Протистояння теперішніх абрисів набуло за останні роки існування Радянського Союзу. Погроми вірменського та азербайджанського населення та наслідки першої карабахської війни (1992-1994 років) створили вибухонебезпечну ситуацію, яка у будь-який момент загрожувала новою війною. Це й сталося восени 2020 року, коли Азербайджан, за допомогою своїх союзників, насамперед Туреччини, переозброївши та підготувавши армію, стрімкими ударами за 44 дні відновив суверенітет над більшістю території Карабаху.
Загострення ситуації 13 вересня, внаслідок чого загинуло більш, ніж 200 осіб, лише підтвердило превалювання військової потужності Азербайджану над Вірменією та наочно продемонструвало нікчемність Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Єреван звернувся за допомогою до росії та ОДКБ, але Владімір Путін заявив, що "інцидент на кордоні не має жодного стосунку до Нагірного Карабаху" та відмовився втручатися. І хоча наразі після закликів США воєнні дії припинилися, ймовірність їх відновлення вважається дуже високою.
Кривавий січень у Вірменії та Азербайджані. Різня від марігалів та розстріляні всі, хто став на шляху совєцьких танків
Конфлікт між вірменами та азербайджанцями має таку давню історію, що розібратися у його першопричинах уже неможливо. Кожна сторона наведе десятки історичних, культурних та географічних аргументів на користь своєї позиції. Насправді, причинами теперішнього протистояння є дії спочатку російської імперії, а потім і Радянського Союзу, як її спадкоємця. Таким чином вони здійснювали адміністративно-територіальний поділ відвойованих у Туреччини та Персії (теперішнього Ірану) земель, щоб створити штучне протистояння християн та мусульман, задля полегшення управління загарбаними землями. Поки в СРСР кордони між республіками були формальністю, а жорстка централізована влада у Москві намагалася приглушувати національні конфлікти, збройне протистояння між республіками здавалося неможливим.
Але це не значить, що конфліктів не було.8 січня 1977 року у Москві групою вірменських радикалів, ймовірно пов’язаних з Вірменською секретною армією визволення Вірменії, було вчинено теракти, внаслідок яких загинуло 7 та було поранено 27 осіб. На закритому судовому засіданні, через два роки після подій, трьох учасників було засуджено до смертної кари.
Фото: sia.az
Щойно радянська влада почала хитатися, придушені національні рухи почали заявляти про себе. Це супроводжувалося закликами з вуст радикалів та провокаторів радянських спецслужб до розправ з національними меншинами, Таким чином КДБ та компартія намагалися дискредитувати національні рухи, представити їх як скупчення радикальних націоналістів та зарізяк. Найкраще це вдавалося на Кавказі та у Середній Азії.
Згадуються криваві вірменські погроми у Сумгаіті (1988 рік) та у Баку (у 1990 році), проведених маргінальними елементами. Під час вірменського погрому 13 січня у Баку загинуло, за різними даними, від 48 до 300 вірмен. Народному фронту Азербайджану вдалося пригасити емоції та зупинити різанину. Але 20 січня було віддано наказ про введення частин радянської Армії до Баку та інших міст Азербайджану. Розстріляні усі, хто стояв на шляху радянських танків: тоді у Баку загинули понад сто мирних азербайджанців, а події дотепер називають кривавим або чорним січнем.
Найбільш жорстке протистояння між вірменами та азербайджанцями відбувалося на території вірменської автономії у складі Азербайджану – у Нагорному Карабаху. Начебто "у відповідь" на вірменські погроми, а насправді – просто використовуючи свою безкарність, вірменські бойовики у ніч з 25 на 26 лютого 1992 року знищили та вигнали мешканців азербайджанського міста Ходжали. Тоді загинуло 485 осіб, понад п’ять тисяч було вигнано з осель на мороз, майже 500 осіб поранено, 150 зникли безвісті. Кров та насилля з обох боків зробила неможливим будь-які спроби вгамувати жагу помсти та бажання перемогти за будь-яку ціну. Досі залишається незрозумілим, яким чином бойовики з одного та іншого боків отримали зброю та боєприпаси у такий кількості, що це дозволило створити чимало непідконтрольних загонів.
Сумний спадок, кривавий розподіл. Союз Азербайджану з Туреччиною та втрачені надії вірмен на підтримку рф
Після розпаду Радянського Союзу конфлікт було передано у спадок новим незалежним державам – Азербайджану та Вірменії. У ході першої Карабахської війни вірменські загони, підтримувані Вірменією, не тільки встановили контроль над усім Карабахом, але й захопили прилеглі до нього райони, населені виключно азербайджанцями, та примусили їх покинути свої домівки, створивши так званий "пояс безпеки", який складав 7634 кв.км.
Фото з відкритих джерел
Внаслідок погромів, війни та погроз життю територію Вірменії залишили майже всі азербайджанці, те саме відбулося й у Азербайджані – вірмени були змушені втікати, рятуючи свої життя. Кількість біженців сягала сотень тисяч осіб, це спричинило високу соціальну напругу в обох країнах. Азербайджан були змушені залишити біля 350 тис. вірмен, біля 700 тис. азербайджанців рятувалися втечею з території Вірменії та захоплених територій Карабаху та "поясу безпеки". Увесь цей час Вірменія підтримувалася росією, російські "миротворці" були введені на територію Карабаху. У самій Вірменії дотепер функціонують російські військові бази, а країна є членом договору про колективну безпеку на пострадянському просторі – ОДКБ, який є прикриттям та виправданням для російських військових баз на територіях кількох колишніх радянських республік.
Вірменію та Азербайджан закликали до укладення миру, але проблемою було небажання Вірменії порушувати створений військовою силою статус кво, коли Карабах став фактично частиною території Вірменії. Колишні польові командири армії Нагірного Карабаху – Арцаху по-вірменськи – склали значну частину політично та військової еліти Вірменії. З іншого боку, влада Азербайджану наполягала на відновленні свого суверенітету над власними територіями, що входять до міжнародно визнаних кордонів цієї країни. Війна була неминучою.
Президент Алієв уклав союз з Туреччиною, який дозволив підготувати боєздатну армію та дати їй сучасну зброю та техніку. Стрімка друга карабахська війна закінчилася розгромом вірменських сил та фактичною капітуляцією Вірменії. Саме тоді турецькі безпілотники "Байрактар" дозволили азербайджанській армії подавити артилерію та засоби ППО вірменських сил та підтримати стрімкий наступ своєї бронетехніки та піхоти. Угодою, посередником у підписанні якої виступив путін, більшість території Карабаху визнавалася азербайджанською,
Азербайджан мав отримати коридор до Нахічеванської автономної республіки, відрізаної від Азербайджану територією Вірменії. росія, що десятиліттями використовувала Вірменію як свій форпост на Кавказі, не вступилася за союзника по ОДКБ та лише передислокувала своїх миротворців на нову лінію розмежування між звільненою азербайджанською та вірменською територіями Карабаху. Встановився хиткий мир, який міг бути порушений у будь-яку мить.
Азербайджан вимагає від Вірменії повного виконання усіх пунктів угоди про перемир’я, вірмени відговорюється тим, що ще є час для такого виконання. Вересневе загострення, що вилилося у артилерійські дуелі між азербайджанськими та вірменськими силами, з чисельними жертвами з обох сторін, загрожує перерости у третю війну. Азербайджанська армія, за час після своїх перемог у 2020 році, тільки підсилилася та має високий моральний дух. Водночас Вірменія, втративши не лише утримувані території, але й усякі надії на підтримку з боку росії, опиналася у глухому куті.
З одного боку, піти на поступки Азербайджану для вірменських владців означає поставити хрест на своїй подальшій політичній кар’єрі. З іншого – пручання вимогам Азербайджану означитиме пряму загрозу масштабної війни, яку Вірменія не здатна виграти ані з огляду на боєздатність своєї армії, ані з економічних причин. Азербайджан підживлює не лише політична та воєнна допомога партнерів, але й міцна економіка, базована на видобутку нафти й газу.
Бажання і можливості. росія втрачає вплив, Туреччина підсилюється, а вірмени продовжують підтримку рф в ООН
Друга Карабахська війна та теперішній конфлікт на вірмено-азербайджанському кордону стали можливими внаслідок декількох причин. Насамперед, це ослаблення росії та втрата москвою свого колишнього статусу супердержави. Що ж до статусу регіональної супердержави, то з нею успішно змагається Туреччина, яка несе на Кавказ та у Середню Азію ідеологію тюркського світу. Від ідей "руського міра" ця ідеологія вигідно відрізняється тим, що Туреччина не претендує на зверхність серед тюркомовних держав, а намагається довести своє лідерство справами – укладанням економічних угод, співпрацею у військовій сфері, освіті, культурі.
Увійти у протистояння з Туреччиною означатиме для кремля закрити для себе одну з небагатьох доріжок до Європи, можливостей пересування авіатранспортом, торгівлі енергоносіями та продукцією сільського господарства. Туреччина для росії - це кватирка до Європи та Ближньої Азії, оскільки санкційна політика ЄС закрила перед нею можливості для торгівлі та транзиту. Але навіть шлях до азійських ринків та Африки веде через доброзичливість Туреччини, яка контролює чорноморські протоки та трубопроводи і навіть інтернет-кабель. І у будь-який момент може перекрити їх.
З іншого боку Вірменії немає на кого спиратися, окрім гігантської християнської росії. Вірменія, свого часу поклавшись на Росію як надійного союзника, зараз опиняється, у її уяві, під загрозою мусульманської експансії. Ісламські країни, з якими вона межує, історично протистояли вірменам. Туреччина досі не визнає геноцид вірмен часів Першої світової війни, а це для Вірменії та вірмен одна з найболючіших національних травм. Іран був одним з руйнівників давньої вірменської державності, до того ж в Ірані мешкає чимало етнічних азербайджанців. З християнською Грузією у Вірменії не надто добрі стосунки, через те, що союзник росії не викликає надто добрих емоцій у країні, п’ята частина якої окупована росією. Хоча влада в Грузії зараз більш лояльна до москви, ніж хотілося б.
росія дедалі більше ослаблюється провальною війною з Україною та опинилася під санкціями Заходу. Вже йдеться не про підтримку союзників, а про виживання росії. Безоглядна підтримка російського курсу на експансію, синхронне голосування з росією в ООН призвело до того, що Вірменія залишилася наодинці з ворогом, якого сама створила своєю непродуманою політикою протягом останніх десятиліть.
Ненсі Пелосі і спікер парламенту Вірменії Ален Симонян, 18 вересня 2022 року. Фото з відкритих джерел
Звичайно, впливові країни Заходу здійснюють зусилля щодо гасіння пожежі ще одного міждержавного конфлікту. Візит до Єревану спікерки конгресу США Ненсі Пелосі є саме такою спробою перевести збройне протистояння у стан переговорного процесу. 18 вересня вона заявила, що нинішнє протистояння спровокував Азербайджан. Чи подіє така риторика на офіційний Баку і спонукає його до миру, покаже час. Азербайджан не надто залежить від західних країн. Ймовірно, що він спробує скористатися теперішньою концентрацією росії на війні з Україною та фактичним статусом Вірменії як російського сателіта, щоб ще більше закріпити та покращити свої позиції, хай навіть і шляхом військового тиску на Єреван.
