Дедалі складніший ендшпіль у російсько-українській війні відображає ширшу дискусію в американському політикумі про те, хто зрештою несе відповідальність за цей конфлікт.
Аналіз. Розширення НАТО розпочало війну в Україні?
Трамп неодноразово стверджував, що війна сталася здебільшого через некомпетентність адміністрації Байдена. Деякі коментатори висловили думку, що США несуть повну відповідальність за вторгнення росії в Україну, оскільки нібито вони порушили обіцянку, дану москві в останні місяці Холодної війни, що якщо Радянський Союз погодиться на об'єднання Німеччини, то на схід від німецького кордону не буде ніякої присутності НАТО.
За цією логікою, навіть перший раунд розширення НАТО у 1999 році, який привів до Альянсу Польщу, Чехію та Угорщину, слід розглядати як причину подальшого руйнування, розв'язаних росією проти України. Останнім часом академіки з бездоганною репутацією повторюють цей аргумент у лекціях і подкастах.
Коротко кажучи, багато публічних дебатів про війну в Україні, здається, все більше відриваються від реальності. Відповідальність за вторгнення і кровопролиття однозначно лежить на путіні, і цей простий факт має стати відправною точкою для будь-якого раціонального шляху до завершення конфлікту.
Ось основні моменти. У 1991 році Радянський Союз програв Холодну війну, оскільки більше не міг конкурувати ані в економічній, ані в політичній, ані у військовій сферах. Імперія Лєніна-Сталіна просто вибухнула, розвалившись під власною вагою, розірвана тими самими протиріччями, які, як стверджували марксистські ідеологи, стануть остаточною загибеллю Заходу. Захід переміг і отримав можливість формувати порядок після Холодної війни так, як це відповідало його інтересам і пріоритетам.
У цій простій констатації факту немає нічого поганого, аморального чи "зрадницького". Якби сталося навпаки, росіяни претендували б на право робити те ж саме, тобто формувати порядок після Холодної війни відповідно до своїх інтересів і пріоритетів. Звісно, однією з ключових відмінностей 1999 року і пізніше від такого уявного сценарію радянської перемоги було те, що розширення НАТО (а не "експансія", як його воліє називати москва) відображало бажання і прагнення народів, які нарешті звільнилися з-під радянського ярма.
Перемога у війні має наслідки – так завжди виглядав реалізм у міжнародних справах.
Простіше кажучи, те, що сталося після Холодної війни, не було підступною американською змовою з метою зради Боріса Єльцина та його наступників, а простим наслідком поразки СРСР. І логіку цього чудово розуміли і Єльцин, і путін, попри те, що останній згодом буде нарікати на розпад радянської імперії як на "найбільшу геополітичну трагедію ХХ століття". Після 1991 року США разом зі своїми демократичними союзниками скористалися прерогативою переможця, щоб структурувати пострадянський простір у Центральній Європі та Балтії так, аби стабілізувати регіон і служити інтересам Америки та європейських союзників.
Це те, на чому базувалися цикли розширення НАТО і Європейського Союзу. Це основи політики великої держави, і країна може забути їх лише на власний страх і ризик.
Чим же тоді пояснюється сьогоднішнє заламування рук з приводу відповідальності Заходу за те, що він спровокував російське вторгнення в Україну? Дозвольте мені визнати, що ми частково відповідальні за те, що сталося, але не з тих причин, які пропонуються нинішнім улюбленим наративом. Ми відповідальні не тому, що намагалися переосмислити архітектуру безпеки в історичній зоні розколу Європи так, аби це відповідало нашим інтересам, а також стабільності й безпеці регіону, а скоріше тому, що ми не змогли зробити другий фундаментальний крок: ми не змогли підкріпити нову архітектуру безпеки жорсткою силою.
На відміну від періоду після Другої світової війни, коли США вклали величезну кількість сили для стабілізації та відбудови Європи й стримування будь-яких спроб радянської агресії проти вільного світу, врегулювання після Холодної війни супроводжувалося дивовижним ступенем роззброєння на колективному Заході.
Розширення НАТО розглядалося як політична вправа, в якій прапор Альянсу і кілька офіцерів зв'язку повинні були завершити процес, тоді як натовп прихильників "кінця історії" повернув ліворуч, переслідуючи свою неоліберальну глобальну економічну політику. І в той час, як Європа роззброювалася швидко і масштабно, США розпочали глобальну війну з тероризмом після терактів 11 вересня, витрачаючи трильйони доларів на проєкти з розбудови демократії та націєтворення, які мали практично нульові шанси на успіх.
Справжні причини конфлікту
Інакше кажучи, не агресивне переслідування Заходом антиросійського порядку денного, а скоріше слабкість і брак стратегічної ясності, які він демонстрував на кожному кроці після закінчення Холодної війни, підштовхнули москву до ревізіонізму. Не наша нібито геостратегічна напористість, а наша боязкість щоразу, коли путін використовував військову силу для окупації території – спочатку в Грузії 2008 року, потім в Україні 2014-го, в Сирії 2015-го й, нарешті, в Україні вдруге 2022-го, – підготувала ґрунт для розгортання трагедії у Східній Європі.
Якщо Захід і несе відповідальність за російське вторгнення в Україну, то не з тих причин, які зараз висувають його критики, тобто через нашу нібито агресивну поведінку, а через нашу нездатність зрозуміти основи силової політики, оскільки ми занурилися у власний ідеологічний суп, який не має нічого спільного з тим, як насправді працює світ.
Ми готові знову продемонструвати свою слабкість, тільки цього разу безсоромно і без претензій на те, що йдеться про норми чи "міжнародний порядок, заснований на правилах". Якщо остаточна мирна угода щодо України просто ратифікує статус-кво на полі бою, адміністрація Трампа принесе москві велику перемогу, фактично скасувавши наслідки перемоги Заходу в Холодній війні.
Вона недвозначно дасть зрозуміти, що росія може структурувати свою сферу панування у Східній Європі за власним бажанням, і що ми змиримося з її роллю імперської держави, яка формує майбутнє Європи в цілому. І оскільки трагедія України наближається до своєї розв'язки, слід сказати, що провина за поразку в Україні – поразку, яка фактично перекреслить здобутки Заходу у ХХ столітті – частково лягає на США через невпевнену політику "управління ескалацією", яку проводила адміністрація Байдена.
Провина лежить і на ключових союзниках Америки в Європі, особливо на Німеччині – країні, яка найбільше виграла від падіння залізної завіси, а потім зробила більше, ніж будь-яка інша європейська держава, щоб повернути росію в європейську політику через мерзенні енергетичні угоди щодо "Північного потоку" і політику взаємодії Берліна з москвою, незважаючи на попередження Вашингтона, зокрема з боку першої адміністрації Трампа, а також над головами країн, яким загрожує росія на східному фланзі НАТО.
Чого вчить історія
Поразка завжди несе із собою структурні зміни, коли йдеться про регіональний та глобальний розподіл влади. Протягом останніх двадцяти років росія проводила ревізіоністську політику, спрямовану на те, щоб знову оскаржити закінчення Холодної війни. На теренах України вона воювала не лише з Києвом, але й з кожною західною столицею. Фактично, путін відкрито заявив, що веде цивілізаційну війну проти НАТО і Заходу. Зараз росія готова здобути беззаперечну цивілізаційну перемогу, наслідки якої позначаться не лише на Європі, але й на Близькому Сході, Корейському півострові та в Індо-Тихоокеанському регіоні.
"Угода щодо України", яка фактично підтверджує територіальні здобутки росії і дозволяє їй претендувати на право визначати системну трансформацію України в майбутньому й, можливо, навіть на повне поглинання країни, стане 1991 роком навпаки, що дозволить росії використовувати новий розподіл сил і свій альянс з Китаєм на власну користь. Додайте до цього стратегічну короткозорість ключових європейських політиків, які замість того, щоб визнати, до чого призвела їхня слабкість, говорять про те, що їх "покинула Америка", і ви отримаєте ідеальний шторм, що назріває просто над горизонтом.
Стримування – це і військовий потенціал, і готовність його використовувати. Якщо у вас немає ані того, ані іншого, правильним терміном буде "умиротворення", з усіма наслідками, які воно може потягнути за собою в майбутньому.
Джерело: 1945
