Ще у вересні минулого року я опублікував статтю "Інтегровані системи протиповітряної оборони, частина 1". Весь час збирався її продовжити, але ніяк не знаходив можливості це зробити. Принаймні до цього часу...
Перш ніж продовжити, зазначу, що спочатку (тобто до російського тотального вторгнення в Україну в лютому 2022 року) я публікував свій онлайн-аналіз різних війн для групи друзів: усі вони були або ветеранами різних військово-повітряних сил чи служб протиповітряної оборони, або мали інші професійні інтереси, але були добре поінформовані у суміжних темах. Згодом до нас приєдналося багато читачів, які просто не мають чіткого уявлення про протиповітряну оборону, або мають лише найпростіші уявлення.
Ні, я не повчаю вас, не збираюся читати вам лекції, і ні: вам не повинно бути соромно. Річ у тім, що ніхто не знає всього. Я не можу відремонтувати автомобіль, я не знаю, як встановити електричну лампу чи вилікувати хворого на COVID, і я не маю жодного уявлення про "ринки". Це просте життєве питання. Кожен із нас спеціалізується на якійсь дисципліні.
Підпишіться на наш новий телеграм-канал iPress | Міжнародна преса українською де ми трохи виходимо за рамки і показуємо більше, ніж на сайті. Ставайте частиною розумної спільноти!
Тому для тих, хто не знайомий із цією темою, та/або не звик мати справу з військово-технічними питаннями, та/або для того, щоб допомогти вам повністю зрозуміти наступний матеріал, я рекомендую переглянути низку попередніх статей, опублікованих у цьому блозі. Особливо ті, в яких обговорюються конкретні системи озброєнь і пов'язані з ними тактики. "Рекомендована література" виглядає приблизно так:
Святі, громи і блискавки, частина 1;
Святі, громи та блискавки, частина 2;
Святі, громи і блискавки, частина 3;
У попередніх статтях я описав, як виникли ідеї сучасних інтегрованих систем протиповітряної оборони (IADS), як розвивалися їхня доктрина і стратегія з часом, основи того, "як це працює", і (у частині 1) які уроки були винесені з цього досвіду і впливають на відповідне мислення й операції росіян і українців до цього дня. Тепер давайте подивимося, як розвивалася українська інтегрована система протиповітряної оборони ("Віраж") після російського вторгнення 24 лютого 2022 року.
Перш ніж я продовжу, майте на увазі, що в Україні цією системою керують Військово-повітряні сили та сили Протиповітряної оборони (ПС). Тоді як до складу ПС входять підрозділи, оснащені важкими зенітно-ракетними комплексами (станом на 22 лютого це були С-300, "Бук М1" тощо), легші системи, такі як "Оса-АКМ" (SA-13 Gopher), експлуатувалися (і продовжують експлуатуватися) армією/сухопутними військами. Тим не менш, ці легкі ЗРК були інтегровані в систему ППО ПСУ. Що не було інтегровано, так це переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК).
За наявною інформацією, станом на ранок 24 лютого 2022 року у складі ІСППО ПСУ налічувалося близько 80 радіолокаційних станцій. По суті, по одній великій радіолокаційній станції було біля кожного великого міста, на кожній авіабазі та/або аеропорту, а на сході країни – також біля кожного великого міста (див. приклад Краматорська). Хоча більшість цих радарів працювала того ранку, і мережа покривала весь повітряний простір України (лише покриття Чорного моря і окупованого росією Криму було поганим), більшість підрозділів, що експлуатують важкі ЗРК, не перебували на позиціях. Вони все ще акуратно гарнізонувалися на своїх базах. Кілька батальйонів були на польових навчаннях.
(Я знаю, що зазвичай офіційний Київ і, відповідно, його союзники на Заході подають зовсім іншу історію. Однак, якщо уважно стежити за тим, що публікується в українських ЗМІ, не кажучи вже про те, щоб розпитати учасників і очевидців, ситуація стає абсолютно зрозумілою).
Навіть якщо ПС вивели частину літаків і гелікоптерів з баз на північному сході країни, більшість підрозділів отримали попередження лише за дві або менше годин до нападу і були захоплені, перебуваючи на своїх базах. Більшість підрозділів на півдні не були попереджені: і ППО, і Су-25 передового загону ПСУ, дислоковані в Мелітополі, наприклад, були захоплені зненацька. Відповідно, ситуація з розгортанням ЗРК ПСУ станом на ранок того дня виглядала приблизно так (де кожен синій кружечок радіусом близько 30 км позначає одну активну вогневу установку "Бук М1"):
Очевидно, що за винятком радарів (наприклад, на АНТК ім. Антонова, на північний захід від Києва) і кількох ЗРК "Бук М1", розміщених уздовж колишньої "лінії розмежування" (лінії фронту 2014-2015 років), плюс, можливо, одного ЗРК в районі Маріуполя, жодні інші ЗРК не були розгорнуті. Не дивно, що росіянам було відносно легко вражати десятки й сотні цілей балістичними та крилатими ракетами, і це на всьому шляху від Києва, Чернігова, через Харків (де значна частина техніки 302-го зенітно-ракетного полку, оснащеного С-300, була знищена в перші хвилини війни), до Дніпра, Запоріжжя, Мелітополя, Херсона, Миколаєва, Одеси.
Не дивно, враховуючи шкоду, завдану першими російськими ударами, і беручи до уваги подальший розвиток подій на місцях (наприклад, російську облогу Маріуполя), особливо на сході й південному сході, ІСППО ПС у таких містах, як Суми, Харків і Маріуполь, також ніколи не були по-справжньому відбудовані.
Звісно, як тільки почалася стрілянина, ПСУ кинулися в бій. Однак на той час частина їхніх підрозділів була більше зайнята відновленням і ремонтом пошкодженої техніки або втечею від росіян, що наступали (Мелітопольський і Херсонський райони), ніж веденням бойових дій. Не дивно, що пройшло чимало часу, перш ніж служба почала відновлювати свою ІСППО.
Наступним питанням стало: що робити? Тобто, де розгорнути вцілілі підрозділи та з чим воювати?
Початковим рефлексом був захист Києва: це резиденція уряду, і росіяни розгорнули посилену загальновійськову армію, а також близько шести полків повітряно-космічних сил (ПКС), щоб захопити його. Тож перший елемент "Віраж", щось на кшталт "суб-ІСППО", почав діяти в цьому районі й включав підрозділи С-300 і "Бук М1" (більшість із них були розміщені скоріше на розсуд власних командирів, ніж за наказом зверху).
Саме це і стало причиною значних втрат ВКС на цьому напрямку і на Житомирщині наприкінці лютого та на початку березня 2022 року.
Наступною відновленою частиною "Віраж" була та, що відповідала за оборону Одеси та Миколаєва. Вона стала достатньо оперативною, щоб спричинити великі втрати ВКС, які підтримували фінальний поштовх 49-ї загальновійськової армії з Миколаєва через Баштанку та Вознесенськ (на Одесу) на початку березня 2022 року... Навіть тоді, власне, вже основна маса російських втрат на цій ділянці (особливо у гелікоптерах, задіяних у десантах битви за Вознесенськ, на північ від Миколаєва) на початку березня 2022 року була спричинена ПЗРК "Перун" польського виробництва, що стало для росіян вкрай неприємною несподіванкою.
Того ж місяця в центрі та на заході Україні (Львів, Старокостянтинів, Вінниця, Кривий Ріг, Дніпро) були відновлені додаткові елементи "Віражу", хоча на той час ПСУ відчували дедалі більші проблеми з пошуком достатньої кількості підрозділів, щоб покрити всі командні пункти тастратегічно важливі об'єкти, які вони мала захищати. Було занадто багато об'єктів, які потребували захисту, і занадто мало підрозділів і техніки. Хоча перед війною їхня ІСППО була "третьою за величиною в Європі", ПСУ були орієнтовані на боротьбу з росіянами на Донбасі й не були ні оснащені, ні навчені захищати країну від тотального вторгнення: росіяни ніколи на це не підуть, і на це не вистачало грошей...
Не дивно, що протягом квітня-травня росіянам було відносно легко розгорнути свої балістичні та крилаті ракети плюс періодичні повітряні удари винищувачів-бомбардувальників, щоб знищити масу української нафтової промисловості (див.: НПЗ, як, наприклад, у Кременчуці, не кажучи вже про всі можливі склади паливно-мастильних матеріалів [ПММ]). На щастя для України, московські тупоголові командири проводили цю кампанію безсистемно: в один день вони обстрілювали нафтопереробні заводи, потім підрозділи ЗСУ вздовж лінії фронту, потім українські підрозділи ППО, потім знову нафтопереробні заводи, потім військові бази або тренувальні центри ЗСУ тощо... Їхній другий ракетний наступ (перший відкрив війну) був будь-чим, але не добре організованим або таким, що слідує чіткому плану. Ба більше, у московських тупоголових командирів були значно перебільшені очікування щодо наслідків їхніх ракетних ударів: вони очікували, що знищать цілі підрозділи ПСУ. Нарешті, кількість цілей і кількість розгорнутих ракет була такою, що у росіян раз по раз закінчувалися ракети, і їхні підрозділи були змушені чекати на підвезення додаткових (наприклад, з Далекого Сходу). Загалом, Україні було надано достатньо часу, щоб адаптуватися і витримати всі удари.
З іншого боку, реконструкція системи РЛС ППО не була бездоганною. Зіткнувшись із величезними обсягами російської радіоелектронної боротьби, не тільки підрозділи, оснащені ЗРК, але й льотні частини ППО – ті, що оснащені перехоплювачами Су-27 і МіГ-29 – відчували серйозні проблеми з так званим сортуванням: ідентифікацією ворожих і своїх літаків (також IFF, що означає "ідентифікація свій-чужий"). Крім того, все ще існувала проблема неінтегрованості армійських підрозділів, оснащених ПЗРК, у систему ІСППО. Не дивно, що українці стріляли по (майже) всьому, що літає. Сюди регулярно потрапляли і власні літаки та гелікоптери. Точна кількість синьо-блакитних інцидентів залишається нез'ясованою, але є всі підстави вважати, що власними ручними засобами ППО було збито щонайменше 10-12, а то й удвічі більше своїх МіГ-29, Су-24 та Су-25...
У квітні, травні, а потім й у червні 2022 року ІСППО ПСУ продовжувала працювати скоріше точково, ніж як інтегрована система, що охоплює всю країну. Однією з особливо ефективних латок, про яку йдеться, було створення під-ІСППО на ділянці між Ізюмом та Слов'янськом, на південний схід від Харкова (приблизно вздовж річки Сіверський Донець, як показано на схемі нижче):
Цей клаптик, або локальні ЗРК, складався переважно зі ЗРК "Бук М1" та ЗРК "Оса-АКМ" і без кінця завдавав росіянам клопоту: починаючи з битви за Ізюм, а потім під час наступних спроб росіян досягти Слов'янська з боку цього міста, він завдав стільки втрат і клопоту, що ВКС були змушені діяти в дедалі складніший спосіб.
(Якщо є якісь сумніви: нагадаю, що саме в цьому районі були збиті перші російські Су-35 у цій війні. Деякі з них за лінією фронту, що своєю чергою дозволило отримати частину їхнього найбільш чутливого обладнання – наприклад, капсули радіоелектронної боротьби, встановлені на кінчику крила).
Наприклад, ВКС спочатку відправили "диверсійну групу": Су-34, оснащені автономними перешкодами, і Су-35, оснащені ракетами класу "повітря-повітря" і протирадіолокаційними ракетами, які діяли на великій висоті (щоб їх легше було засікти українським радарам і у такий спосіб привернути увагу ворога). Їхнє завдання полягало в тому, щоб придушити будь-які українські засоби ППО, які вони зможуть знайти. Потім "бомбардувальна" група Су-34 наближалася на малій висоті й вражала ЗРК, виявлені диверсійною групою, вільнопадаючими бомбами та/або касетними бомбами (КБ). Лише після цього ВКС відправляли свої Су-25 і Ка-52 для нанесення удару по ЗРК (некерованими ракетами або планерними бомбами).
Однак цього ніколи не вистачало, і тому пілотам останніх зрештою не залишалося нічого іншого, окрім як продовжувати нести втрати, виконуючи стандартні атаки некерованими ракетами "насипай і молись".
Не помиліться: росіяни дуже старалися, і вони завдали більш ніж достатніх втрат підрозділам протиповітряної оборони ПСУ і ЗСУ. Навіть дорогоцінні Іл-22, задіяні для пошуку українських ЗРК, працювали в українському повітряному просторі. Один із них підійшов так близько до лінії фронту, що ледь не був збитий двома українськими "Буками". Проте українці вижили й продовжували створювати масові проблеми.
До червня 2022 року ПСУ тимчасово розгорнули батальйон (або дивізіон) С-300 в районі Краматорська, що збільшило російські проблеми.
Як наслідок, ситуація в повітрі над фронтами цієї війни залишилася такою, як і на сьогодні (просто замініть С-300 на ЗРК PAC-2/3 Patriot і подібні речі західного виробництва): скільки б росіяни не тиснули на ППО ЗСУ вздовж лінії фронту, скільки б зусиль не докладали, за рідкісними тимчасовими винятками (наприклад, Авдіївка на початку 2024 року), вони не можуть встановити однозначну перевагу в повітрі над полем бою/вздовж лінії фронту. Якщо вони хочуть діяти там, вони повинні проводити масовані та складні операції із залученням десятків літаків і гелікоптерів, які перебувають у різних з'єднаннях одночасно.
(...далі буде...)
