Ми поспілкувалися з Андрієм Доценко в стінах його особистого кабінету: такого необжитого, аскетичного. Постійні відрядження в найвіддаленіші лікарні країни, переговори, закупівля медичного обладнання - Андрію просто ніколи тут бувати. Лише багаточисленні подяки та грамоти фонду "Manus Dei" вказують на те, що у цього приміщення є власник.
За чашкою зеленого чаю ми дізналися про діяльність фонду та плани на майбутнє.
— Чи був якийсь переломний момент, що підштовхнув Вас до створення фонду та прийняття активної участі у благодійності?
Правду кажучи, якогось певного переломного моменту не було. Я змалку всім допомагав. Я вважаю, це закладено в ДНК людини. Ось наприклад, є люди, які з ранніх років ходять милостиню роздають бабусям, з першого класу приходять до школи і ділять пиріжки на всіх однокласників, а є люди, в яких посеред зими льоду не випросиш і ніякого "переломного моменту" у них немає. Виходить, кожна людина з різними задатками народжується: один більш щедрий, інший - скупий, третій на золотій середині знаходиться і так далі.
А рішення створити фонд я прийняв тоді, коли зрозумів, що просто у "хлопчика Андрія" лікарня не може взяти обладнання, для цього необхідна юридична особа.
— Скільки проектів вже реалізовано за час існування фонду?
За два з половиною роки офіційного існування фонду ми реалізували 34 великих проекти, це реконструкція приміщень та закупівля медичного обладнання в державні лікарні.
— Чому допомога медичним закладам – основний напрямок вашої діяльності?
Тому що, як і в усьому світі, ми вважаємо, що найвищими пріоритетами є життя та здоров'я людини. І коли у людини немає здоров'я, то їй нічого не миле.
— Чого в першу чергу потребують регіональні лікарні?
В основному, це реконструкція приміщень та нове обладнання. І між цими двома пунктами лікарі все одно завжди обирають друге. Тому що, пацієнт може посидіти в обдертих стінах, але здати аналіз, від якого лікар вже зможе відштовхнутися, отримати якусь інформацію і зрозуміти, що робити далі. У наших регіонах люди стикаються з такою проблемою: щоб здати аналіз доводиться їхати 100 км туди, де є це обладнання (наприклад рентген, УЗД). Потім назад ще 100 км, щоб повернутися до свого лікаря і показати цей аналіз. Потім лікар переглядає його і каже, що потрібно ще щось додатково здати, щоб мати вже повну картину і призначити лікування. І такі подорожі дуже виснажливі для людей. На це йдуть декілька робочих днів, грошові витрати, а якщо це літня людина, то вона ще і всі сили витрачає. Тому будь-яке спілкування з головним лікарем зводиться до того, що вони просять нове обладнання, якого катастрофічно не вистачає.
— А запити на яке саме обладнання ви отримуєте?
Це може бути діагностичне обладнання, щоб визначати хворобу або вже хірургічне обладнання (хірургічні набори, лапароскопи, коагулятори і т.д). Замість того, щоб різати скальпелем і шукати 3 літри плазми, можна було б зробити маленьку дірочку і електричним апаратом щось видалити. Адже медицина в світі вже давно зробила крок уперед, залишилося тільки взяти і забезпечити наші державні лікарні необхідним обладнанням та навчити лікарів працювати на ньому.
— Чому ви співпрацюєте з чиновниками і депутатами?
По-перше, щоб обладнання, яке ми передаємо, не було списане. Бо, якщо головний лікар попадається не зовсім порядний, і він єдиний знає про передачу цього устаткування, то через рік він може спокійно його списати як непридатне і поставити в комерційну клініку (ви знаєте, що багато лікарів у наш час мають паралельну практику в приватних лікарнях). Або ж закрити його десь в комірчині і почати приймати аналізи за гроші. І ось коли ми залучаємо, припустимо, народного депутата, лікарі вже бояться діяти таким чином, адже розуміють, що це питання контролюється владою.
По-друге, коли ми залучаємо ЗМІ або самі знімаємо якийсь маленький репортаж, лікарі розуміють, що це оприлюднено і зникнення апарату викличе додаткові питання.
І по-третє, депутат має доступ до інформації, яку не має лікар. Головний лікар звертається з проханням про те, чого не вистачає тут і зараз. І може не знати, що в бюджеті вже прописані саме ті статті витрат, які необхідні. А депутат, може нам, як фонду порадити витратити кошти на те, на що не планується закупівля найближчим часом. Таким чином, за ці гроші ми можемо зробити щось корисніше, аніж витратимо їх на те, що повинна була закупити держава, а вона просто спише бюджет під наше закуплене обладнання або зроблений ремонт.
— Ви дуже часто реалізуєте свої проекти з депутатами від блоку Петра Порошенка, це збіг чи вони мають фінансову участь у вашому фонді?
Ігор Кононенко софінансував декілька проектів, тобто ми скидалися навпіл. Він перераховував гроші зі свого фонду на наш, і таким чином ми здійснювали закупівлю обладнання, робили ремонт. Також ми робили кілька проектів з Ігорем Побером, зараз, наскільки я знаю, він у партії «Удар». Тому, найімовірніше, це просто збіг. Ви розумієте, в БПП було багато депутатів. Вони працювали і тому зверталися до нас.
— Чи ви плануєте йти в політику?
Чітких планів на те, щоб бути в політиці я поки не маю.
— А ви не вважаєте, що благодійність без політики це крапля в морі: прийшовши до влади, ви зможете зробити набагато більше, ніж просто за свій рахунок ремонтувати лікарні по всій країні?
Це залежить, по-перше, від того, яким буде мій особистий рахунок. Наприклад, якщо сюди приїде Білл Гейтс, для того, щоб ремонтувати лікарні, то жоден мер міста не буде йому рівнею.
По-друге, це ще в політику зайти потрібно так, щоб можна було розпоряджатися цим бюджетом.
— Як ви думаєте яку з проблем медичної сфери в Україні потрібно вирішити в першу чергу?
Потрібно розрахувати на кількість населення правильну кількість лікарень всіх рівнів медичної допомоги. А у нас їх катастрофічно не вистачає і виходить, що в інститут раку, наприклад, з'їжджаються з усіх куточків країни.
— Що таке рівні медичної допомоги?
Існує три рівні медичної допомоги: перший рівень, це первинна медична допомога, тобто поліклініки, де проводять діагностику, другий - спеціалізована допомога, це відділення гастроентерології, урології і т.д, а третій рівень, це вже високотехнологічна допомога, як інститути раку. І треба правильно розрахувати скільки має бути на Україну медичних закладів усіх рівнів.
— Який найскладніший реалізований проект за час існування фонду?
Апарати ШВЛ. Це, безперечно, найскладніший проект, як у моральному, так і у фінансовому планах. Через кризу в усьому світі їх було нереально дістати. Китайський завод просто скасовував будь-які резерви і перепродавав апарати іншим країнам за більшу вартість.
— Можете детальніше пояснити?
Це відбувається так: ми відправляємо запит на резерв 3-х апаратів ШВЛ на фабрику в Китаї та сплачуємо передоплату. У цей момент приїжджає хтось із США, Італії, Іспанії і т.д , каже, що заплатить в 2,3,4 рази дорожче і просить віддати їх зараз. І таким чином, наш резерв відкладається. Наші апарати віддаються комусь, а ми все чекаємо і чекаємо.
Але доля нам допомогла і завдяки тому, що на заводі працював наш співвітчизник, ми змогли отримати 6 апаратів.
— Що відчули, коли зрозуміли, що у вас вийшло реалізувати проект?
Як завжди - полегшення при думці про закінчений проект. Дяка Богу, що все вийшло. Було багато переживань з приводу цієї ситуації, і коли все вирішилося, прийшов спокій.
— Чому ви не займаєтесь фандрайзінгом, тобто масовим збором грошей?
Все просто, Manus Dei - це рука, яка віддає, а не просить. У нас є друзі та партнери, з якими нам легко співпрацювати, бо їм близька наша філософія. Вони розуміють вектори діяльності, систему роботи фонду та у них є повна довіра до нас.
Ми влаштовували аукціони декілька разів. Однак, коли я побачив, наскільки тяжко людям розлучатися зі своїми грішми, то зрозумів, що не хочу більше вертатися до цієї системи.
— Якщо у вас зараз було б 100 мільйонів доларів, як на благо нашої країни ви б ними розпорядились, на що вони пішли б у першу чергу?
Незалежно від суми, хоч це мільйон, хоч сто, кошти розподіляються за планом. Можу сказати, що частина з цього йде на благодійність, частина йде на розвиток бізнесу, і частина - на мої особисті потреби.
Що я знаю напевно, так це те, що я йшов би далі по векторах, поки не закрив би потреби всіх лікарень та реабілітаційних центрів у всіх областях країни.
— Який великий проект хотіли б реалізувати найближчим часом?
Ми хотіли б реалізувати проект реабілітаційних центрів для дітей з інвалідністю по всій країні.
— Навіщо? Адже в Україні є реабілітаційні центри
Кожна дитина повинна як мінімум 2-3 рази на рік проходити реабілітацію, а з тою кількістю реабілітаційних центрів, які є у нас, вони проходить її раз в 3-4 роки. Тобто реабілітаційних центрів у 6-8 разів менше, ніж повинно бути, а ось занедбаних бойлерних стоїть ціла купа по всій країні, які просто можна відремонтувати і працювати.
— Що необхідно для того, щоб запустити проект, і як буде проходити процес реалізації?
Для початку необхідно, щоб держава виділила якусь комунальну власність. Для цього повинна пройти сесія голосування, припустимо: «ось цю комунальну власність ми виділяємо за таку суму в рік під ось цей реабілітаційний центр». Всі погоджуються і голосують. Призначаємо завідувача цим реабілітаційним центром. В залежності від кількості метрів квадратних розраховуємо, що буде там за реабілітація відбуватися і які конкретно фахівці під цю реабілітацію потрібні. Потім, набираємо цих людей на ставку, відправляємо їх на навчання до Німеччини. Тим часом ми робимо ремонт, оснащуємо приміщення всім необхідним інвентарем. Після цього можна приймати дітей. Однак, електроенергію та зарплатню лікарям повинна оплачувати держава, наш фонд не зможе утримувати ці виплати щомісяця.
— Ви якось намагалися лобіювати це питання?
Намагалися, з минулою владою ми мали бесіду.
— Це був комітет Верховної Ради?
Ні, народний депутат, в якого був свій округ у Київській області. Він мав намір це питання пролобіювати. Проте проходило все більше і більше часу - питання «зависло в повітрі», а округ належить вже іншій людині.
— А після цього ви ще до когось зверталися?
Ми обговорювали це питання з депутатами, з якими співпрацюємо.
— І яка реакція на це депутатів, з якими ви співпрацюєте?
Вони загалом реагують на це позитивно. Але склалася така ситуація, що спочатку дуже довгий час формувався парламент, відбувалися різні перетрубації, ніхто не розумів зони своєї відповідальності і рівня своїх повноважень, потім не був прийнятий бюджет, потім почалася пандемія, яка досі триває. І виходить, що новий уряд вже рік як прийшов до влади, але вертикаль з ким взаємодіяти у них поки не вибудована. Я думаю, десь після нового року ми почнемо потроху здійснювати свої плани.
— Розкажіть, чого ви боїтесь?
Насправді, це дуже складне філософське питання…
Боюся дожити до старості.
— Чому?
Щоб не діагностуватися потім на цьому обладнанні (сміється).
— Боїтесь дожити до старості в Україні?
Ні, насправді я дуже люблю нашу країну і не хочу нікуди їхати. Навіть супер сучасні та класні приватні клініки не зможуть мене переманити.
