Головний парадокс війни в Україні полягає в такому: росія відчайдушно потребує, щоб війна закінчилася, тоді як путін дедалі більше залежить від її продовження. Ці інтереси вже не збігаються, і прірва між ними зростає.
Для росії як держави війна стала економічним, демографічним та інституційним виснаженням. Проте для путіна як правителя війна стала політичною пасткою. Її припинення зараз змусило б його пояснювати жертви, які вже неможливо переконливо виправдати, тоді як продовження війни поглиблює ту саму шкоду, яку росія не може витримати нескінченно довго.
путіну потрібно, щоб війна тривала
Для путіна війна більше не стосується перемоги. Йдеться про контроль над наративом та особисте виживання.
Завершення війни переговорами – особливо так, щоб не було явної перемоги – викликало би неминучі запитання: Чому такі жертви? Чому економічні труднощі? Навіщо була де-факто мобілізація? Чому брехня? На ці питання можна відповідати під час війни. Набагато складніше у мирний час.
Всупереч попереднім припущенням, війна не об'єднує російські еліти. Еліти шукають вихід. Чи призведе цей вихід до падіння з їхніх пентхаусів, ще належить з'ясувати. Санкції, арешти активів, обмеження на пересування і скорочення прибутку фактично перетворюють лояльність на податок.
Ще більш загрозливою є проблема самої армії.
путін і еліти бояться повернути додому армію, зруйновану війною, принижену знущаннями і брехнею. Це не абстрактне занепокоєння. Солдати, які повернуться, принесуть із собою життєвий досвід, який прямо суперечить державній пропаганді. Будь-який армійський ветеран може розповісти правду краще, ніж путін.
російські військові, незважаючи на катастрофічні втрати, набувають легітимності в російському суспільстві. Солдатів зображають як героїв, що захищають країну від Заходу. Коли вони повернуться, ці "герої" матимуть моральний авторитет. Вони матимуть довіру – рівну або навіть більшу, ніж у путіна – саме тому, що заплатили за це ціну. Це змушує мене замислитися: чи не переповняться ГУЛАГи в Сибіру бійцями, що повертаються, так само, як під час і після Другої світової війни?
Демобілізована сила зі спільними образами, неформальними мережами та суспільною легітимністю є класичним дестабілізуючим фактором в авторитарних системах. Припинення війни означало б повторну інтеграцію сотень тисяч чоловіків, навчених насильству, обізнаних з корупцією та свідомих того, що їх було введено в оману. Продовження війни відкладає цю розплату. Можливо, це дає путіну достатньо часу, щоб знайти інший конфлікт, куди він зможе перекинути цих людей. Африка, Сирія, Венесуела? Північна Корея?
Нарешті, війна забезпечує процедурне прикриття. Репресії, цензура, бюджетна таємниця, надзвичайні повноваження та дисципліна еліти – усе це виправдовується триваючим конфліктом. Мир усунув би підстави для надзвичайних заходів. З точки зору путіна це найгірший можливий результат.
росії потрібне завершення війни
Для росії як країни розрахунок набагато простіший.
В економічному плані напруга зростає. Доходи від продажу енергоносіїв, основа російського бюджету, значно скоротилися під впливом західних санкцій, а також українських санкцій, запроваджених на довгу перспективу. Військові видатки спотворили економічне зростання, витіснивши цивільні інвестиції, що призвело до прихованої структурної слабкості. Те, що виглядає як стійкість, є все більш вимушеною мобілізацією ресурсів.
Поведінка споживачів відображає цю реальність. Стимули воєнного часу спочатку підтримували споживання, але довіра домогосподарств слабшає, оскільки ціни зростають, заощадження скорочуються, а очікування погіршуються. Регіони спустошуються, оскільки робоча сила втягується у військо та оборонну промисловість, що посилює демографічний спад, який передував війні.
У стратегічному плані росія стає все більш ізольованою і менш безпечною. Залежність від Китаю поглибилася, доступ до ринків звузився, а довгострокова конкурентоспроможність підірвана. Навіть заморожений конфлікт дещо послабив би тиск, а тривала війна високої інтенсивності його посилює.
У соціальному плані витрати є руйнівними. Втрати розподіляються нерівномірно, найбільше страждають бідніші та периферійні регіони. Це порушує неявний суспільний договір: політична пасивність в обмін на стабільність. Коли стабільність руйнується, репресії мають посилюватися – дорога і крихка заміна, зосереджена в районах, найбільш схильних до повстань.
З точки зору держави, завершення війни, навіть не остаточне, зменшило б економічні втрати, сповільнило б демографічні втрати і відкрило б обмежені шляхи до нормалізації. Це не вирішило б проблеми росії, але припинило б їхнє поглиблення.
Парадокс
путін не може легко припинити війну, бо мир загрожує йому особисто. росія не може дозволити собі продовжувати війну, бо вона загрожує самій державі.
Це парадокс путіна: чим довше триває війна, тим безпечніше путіну в короткостроковій перспективі, але тим слабшою стає росія у довгостроковій. Інтереси правителя і країни розійшлися настільки різко, що політика стала заручником виживання режиму.
Історія підказує: такі розриви не закриваються м'яко. І Різдво 1989 року не дає спокою путіну.
