Той факт, що Україна була змушена погодитися укласти перемир'я, є одним із проявів того, що Росія перемагає, – вважає Енн Епплбаум, колумніст впливової «Washington Post» та дружина польського міністра закордонних справ Радослава Сікорського.
«Українцям довелося погодися на присутність на своїй території сепаратистів, яких озброює Росія. Українці намагалися виграти нав’язану їм війну, витиснути поза межі своєї країни та відновити суверенітет України, – зазначила Енн Епплбаум. – Такий сценарій неможливо реалізувати, оскільки росіяни вирішили підтримати сепаратистів своїми регулярними військами і готові йти на жертви в цьому конфлікті».
Саме тому українці опинилися в новій ситуації, переконана Енн Епплбаум. – Україна повинна зараз відповісти на інші запитання: якими будуть її кордони? Як виглядатиме держава Україна? Чи росіяни залишаться в межах двох областей, і як далеко можуть піти?».
«У цьому сенсі Росія перемагає у цьому конфлікті», – підсумовує вона.
Ці слова були написані тиждень тому.
Учора, 16 вересня, за наполяганням Петра Порошенка Верховна Рада оформила поразку України у двох ухвалених законах – «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» та «Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей».
Саме рішення парламенту було отримано у максимально брутальний спосіб.
Фото: Леся Оробець
У момент голосування табло системи «Рада» були вимкнене. При цьому, рішення про таємне голосування ухвалене не було. А якби й було – голосувати мали б бюлетенями.
Нічого подібного раніше в українському парламенті не було. Найближча аналогія – голосування руками за сумнозвісні закони 16 січня. Однак навіть тоді було зрозуміло, хто голосував, а хто ні. Зараз цю інформацію приховують.
Це процедурні моменти, однак вони прекрасно ілюструють стиль президентства Петра Порошенка, який можна окреслити не надто красивим словом «мутняк».
Виступаючи перед депутатами, Петро Порошенко не відповів на абсолютно логічні запитання. Зокрема:
– Якими є межі «окремих районів Донецької та Луганської областей». Хто, коли і на підставі чого їх встановлюватиме?
– Яким є розмір фінансування сепаратистських анклавів, яке тягарем лягає на український бюджет на найближчі три роки?
У відповідь на викрики депутатів з місць (повноцінного обговорення законопроектів чомусь не передбачалося) президент відповів приблизно так: «Не подобається – кладіть мандати і їдьте воювати в АТО!».
Фото: AFP
Змістовна дискусія глави держави та єдиного законодавчого органу країни, одним словом.
Що означають ухвалені закони і який наслідок це може мати для України уже проаналізували мої колеги.
Чи могло бути по-іншому?
Ймовірно, в України справді не було іншого виходу.
Однак навіть поразку можна використати як плацдарм для майбутніх перемог.
По-перше, варто було би провести ВІДКРИТЕ засідання парламенту, на якому президент ЧЕСНО мав би озвучити суспільству ті аргументи, які він та його оточення наводили депутатам, переконуючи підтримати «особливий статус» та амністію для бойовиків:
– Розповісти про реальний стан справ на фронті, реальні жертви (наприклад, у чорний для української армії день - 24 серпня) та втрати бойової техніки. Вся ця інформація все одно не є таємницею для українців. Для наших ворогів – тим більше.
– Розповісти про ультиматум Путіна, який нібито погрожував повномасштабним вторгненням російської армії не лише на Донбасі, а й по усій лінії кордону. (Так, в усякому разі запевняли автора тексту ряд народних обранців, переповідаючи аргументи глави держави).
– Пояснити, хто і на яких умовах вів таємні переговори з Кремлем з боку України. Не у Мінську ж Кучма погоджував умови перемир’я із Зурабовим.
– Оголосити весь перелік поступок, на які пішла Україна, окрім визнання сепаратистських анклавів у якості «особливого статусу окремих районів».
По-друге, верховний головнокомандувач мав би здійснити аналіз ефективності керівництва АТО та силових структур загалом, та розпочати «чистки» та реформи у Збройних силах. Країна, яка з останніх сил, відриваючи останнє, годує та екіпірує армію, повинна переконатися, що мародери в погонах і без них більше не грабують наших солдат на передовій. А некомпетентні керівники та ймовірні зрадники більше не кидають їх у м’ясорубку.
Цього також не зроблено. Нарікаючи на знесилені збройні сили та відсутність резервів, президент не робить нічого, щоб виправити ситуацію. Точніше, робить – тишком домовляється з Путіним. Але навряд чи саме це чекає від нього країна.
І по-третє. Петрові Порошенку варто згадати, що він – президент у парламентсько-президентській республіці. І парламент та Кабінет міністрів не повинні дізнаватися про стратегічні рішення, які стосуються зовнішньої політики із засобів масової інформації, як це сталося у випадку з відкладанням на рік запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Яке деякі наші партнери на Заході однозначно оцінили як цілковите замороження євроінтеграції. Між іншим, теж дізнавшись про нього постфактум.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Віталій Портников. "Закон про кримінальну революцію".
До речі, прогнозованість та щирість намірів української влади викликає щораз більше запитань у європейських столицях. Особливо тих, чиї політики роблять усе можливе, щоб захистити інтереси України, переконуючи більш своїх прагматичних партнерів по ЄС.
Фото: AFP
Тому, відкритість у даному випадку – прояв сили та спосіб консолідації і мобілізації українського суспільства. Назовні, це – спосіб бути зрозумілим партнером для наших союзників.
В умовах, коли доля України, без перебільшення, повисла на волосині, у нас немає іншого варіанту, аніж тотальна мобілізація – внутрішня та зовнішня.
Мобілізація внутрішня неможлива, якщо немає довіри до верховного головнокомандувача.
На допомогу ззовні не може розраховувати «мутний» та непрогнозований партнер.
На допомогу ззовні не може розраховувати «мутний» та непрогнозований партнер.
Повторюсь: у нас справді не було іншого виходу, аніж погоджуватися а умови Путіна. Навіть такий «мир», скільки б він не протривав, це краще, аніж повноцінна війна.
Але «мутняки», до яких вдається президент, розбалансовують та сіють зневіру та розчарування. Розчарування не лише в особі Петра Порошенка – в Українській державі загалом. І така поразка значно небезпечніша, аніж легалізація сепаратистів та виплата їм данини.
