Фільми Криштофовича збирали повні зали в Україні, Європі, Канаді та США. А картина "Приятель небіжчика" стала першим українським фільмом, номінованим на "Оскара". Про національні кіновідзнаки годі й говорити. Цьогоріч, якраз до свого 75-річного ювілею, яке святкується саме сьогодні, Криштофович отримав і найвище галузеве визнання – Державну премію ім. Олександра Довженка, опинившись у одному ряду з такими, без перебільшення, великими українськими киномитцями, як Богдан Ступка, Кіра Муратова та Ада Роговцева. За картину "Передчуття", що вийшла в прокат у 2020 році, режисер отримав Орден "За заслуги" ІІІ ступеня.
Та досвід, визнання і нагороди, здається, аж ніяк не змінили характер колишнього випускника режисерського факультету кіновідділення КДІТМ імені І. Карпенка-Карого, де він тепер викладає. У його спокійному тоні розмови немає й натяку на зверхність, а знайомі, як і десятки років тому, кличуть його просто Вячеком.
Дрібниці життя українського Бергмана. Історія про те, як не стати банальним та нудним
"Дрібниці життя" – таку назву має одна з картин Криштофовича, яка вийшла на екрани у 1980 році та присвячена нібито банальній побутовій драмі, розлученню. В сюжеті – нічого яскравого чи несподіваного. Просто дві дорослі симпатичні інтелігентні людини, які з роками перестали чути і відчувати одна одну. У кадрі – лише два герої та їхні діалоги. Але глядачеві ні на хвилину не стає з ними нудно. Хіба це не геніально? Так, він майстер камерності й тихих драм повсякденності.
Та мова не про цей фільм. Бо у випадку з Кристофовичем дрібниці життя – це кінематографічний почерк режисера. Він не женеться за масштабом, а любить дрібниці. Режисер прискіпливо досліджує їх на екрані та щокартини доводить глядачеві, що дрібниць не буває. Всі вони – фрагменти одного ланцюжка, а тому значущі й важливі. Бо здебільшого саме з дрібниць складається наше життя, а врешті – й доля.
У його картинах завжди мало героїв. Як жартома каже сам режисер, чотири людини в кадрі – то вже масовка. Мовляв, мені б з двома розібратися.
В'ячеслав Сигизмундович не має нічого проти масштабних картин і деякі дивиться із задоволенням, але, однозначно, це не його формат. Існує радянський кіношний штамп, що камерна історія двох-трьох осіб – це така-собі неважлива тема. Натомість на його переконання, масштаб окремої душі – якість сильніша, ніж багато інших.
Своїм улюбленим режисером Криштофович, зокрема, називає Інгмара Бергмана з його камерністю драм, кризою традиційної родини та кризою особистості. Шведський режисер єдиний, хто, за зізнанням Криштофовича, викликав у нього оце професійне "ах, чому не я так написав чи зняв…".
Передивіться картини обох. Здається, ми маємо свого українського Бергмана.
Для першого українського "Оскару" не вистачило лише промоушена. Історія про те, як українські митці перемогли франки та кров
"Приятель небіжчика". Цей фільм – чи не найвідоміша робота В'ячеслава Криштофовича. І саме його згадує режисер, коли просять розповісти про свою найвдалішу роботу.
Тридцятирічний Толік, грамотний і вихований, перекладач за освітою, ніяк не може знайти роботу. Врешті дружина кидає його заради забезпеченого коханця. Міцно випивши з другом-бізнесменом, головний герой картини погоджується скористатися послугою кілера і вбити суперника. Та протверезівши й усвідомивши всі нюанси, Толік приймає радикальне рішення. Йому здається, що воно вирішить всі проблеми: позбавить необхідності брати гріх на душу, а заодно й припинить його власне безрадісне існування. Замість фотокартки жертви, герой кладе в конверт власну, таким чином замовивши кілеру самого себе. Аж раптом усвідомлення того, що йому залишилися лічені дні, кардинально змінює його ставлення до життя. Та жереб кинутий. Як викрутитися з ситуації, якщо відмінити замовлення вже не можна?
Заради тих, хто не дивився картину, спойлерити далі не будемо. Нехай кінцівка картини здивує й їх, як і більшість глядачів, які свого часу подивилися фільм.
Картина вийшла 1997 року у фінансовій кооперації з Францією.
Коли CNC – Національний центр кінематографії Франції – з окремим Фондом, який співпрацював з кіномитцями Східної та Центральної Європи, оголосив грант на фільм та запропонував В'ячеславу Криштофовичу взяти участь у конкурсі, режисер звернувся до вже добре відомого на той час письменника Андрія Куркова, мовляв, чи немає в нього якогось цікавого психологічного сюжета. Він знайшовся. У автора як раз в роботі була повість з робочою назвою "Любий друг, приятель небіжчика". Вона й лягла в основу сценарію, на екранізацію якого французи погодилися дати 1 млн франків ($200 тис. за тодішнім курсом). Стільки ж дали продюсери. Ще 370 тис. доларів в еквіваленті додало Міністерство культури України. Врешті назбирався непоганий бюджет.
Наскільки фінальна версія історії на екрані відрізняється від першого задуму автора та режисера, вже не взнаємо. Бо сценарій пережив "продюсерський диктат", як напівжартома назвав процес редагування тексту Андрій Курков.
Під умови замовника сюжет доводилося кілька разів переписувати. Загалом варіантів сценарію було 13. Криштофович згадує, як за відсутності інтернету в процесі правок, французька сторона надсилала їм із Курковим двометрові факси "побажань".
Продюсери наполягали, щоб у картині був традиційний набор добре продаваних елементів кіно: оголені герої, секс, а зважаючи на наявність кілерів серед героїв стрічки, продюсери жадали яскравих кривавих сцен і бажано з елементами жорстокості.
Компромісу шукали кілька місяців. Вірогідно, українські автори перемогли. Ідея не потонула ані в нижній білизні героїв, ані у калюжах крові. Але це аж ніяк не завадило картині стати популярною.
Прем'єра фільму в київському Будинку кіно: дві глядацькі зали не вміщують бажаючих подивитися картину. Кому не вистачає місця, не розходяться – дивляться стоячи, юрбою. У Франції рецензія на картину виходить мало не в усiх газетах. Після того одна з наймогутніших дистриб'юторських фірм Sony Pictures Classic викупає право на її показ у США і Канаді, де на "Приятеля небіжчика" перед кінотеатрами шикуються черги. Для задоволення глядацького попиту замість 6 запланованих копій дистриб'юторська компанія робить 40. Про фільм пишуть провідні американські видання – New York Times, Variety, New Yorker тощо.
Стрічка Криштофовича вийшла в прокат у 18 країнах світу та стала першою українською кінокартиною, номінованою на "Оскар" як найкращий іноземний художній фільм.
І цілком могла б отримати статуетку. Але, як згодом відзначали кінокритики, картині трохи не вистачило якісної реклами, промоушена, орієнтованого саме на конкурс. Ціль іноземних дистриб'юторів – заробити гроші на прокаті. Не більше. Просувати фільм для участі та перемоги у конкурсах – не їхня парафія. Тут би втрутитися Мінкульту, та сталося – як сталося. Але ж врешті, гіршою картина від того не стала.
Просте та складне передчуття. Історія про те, як інтелект переміг попкорн і тихо відійшов
"Передчуття". Ще одна картина геніального режисера, яка, здається, не отримала потрібної реклами в Україні. Він вийшов у прокат "тихо", і для багатьох залишився непоміченим. А шкода. В ньому є всі фірмові "фішки" Криштофовича. Це проста й водночас дуже глибока історія, яку розігрують для нас лічені герої, а між їхніми репліками завжди є паузи, які дають час вдуматися в сказане. Уважний глядач почує в цих діалогах та паузах ключ до розуміння несподіваної кінцівки фільму.
У сюжеті немає нічого надзвичайного. В судовому засіданні слухається не зовсім звичайна справа. Дружина хоче дізнатися місце поховання чоловіка, який пішов до молодої коханки і невдовзі помер. Та вона приховує місце його погребіння, посилаючись на останню волю небіжчика. Ретроспективних ліній немає, ми не бачимо головного героя. Але знаємо, що все життя він присвятив вивченню риб і був буквально схибленим на них, вважаючи, що людство пішло проти природи і тепер все розвивається у неправильному напрямку.
"Бог створив людину як найвищу ланку харчового ланцюга, але ми почали пожирати все навкруги: риб, птахів, звірів. І найголовніше, що ми стали жерти одне одного", – каже юна коханка, яка приховує місце поховання Гордієнка.
Вона знає, що жінка, яка тепер вимотує її судовою тяганиною, ніколи не намагалася зрозуміти захоплення свого чоловіка іхтіологією, бо це людина, яка здатна лише вбити й посмажити рибу.
Тим часом інший персонаж – дивакуватий Годинникар – робить на продаж пісочні годинники, але такими, щоб за годину вниз падала лише одна піщинка. Він хоче уповільнити час, адже ми настільки зосереджені на собі, що давно перестали відчувати його швидкоплинність. І тепер "час сміється над нами".
Фінал картини, як і годиться, непередбачуваний.
Як розповідає про фільм сам Криштофович: "Мені дуже подобається ця історія, вона проста і складна одночасно. На мій погляд, ця історія цілком універсальна: про життя, любов і зраду, про талант і посередність, кожний із цих простих фрагментів, складених до купи, народжують цілісну картину. Це як маленька модель світу. Ми всі живемо передчуттями, сподіваюсь, що більше хорошими".
Раніше в інтерв'ю В'ячеслав Криштофович казав, що не готовий піднімати тему майдана чи війни в своїх картинах, адже, на його переконання, потрібен час, аби осмислити, проаналізувати події, подивитися на них зі сторони.
У "Передчутті" тема війни не звучить, але ми бачимо в кадрі військову техніку та бойові кораблі на рейді. Війна вже є. Вона на рівні передчуття.
Всі події у фільмі відбуваються в курортному приморському містечку. Знімався він в Одесі й Чорноморську. Тому в кадрі не лише броньовики, а й військові кораблі. В прокат картина вийшла у 2020 році. Тоді ж жителі Маріуполя нарікали, що фільм пречудовий, але в їхньому місті було лише 7 показів і всі бажаючі не змогли його подивитися. Маріуполь хотів більше душевного та розумного українського кіно. Передчуття…
Картина була створена у кооперації України, Литви і Словаччини за сценарієм відомого українського драматурга Анатолія Крима. Продюсером виступив Андрій Єрмак. Той самий, що зараз керує в Офісі президента.
На жаль, всі бажаючі подивитися фільм не встигли. В прокаті він вже не йде, на телебаченні був показаний один раз у 2020 році, у вільному доступі його немає. Натомість картина варта того, щоб її не лише подивитися, а й передивитися.
Голова Асоціації кіноіндустрії України Дмитро Суханов "тихий" вихід "Передчуття" пояснив тим, що картина не розважальна, а інтелектуальна. Мовляв, Криштофович – це не попкорнове кіно. У нього треба занурюватися й рефлексувати.
Та чи варто так недооцінювати українського глядача? Серед тих, хто дивився фільм, розчарованих не було. Між іншим, це означає, що мрія майстра збулася. Бо сам режисер якось жартома казав журналістам, що "хоче, аби його фільми були цікаві максимальній кількості глядачів, у тому числі й розумним!"
Кажуть, у темні часи ліпше видно світлих людей! Принагідно вітаємо В'ячеслава Криштофовича з ювілеєм та дякуємо майстру за цікаве, інтелектуальне, щире і світле українське кіно!
