Європейська самостійність у питаннях безпеки вартуватиме США робочих місць, прибутків та впливу, пише Едвард Лукас у Foreign Policy.
Сполучені Штати довгий час мали чітке повідомлення для своїх європейських союзників: робіть більше! Витрачайте більше на оборону, беріть на себе більше ризиків, змиріться з більшими незручностями, відмовтеся від радянського та російського природного газу, ловіть кремлівських шпигунів, протидійте профспілкам під керівництвом комуністів, направляйте європейські збройні сили воювати у війнах США – список був довгим. Внесок Європи ніколи не був достатнім. Насправді невдоволення розподілом тягаря передує заснуванню НАТО. На слуханнях Сенату 1949 року щодо приєднання США до Альянсу державного секретаря Діна Ачесона запитали, чи це означатиме "значну кількість військ там". Він відповів: "Відповідь на це питання, сенаторе, чітке й абсолютне – ні!" Припущення при заснуванні блоку полягало в тому, що підтримка США була містком до європейської самостійності.
Автор наводить приклад, що десять років потому президент Дуайт Д. Ейзенгауер скаржився, що самостійність з боку Європи відсутня. "Наші сили були розміщені там на надзвичайній тимчасовій основі, – сказав він згідно з меморандумом 1959 року. – Європейці зараз намагаються розглядати це розгортання як постійне й остаточне зобов'язання". Він скаржився, що союзники намагаються зробити зі США "простаків". Відтоді кожен американський президент повторював цю скаргу, але ніхто більше за Трампа.
За словами експерта, за повторюваним закликом Вашингтона до Європи "робити більше" зазвичай слідував другий: "Не так". Найгірше збережена таємниця трансатлантичної політики безпеки полягає в тому, що з початку Холодної війни США прагнули не лише об'єднати Європу у спільній обороні проти СРСР, але й тримати її у стані підопічності. Це означало придушення всіх спроб побудувати незалежні європейські оборонні структури чи стратегії.
"Деякі європейці чинили опір цьому. У 1958 році президент Франції Шарль де Голль запропонував тристоронній директорат НАТО з ядерної стратегії. Коли Британія та США відмовилися, він вивів Середземноморський флот Франції з-під командування Альянсу та скасував дозвіл на розміщення американської ядерної зброї на французькій території. ВПС США довелося терміново перемістити 200 військових літаків з Франції. 1963 року він вивів атлантичний флот країни та флот Ла-Маншу з-під командування НАТО, а 1966-го вимагав прибрати всі бази НАТО з французької території і вивів Францію з командної структури Альянсу", – нагадує Лукас.
На його думку, загроза з боку Радянського Союзу затьмарювала ці суперечки. Мало хто сумнівався, що у випадку військового конфлікту Франція воюватиме разом із союзниками по НАТО. Коли СРСР розпався у 1991 році й загроза з боку москви, здавалося, зникла, а союзники по НАТО стали нетерплячими до лідерства США, яке було надто амбіційним в одних питаннях і надто нерішучим в інших. Тож європейські союзники почали утверджувати власні пріоритети.
Едвард Лукас вважає знаковою подією угоду про франко-британське співробітництво, підписану 1998 року в Сен-Мало у Франції, в якій зазначалося, що ЄС (до якого тоді належала Британія) "повинен мати можливість автономних дій, підкріплених надійними військовими силами, засобами для прийняття рішення про їх використання і готовністю це зробити, щоб реагувати на міжнародні кризи". Тодішня державна секретарка США Мадлен Олбрайт відповіла, твердо повідомивши союзникам по НАТО, що зусилля Європи щодо співпраці у сфері безпеки, котрі зароджуються, повинні означати: "жодного послаблення НАТО, жодної дискримінації і жодного дублювання".
Автор зауважує, що відтоді прихильники європейської оборони мали важкий шлях у чверть століття. Чим більше Франція говорила про "стратегічну автономію", "емансипацію" та інші концепції-гасла, тим більше Британія та інші атлантичні члени НАТО відступали. Спільна політика безпеки та оборони ЄС породила "більше слів, ніж воїнів", як сказав Лукасу голова Alphen Group Джуліан Ліндлі-Френч.
Тепер, на думку експерта, це змінилося. Налякані війною росії в Україні та трансатлантичними суперечками, європейці серйозно, смертельно серйозно, ставляться до забезпечення власної оборони та безпеки. Війна слів лютує. Історик Оксфордського університету Тімоті Ґартон Еш пише про "Жахливу Америку". Член британської Палати лордів Ендрю Робертс засудив "чисту жорстокість" поведінки адміністрації Трампа, яка, за його словами, кинула Британію в "абсолютно незвідану територію". Канцлер-обранець Німеччини Фрідріх Мерц, довічний прихильник німецького атлантизму, закликає до німецької "незалежності" від США. "Вільному світу потрібен новий лідер", – сказала керівниця зовнішньополітичного відомства ЄС Кая Каллас, яка раніше була прем'єркою ультраатлантичної Естонії.
Лукас висловлює побоювання щодо майбутнього. Він переконаний, що поточні проблеми – це лише початок. Що станеться, якщо Білий дім не лише відмовиться від підтримки України, але й відкине наступне російське вторгнення в Європу як просту "прикордонну сутичку", що не варта участі США? Або ще гірше: що як прихильний до росії Білий дім активно протидіятиме європейським діям з допомоги країні, на яку напали? Вашингтон міг би вимкнути будь-яку зброю, що використовує високі технології США, обмежити доступ до супутників та іншої критично важливої інфраструктури, а також закрити штаб НАТО під керівництвом Сполучених Штатів.
Наразі, за словами автора, найбільший зсув відбувається у прийнятті рішень. Розчарування, відраза та зростаючий страх шокували європейців, щоб припинити розбіжності між собою, які гальмували європейську безпеку відтоді, як США зірвали англійсько-французько-ізраїльське вторгнення в Єгипет під час Суецької кризи 1956 року. Тоді французи вирішили ніколи більше не довіряти американцям, а британці – ніколи більше не мати трансатлантичних суперечок.
"Сьогодні колишні європейські атлантисти, які десятиліттями діяли як скептичне, прагматичне гальмо щодо будь-яких розмов про європейську армію, оборонний бюджет, військовий штаб чи розвідувальну службу, стали прискорювачами змін. "Ми всі перетворилися на голлістів", – заявив міністр закордонних справ Нідерландів Каспар Велдкамп у лютому", – завершує публікацію Едвард Лукас.
Джерело: Foreign Policy
