленою співпрацею та інтеграцією з Європою. Українська інноваційність – перемога у війні ітерацій – поєднується з європейськими виробничими потужностями, аби забезпечити Україні масштабне виробництво дронів і задавити росію кількістю. Принаймні так це бачать із Москви. росія втратила наступальний імпульс, насилу втримує захоплене й, можливо, побоюється потенційного розвалу фронту під ударами української переваги в дронах.
По-друге, путін, мабуть, починає усвідомлювати: через його ж війну проти України Європа нарешті береться за оборонні видатки та військово-промисловий комплекс. Німеччина цього року виведе оборонні витрати на рівень понад 100 мільярдів євро; а якщо європейські члени НАТО в середньому виходять на 2,5% ВВП на оборону, то для європейської економіки обсягом 35 трильйонів доларів це вже близько 900 мільярдів – учетверо більше, ніж витрачає росія. До того ж Туреччина витрачає 4% ВВП, Польща та країни Балтії – близько 6%, тож реальна сума, ймовірно, значно вища. І це навіть без урахування України, яка нині витрачає на оборону, мабуть, 80-100 мільярдів доларів на рік. Зауважте також, що зі своїх оборонних видатків росія мусить покривати ширше коло зобов’язань – зокрема, доводиться озиратися на схід, аби стримувати Китай, та забезпечувати власні амбіції в Африці, Центральній Азії й на Південному Кавказі. Тож сили, які вона може розгорнути на західному напрямку – проти ще довшого тепер кордону з НАТО (після вступу Фінляндії), – значно скромніші. Усе це нагадує гонку озброєнь 1980-х між Радянським Союзом і НАТО, у якій Москва зрештою програла, що мало для неї катастрофічні наслідки у вигляді розпаду СРСР. росія, надмірно розпорошивши сили в Україні, уже не здатна підтримувати свої стратегічні інтереси у Вірменії, Сирії, Африці – згадаймо нещодавні події в Малі. А біля самих російських кордонів сусіди – Фінляндія, Польща, Україна, Туреччина – потужно вкладаються в оборону й уже мають дуже спроможні армії. росія програє війну в Україні й змагання за військово-промислове домінування в Європі, і ця ситуація лише погіршуватиметься, якщо ціни на нафту врешті помітно просядуть, як це видається ймовірним. Небезпека для Москви в тому, що продовження війни в Україні загрожує не лише поразкою в Україні, а й стратегічною поразкою в Європі, яка може перерости у внутрішні заворушення та зміну режиму в самій росії. Війна в Україні ризикує стати екзистенційною для росії – якщо вона досі не була такою для самого путіна.
Між тим, мої власні джерела повідомляють, що ОАЕ нарешті посилюють вимоги за ідентифікаційною процедурою "знай свого клієнта" (KYC) для російського капіталу, що працює з Дубая та інших еміратів, – гадаю, в Еміратах роздратовані російською підтримкою Ірану, але водночас реагують і на прохання українців. Це може ще більше посилити санкційний режим довкола росії та утруднити їй фінансування цієї війни.
путін розпочав війну проти України як війну, яку сам обрав, але дедалі ймовірніше, що ця війна потопить російську економіку, а разом із нею – і самого путіна.
Із цим, гадаю, пов’язане й те усвідомлення, до якого приходить Європа: оскільки американська парасолька безпеки слабшає, а загроза з боку росії має екзистенційний характер, ключ до європейської безпеки у здатності України протриматися якомога довше, давши Європі час інвестувати в оборону та сформувати автономні оборонні спроможності. Це змінило всю розмову – від тези, що Україні потрібне членство в НАТО, до тези, що європейській частині НАТО потрібна Україна заради власної безпеки. Членство України в НАTO стало майже неактуальним питанням, адже саме Україна дедалі більше дає Європі готові оборонні рішення. Власне тому ЄС у грудні так швидко узгодив фінансовий механізм для України на 90 мільярдів євро, а інші – Норвегія, Велика Британія, Канада тощо – нині виписують Україні чималі чеки. Фінансування довгої війни для України забезпечене щонайменше на 2-3 роки наперед, і на тлі погіршення економічних перспектив росії це має неабияк нервувати Кремль, адже його власне фінансове майбутнє оповите невизначеністю.
Можливо, на цьому тлі й поразка Віктора Орбана на виборах в Угорщині остаточно дала зрозуміти путіну, що в нього вже немає реальних шляхів гальмувати фінансування України.
По-третє, війна в Ірані, схоже, розв’язала Україні руки і вона більше не дотримується жодних обмежень щодо ударів углиб росії. Поки Україна залежала від постачання далекобійних засобів ураження (Storm Shadow, SCALP, HIMARS, ATACMS) зі США та Заходу, вона була змушена діяти в межах, визначених Заходом. Зазвичай ішлося про відмову від ударів по об’єктах у росії, які могли б вплинути на світові ринки – особливо на ціни та ринки нафти й енергоносіїв. Із часом, однак, Україна розвинула власні спроможності з виробництва далекобійних ракет і ще до іранської війни почала посилювати удари по російській енергетичній інфраструктурі. Втім, такі удари все ще стримувалися західним лобіюванням, аби обмежити їхній вплив на світові ціни на нафту. Однак цих обмежень не стало після ударів Трампа по Ірану: Україна зрозуміла, що якщо США більше не переймаються тим, як їхні дії підіймають ціну на нафту, то чому Україна має цим перейматися – тим паче коли США, схоже, діють проти українських інтересів, знімаючи санкції з російських нафтових компаній. Рукавички було скинуто і це водночас відобразило зростання української оборонної автономії від США та зменшення важелів режиму Трампа щодо України. Підсумок такий: Україна здатна принести війну в росію і саме це продемонстрував дзвінок путіна до Трампа з проханням про припинення вогню з Україною заради безпечного проведення московського параду 9 травня.
По-четверте, удар США по іранському керівництву, можливо, викликав у путіна побоювання, що тепер мішенню для України може стати й він сам. Це накладається на свідчення того, що путін стає дедалі параноїчнішим щодо власної безпеки, а в російському суспільстві наростає невдоволення посиленням кремлівських обмежень в інтернеті.
По-п’яте, путін, очевидно, полишив надії, що Трамп примусить Зеленського поступитися вимогам росії. Важливо й те, що в України з’явилася нова впевненість: вона відійшла від залежності від американського фінансування й озброєнь і тепер може послати Трампа під три чорти, якщо він знову спробує нав’язати їй мир. До того ж, гадаю, путін може зважати й на те, що проміжні вибори до Конгресу США послаблять Трампа та його здатність проштовхувати будь-які угоди на користь росії. Наступний склад Конгресу, ймовірно, буде значно проукраїнськішим за поглядами. А це означає, що путін захоче спробувати укласти угоду до проміжних виборів.
По-шосте, я припускаю, чи не намагається путін скористатися прикриттям поразки США в Ірані, щоб приховати ганьбу власної поразки в Україні. Слушний момент, аби сховати погані новини. Та й біль поразки росії в Україні переноситься легше, якщо США зазнають подібного приниження від рук Ірану.
Усе сказане підводить мене до думки, що путін нарешті хоче серйозно говорити про мир. Очевидно, що спроба висунути Шредера як свого європейського посланця ні до чого не приведе – його вже й так вважають таким, що взяв від путіна свої тридцять срібняків. Утім, європейські політики останніми днями також виявляють готовність розмовляти з Москвою – згадайте коментарі президента Фінляндії Стубба. Проте важливо визнати: мирний процес під егідою США мертвий – Віткоффа, Кушнера й інших уже не сприймають усерйоз ні в Україні, ні в Європі, та й, можливо, навіть у Москві. Корисним арбітром для мирних переговорів могла б стати Туреччина – партнер, якому досі довіряють і в Києві, і в Москві. Цікаво буде побачити, чи відбудеться певна реабілітація Стамбульського мирного процесу, але вже з потужнішою європейською присутністю.
Щодо контурів можливої угоди, я гадаю, вона буде близькою до того, що я давно обстоюю: лінія фронту залишається такою, як є, заморожується; членство України в НАТО сходить з порядку денного, якщо їй надають гарантії за зразком Держави Ізраїль – гарантоване постачання озброєнь із Заходу, усе, що потрібно для самооборони, і жодних обмежень на її власні звичайні військові спроможності. Як уже зазначалося, дискусія змістилася від того, що НАТО може дати Україні, до того, що Україна може дати НАТО. Плюс певна угода щодо прискореного шляху України до членства в ЄС або принаймні чіткі часові рамки (реалістичним є вступ у 2030 році) з фінансовими гарантіями. Москва могла б отримати певне послаблення санкцій, але з жорсткими механізмами їхнього автоматичного відновлення за порушення умов миру. А росія має сплатити репарації – добрим відправним пунктом тут стали б 330 мільярдів доларів заморожених активів ЦБ рф у західних юрисдикціях. Щодо цього останнього пункту: зверніть увагу – нідерландський уряд має намір відновити в ЄС дискусію про використання цих активів для підтримки України. Стежте за цією темою: чому європейські платники податків мають оплачувати путінську війну проти України, коли російські гроші тим часом лежать без діла в західних юрисдикціях?
