На заході глобалізації, коли ось-ось буде остаточно затверджена наступна Стратегія національної безпеки США, на нинішні та майбутні стратегічні вибори Америки впливають хибне прочитання чинників державної поведінки і переоцінка того, наскільки Вашингтон здатен формувати глобальну системну трансформацію, що назріває.
Рішення другої адміністрації Трампа, які перекроюють міжнародне середовище безпеки, це не просто, як твердять критики президента, продукт мінливої вдачі глави держави. Це послідовний прояв спільного світогляду американської політичної спільноти, просякнутого історично виведеним, але врешті-решт хибним діагнозом того, що рухає суперництвом великих держав. Схоже, існує консенсус, що перспектива відносного занепаду США як великої держави випливає зі змін у глобальному розподілі сили, однак бракує чіткого усвідомлення: ми застрягли в ідеологічних рамках, які самі створили і які обмежують наш підхід до дедалі більш нестабільного світу. Коротко кажучи, ми продовжуємо хибно тлумачити історію.
Три десятиліття безпрецедентної могутності США після нашої перемоги у Холодній війні сформували у політичної еліти Америки переконання, що міжнародна система зрештою завжди підкориться нашій волі. Спираючись на величезні військові запаси, накопичені під час Холодної війни, після 1991 року президенти, що змінювали один одного, отримували щедрі винагороди за свої перемоги, тоді як їхні політичні прорахунки зазвичай тягли лише мінімальні наслідки. Такий стан речей швидко породив відчуття ідеологічної впевненості, що межує з геостратегічною зарозумілістю, яке досі пронизує політичні дебати в країні.
Політична спільнота Вашингтона продовжує діяти, виходячи з припущення, що США зберігають здатність нав'язувати свої пріоритети іншим головним гравцям без додаткових витрат, навіть попри те, що росія і Китай раз по разу демонструють, що ворог має право голосу, коли йдеться про формування регіонального балансу сил поблизу і за межами своїх кордонів. Ми віримо, що маємо вплив на світові справи, водночас не бажаючи платити за належне фінансування наших збройних сил та оборонної промисловості, нібито й досі живемо у світі після Холодної війни.
Політичні рішення адміністрації Трампа, особливо у відносинах з європейськими союзниками по НАТО, а останнім часом і з Індією, прискорили процес системної трансформації у напрямку того, що Пекін і москва люблять називати "багатополярністю" світу. Ми ще не визнали, що ця трансформація неминуче вплине на здатність Америки захищати свої національні інтереси. Показовий приклад: неодноразові спроби перезавантажити відносини США з росією, щоб відвернути її від Китаю, зазнали поразки, та все ж адміністрація знову і знову повертається до цієї формули, ніби переконана, що цього разу результат буде іншим. Отже, замість того, щоб донести до нації, що для збереження своєї своєї конкурентної переваги Сполученим Штатам доведеться спрямувати значно більші ресурси на відбудову армії та оборонної промисловості, наші оборонні планувальники стверджують, що цього можна досягти за допомогою стратегічних маніпуляцій, чи то шляхом переорієнтації з Європи на Азію, чи навіть відмовою від обох театрів військових дій.
Ми, здається, віримо, що завдяки такому перегляду пріоритетів і вибірковому фокусуванню – з їхніми кіссинджерівськими відлуннями пізнього "Концерту Європи" – США збережуть свободу дій для формування регіонального балансу сил за прийнятною ціною. Це хибне прочитання історії, адже якщо розважлива дипломатія XIX століття і дає тут урок, то такий баланс можливий не до, а після великої війни, що трансформує систему. За відсутності конфлікту між великими державами він ніколи не слугував узгодженою заміною, яка зберігає інтереси держави статус-кво або стримує геостратегічну активність країни, що стрімко підіймається на вершину піраміди сили.
Упродовж трьох десятиліть американська політична спільнота хибно тлумачила еволюцію міжнародної системи, надаючи пріоритет нормативним концепціям над показниками жорсткої сили. Початкова зарозумілість, що супроводжувала "кінець історії" та нібито "однополярний момент", штовхнула країну до наймарнотратнішого використання національної сили на другорядних театрах військових дій, тоді як Китай і росія озброювалися швидко й у великих масштабах.
Сьогодні адміністрація Трампа намагається здійснити радикальну переорієнтацію політики від нормативної інституційної до заснованої на геополітиці. Однак робить вона це в момент, коли, за відсутності інвестицій в оборону, військова потужність Америки по відношенню до Китаю та росії вже ослабла. І тому напередодні оприлюднення нової Стратегії національної безпеки адміністрації, політична дискусія продовжує коливатися між з одного боку школою "спочатку Азія", а з іншого – дедалі частішими розмовами про ширше виведення військ, яке поверне США до оборонної позиції у Західній півкулі й надасть пріоритет континентальній територіальній обороні. Обидва ці курси фактично означають зниження спроможності країни проєктувати силу, забезпечувати доступ до світових ресурсів та відводити загрози від своєї території. Це хибний урок, який можна винести з історії, адже Сполучені Штати – у своїй суті морська держава, і передумови нашої безпеки та процвітання протилежні до тих, що формують стратегічну думку держави без виходу до моря.
Перш ніж буде ухвалена наступна Стратегія національної безпеки, наша політична спільнота зобов'язана надати Конгресу та громадськості відверту оцінку наслідків продовження цього курсу. Нам потрібна національна дискусія про те, до чого приведуть ці запропоновані шляхи з огляду на позицію сили США відносно наших супротивників. Лише тоді американський народ зможе вирішити, чи готові ми взятися за дороговартісне масштабне переозброєння і задіяти наші значні приховані ресурси, щоб підкріпити нашу суверенну спроможність оберігати життєво важливі інтереси національної безпеки. Або ж визначити, що на цьому етапі нашої історії стратегічний відступ є кращим шляхом уперед.
Джерело: Realclear Defense
