Сила = Воля × Ресурси
Дехто говорить про військову силу так, ніби її можна підрахувати. Війська, літаки, кораблі, бюджети – саме ці показники часто домінують у заголовках і формують перші судження про те, хто переможе, а хто програє у війні. Коли росія вторглася в Україну у 2022 році, саме ці мірки підвели багатьох аналітиків майже до одностайного висновку: більша й краще оснащена сила швидко здолає меншу сусідню державу. Адже росія мала четверту за чисельністю армію у світі – і багато хто вважав, що це автоматично означає четверту за якістю.
Але війна – це не бухгалтерська вправа. Це зіткнення людських, політичних і матеріальних сил, які взаємодіють у часі. І одна з найстійкіших істин, яку часто не помічають на ранніх етапах конфлікту, полягає в тому, що силу найкраще розуміти не як статичний перелік наявних засобів, а як співвідношення.
Корисний спосіб осмислити це співвідношення – формула, яку я давно почув від старшого офіцера, мого наставника: Сила = Воля × Ресурси.
Це динамічна взаємодія, яка постійно змінюється в ході війни. "Стеж за переходами, – сказав мені наставник, – бо держави й армії рідко діють на максимальній потужності в обох змінних". Згодом я зрозумів, що воля міцніє і слабшає залежно від лідерства, легітимності та суспільної підтримки. Ресурси збільшуються, виснажуються або марнуються залежно від промислового потенціалу, союзів і ефективності на полі бою. Підсумок війни визначає не кожен із цих чинників окремо, а те, як вони поєднуються і як змінюються з часом.
Ця динаміка від самого початку повною мірою проявлялася в Україні. Багато аналітиків вважали, що росія швидко й рішуче переможе. Я до них не належав. Працюючи з українськими силами, я на власні очі бачив якість, професіоналізм і, що найважливіше, волю їхніх воїнів і всього суспільства захищати свій суверенітет. Я також достатньо близько спостерігав за російською армією та російським суспільством, щоб розуміти: і тим, і іншим часто бракувало якості, лідерства та згуртованості, потрібних для того, щоб перетворити кількість людей і техніки на реальну бойову силу.
Недавній аналіз Брінн Таннегілл підтверджує, що цю ранню помилкову оцінку нині переглядають. Україна не просто вистояла – вона адаптувалася, запровадила новації і в ключових сферах здобула перевагу, особливо у війні дронів і в можливостях глибоких ударів. За останні роки зміцнив і стрижень її військової та державної волі. Її недавні успіхи – зокрема, стримування весняного наступу росії без значних територіальних втрат, а можливо, й із певними локальними здобутками, а також удари по військових і економічних цілях дедалі глибше в росії – є результатом того, що держава узгодила свою волю з наявними ресурсами і безперервно коригувала і те, й інше в міру розвитку війни.
Тим часом росія, попри те, що вступила у війну зі значними матеріальними ресурсами, стикається з виснаженням цієї сили та з ерозією волі, необхідної для її ефективного застосування. Недобір рекрутів, примусова мобілізація та приголомшливі рівні втрат – це не просто показники бойових втрат. Це ознаки системи під напругою, в якій людський чинник уже не встигає за матеріальними потребами.
Перевага України полягає не лише у внутрішніх чинниках. Поки росія налаштувала проти себе багатьох колишніх дружніх сусідів, час від часу погіршувала відносини з Індією, поставила своє майбутнє в залежність від Китаю і створила відверту ворожість із боку Європи, Україна успішно використала волю власного народу, а її керівництво, на чолі з Володимиром Зеленським, мобілізувало зовнішню підтримку не лише з боку Європи та союзників по НАТО, а щонайменше 40 країн. Ця зовнішня воля перетворилася на додаткові ресурси: озброєння, фінансування, навчання й політичну підтримку. У результаті виник ефект множення, який дав Україні змогу нівелювати початкові переваги росії, а в деяких сферах – і перевершити їх.
У сучасній війні жодна держава не воює на самоті. Навіть у війнах між окремими державами, як-от між росією та Україною, обидві сторони задіюють усі елементи національної сили – військовий, економічний, інформаційний і дипломатичний. Союзники, торговельні партнери, партнери у сфері безпеки та м'яка сила істотно впливають на результат війни. Союзи, формальні чи неформальні – не додаткова опція, а необхідні підсилювачі і волі, і ресурсів. Україна зрозуміла це від самого початку й уважно плекала ці зв'язки.
Помилка США
Сполучені Штати, натомість, схоже, ігнорують цей критично важливий чинник сучасної війни. Щодо України та інших глобальних криз, підхід нинішньої адміністрації – публічне ставлення під сумнів союзів, знецінення їхньої ролі, а подеколи й відверті образи та погрози давнім партнерам – уже почав підточувати одну з найважливіших стратегічних переваг Америки. Союзники – це не лише джерело матеріальної підтримки. Це джерела легітимності, спільної мети та стійкої політичної волі. Підриваючи їх, Америка послаблює всі три складові. Це небезпечний курс, і ми вже починаємо бачити чому.
Історія не раз показувала, як діє така динаміка. Під час Громадянської війни в США генерал Півдня Роберт Е. Лі намагався компенсувати величезну промислову й людську перевагу Півночі, спираючись на волю своєї армії та надію вплинути на політичну рішучість Півночі. Його геттісберзька кампанія була виваженою спробою змінити рівняння – вдарити по волі Союзу й підсилити волю Конфедерації вторгненням на Північ, одночасно використовуючи ресурси північних територій. Зрештою, це не спрацювало не тому, що волі бракувало, а тому, що вона не могла повністю переважити вищий потенціал Союзу, поєднаний із достатнім рівнем рішучості Півночі.
Під час Другої світової війни Сполучені Штати продемонстрували, що відбувається, коли воля й ресурси поєднуються у великому масштабі. Сам по собі промисловий потенціал не виграв війну; її виграла мобілізація всього суспільства – політична, економічна й психологічна, яка перетворила цей потенціал на вирішальну силу. "Арсенал демократії" стосувався не меншою мірою національної волі, ніж виробничих ліній.
Той самий принцип спрацював і під час операції "Буря в пустелі". Президент Джордж Герберт Вокер Буш не просто зібрав потужне військове угруповання; він створив волю його застосувати. Він домігся схвалення Конгресу, чітко пояснив свою позицію американському суспільству і сформував широку міжнародну коаліцію. Це поєднання політичної легітимності, підтримки союзників і військових спроможностей дало переважну бойову силу й забезпечило швидкий, рішучий результат. Як я згадую у своїй книжці "Якщо я не повернуся: Воєнний щоденник батька", впевненість військ, що вступали в той конфлікт, ґрунтувалася на ясності мети й підтримці, яка стояла за нами.
У всіх цих прикладах простежується одна закономірність. Війна завжди є змаганням воль, поєднаних із вимірюваними перевагами – промисловими, військовими, економічними. Лідерство, стратегія, географія, час і випадок теж відіграють важливу роль, але взаємодія волі та ресурсів залишається центральною, визначаючи, як саме будуть задіяні всі інші змінні.
Війна з Іраном
У конфлікті з Іраном Сполучені Штати продемонстрували здатність послаблювати окремі елементи іранського військового потенціалу. Певні об'єкти, спроможності та мережі були уражені, а в деяких випадках знищені або істотно виснажені. За традиційними мірками це мало б свідчити про ослаблення противника.
Але Іран не веде звичайного змагання ресурсів. Він свідомо діє у площині, де воля, час і асиметрія можуть компенсувати матеріальну слабкість. Тегеран розуміє, що не здатен змагатися зі Сполученими Штатами напряму – платформа проти платформи або з'єднання проти з'єднання. Натомість він використовує асиметричні інструменти – проксі-сили, морські перешкоди, кіберможливості та точки економічного тиску, щоб нав'язувати витрати й створювати невизначеність. Схоже, Іран випробовує, а подекуди й використовує тріщини в американському політичному консенсусі та суспільній рішучості. Розтягуючи час, підвищуючи ризик ескалації та ускладнюючи ухвалення рішень, Іран намагається впливати на американську волю і на волю наших союзників підтримувати нас, а не на наші ресурси.
У результаті виникає парадокс, який не мав би дивувати, але часто дивує: за певних умов слабша у військовому сенсі держава може стримувати й ускладнювати дії значно сильнішої не тим, що завдає їй прямої поразки, а тим, що не дає ефективно перетворити її переважаючі ресурси на вирішальну силу. Це не нове явище. Саме так ми діяли проти британців у нашій революції; так само В'єтнам діяв проти нас. Зрештою, це повторювана риса будь-якого конфлікту.
Зрештою, розмежування між волею і ресурсами стає ще важливішим, коли ми замислюємося над тим, як кожен із цих чинників виникає і як підтримується. Ресурси – матеріальні. Їх можна підрахувати, створити, накопичити і виснажити. Промисловий потенціал, людські ресурси, техніка і фінансування – усе це має межі.
Інша річ – воля. Вона водночас і крихкіша, і стійкіша. Вона народжується всередині через лідерство, легітимність, національну ідентичність і віру у справу. Вона зміцнюється зовні – через союзи, спільні цінності та міжнародну підтримку. На відміну від ресурсів, воля може зростати від напруження й атрофуватися від бездіяльності. І хоча вона здатна пережити матеріальні втрати, вона також може випаруватися задовго до того, як ресурси будуть вичерпані.
Саме тому найефективнішими у війні є стратегії, які постійно працюють над узгодженням і підтриманням і ресурсів, і волі. Україна робить це з вражаючою ефективністю. росія із цим не справляється. Іран намагається, роблячи ставку на те, що його воля виявиться достатньо сильною, щоб компенсувати брак ресурсів. А США, попри свої колосальні матеріальні переваги, дедалі більше ризикують, виходячи з припущення, що самих лише ресурсів достатньо. Це не так.
Сила народжується з узгодженості волі та ресурсів – і з розуміння того, що, хоча ресурси можна виміряти, воля є наслідком того, як нами, як нацією, керують.
