Дискусію розпочав модератор Володимир Бєглов з думкою про те, що в українському медіа чи будь-якому іншому публічному просторі, традиційно, меншина - це або ЛГБТІ, або етнічні меншини, такі як ромська чи єврейська спільнота. Інколи меншинами називають тих, кого в Україні більшість - жінок.
Фото: Wiz-Art
У фільмах глядач побачив різні історії різних людей. В останні роки, в Україні загострюються радикальні настрої. І коли ми говоримо - радикальні, то не маємо на увазі лише неонацистів чи праворадикалів, але й ліворадикальний рух, який зміцнює свої позиції. Де знайти спільний знаменник для таких різних чисельників?
Що таке рівність?
Андрій Гринчук - юрист, Почесний консул Королівства Нідерландів у Львові, керуючий партнер юридичної фірми "Гринчук і партнери":
Фото: Wiz-Art
Я не помилюсь, якщо скажу, що всі ми перебуваємо у полоні свого попереднього досвіду: життєвого, професійного. На мені дуже відбивається те, що я є юристом-практиком і виріс в українській системі юридичної освіти і практики. Це означає, що нас не привчали думати над такими категоріями як "рівність" та іншими які є в певній мірі філософськими. Тому мені важко дати відповідь на питання: "що таке рівність?", не звертаючись до тих речей, які вже були сказані і зроблені до того. Над питаннями рівності людство на рівні юридичних документів почало заморочуватися 200-300 років тому. Ми б називали їх зараз "міські божевільні" або "інші". Вони почали піднімати питання, яке потім стало "мейнстрімом" у вигляді розуміння рівності як розуміння юридичних можливостей. Юридичний дискурс трансформується з розумінням рівності як юридичних можливостей до фактичних. Напевно цей процес ніколи і не завершиться. І, мабуть, це прекрасно. Мені здається, що фактична рівність неможлива. Ми занадто різні та багатогранні.
Наталія Отріщенко - кандидатка соціологічних наук, дослідниця Центру міської історії:
Фото: Wiz-Art
Я буду посилатись на багатьох британців. Якось так склалося, що готуючись до цієї розмови, зустрічалася з роботами, науковими (чи не дуже) працями чоловіків - британців. Це, мабуть, теж багато про що говорить: хто творить науку і хто більш присутній у публічному просторі. Я дуже не люблю категорій "меншин", адже всі ми є меншинами в той, чи інший спосіб. Більшості не існує. Перший британець, якого я б хотіла згадати в контексті розмови - письменник Чайна М'євіль і у своєму творі "Станція загублених снів" говорить про два типи індивіда: абстрактний - людина, яка орієнтується на власне "я", не залежить від інших людей. Та індивід конкретний - пов'язаний системою зв'язків з іншими людьми.
Рівність - це соціальна категорія. Ми не можемо говорити про рівність використовуючи категорію лише власного "я", а пам'ятати, що пов'язані з іншими людьми. І повага до цих інших людей, до їхньої іншості і різності є основоположною і дуже важливою, коли ми говоримо про дискурс рівності.
Британський філософ Ісайя Берлін виділяв дві категорії свободи: "свобода від" насильства і втручання у власне життя і "свобода для" самореалізації себе в межах певної соціальної рамки. Він визначав ці дві свободи як взаємовиключення і його за це критикували згодом. І на мою думку критикували справедливо, бо ці дві свободи є взаємопов'язаними. Однак, повертаючись до першої тези моя власна свобода закінчується там, де починається ніс іншої людини. Тож я повинна пам'ятати про інших людей, які навколо.
Я б не була соціологинею, якби не зіслалася на соціолога. Ентоні Кіденс говорить про те, що ми як люди не є цілком детерміновані тим середовищем, в якому живемо, але також ми не є абсолютно вільними у тих виборах і можливостях, які в нас є. Чи можлива ця рівність? Очевидно, що ми всі народжуємось в дуже нерівних умовах: різні етнічність, стать, дохід, капітал. Наші фактичні можливості дуже відрізняються. Питання в тому чи буде юридична рамка, яка мінімізуватиме стартові можливості для того, щоб "свобода для" могла б бути реалізованою в тому чи іншому контексті.
Зараз ми можемо бачити, як в Європі злагоджений маятник може відхилитися в інший бік, навіть в тих суспільствах, де повага до прав людини здавалася даністю.
Я вірю в освіту. Освіта як соціальний інститут дуже багато може дати. Освіта неформальна, формальна, в родині, через медіа.
Яна Пекун - громадська діячка, координаторка Кластеру освіти та креативності, засновниця та керівниця благодійного фонду "Dreamers":
Фото: Wiz-Art
Проблема булінгу є першим сигналом, коли ми говоримо про нерівність і несприйняття дітьми різних інакшостей у нас або в інших людях і зрештою в самих собі. Для мене рівність - це толерантність, можливість говорити про своє "я", можливість заявляти про себе і не боятися думки оточення. Що є досить складно і навіть неможливо в неідеальному суспільстві. Я вірю у те, що можна правильно почати в цьому напрямку і досягнути правильних результатів. Працювати потрібно в освітньому середовищі, починаючи з дуже маленького віку.
Врятувати дітей від заангажованих думок - реально, їхніх батьків - малоймовірно. Дуже важко говорити про рівність дитині, яка чула інші історії від батьків.
У Львові ми намагаємось інтерпретувати в нашу освіту уроки толерантності від 1 вересня.
Володимир Бєглов, у відповідь на запитання із залу про те, чому саме таке співвідношення тем меншин у побачених фільмах, запропонував виконати вправу.
Підніміть руки, хто носить окуляри? Меншість.
З рудим волоссям? Ще менше.
Люди, в яких є зелений одяг на собі? Вас також меншість.
Люди, які коли-небудь брехали? Вас більшість.
А тепер підніміть руки, хто жодного разу не потрапив в меншість під час вправи. Вітаю, ви не належали до жодної з меншин, мали б бути більшістю, але вас сьогодні найменше.
Володимир Бєглов. Фото: Wiz-Art
Загрози для рівності
Наталія: Можемо говорити про ідеальне суспільство, але насправді ми заземлені в дуже конкретних соціальних реаліях. Чи можлива рівність у Львові? Це можливо в будь-якому місті. Соціологи досить часто оперують шкалою Боґардусова, яка вимірює соціальну дистанцію до тих чи інших груп. Часто це етнічні групи, але зараз додають і ЛГБТ спільноту, людей з інвалідністю. Найчастіше в топі цього списку у нас є ромська група. Ті люди, які є присутні, існують поряд, але водночас існують і поза. Навіть маючи досвід постійної взаємодії з ромською групою, ми є стереотипізовані в оцінці цієї етнічної групи.
Ми є заручниками і заручницями наших біографій і соціальних обставин. Зараз це також війна на Сході і окупація Криму. Дуже багато різних речей, які здавалося б не мають нічого спільного з темою рівності, однак впливають на ситуацію в якій ми є зараз.
Андрій: Говорячи про рівність юридичних можливостей, про рівність фактичних можливостей, ми повинні давати собі відповідь на питання про те, як в сплаті податків нами віддзеркалюється рівність. І чи віддзеркалюється вона. Рівність має і зворотний бік - обов'язки, які цю рівність можуть забезпечити. А не декларативно. І чи ми готові їх нести.
Яна: Українська освіта відрізняється. В мене є надії для нової української школи, яка покладає надії на всіх дітей. Інклюзивні класи є переломним моментом для наших шкіл. В кожної дитини з особливими освітніми потребами повинен бути свій асистент. Це складно, зважаючи на швидкоплинність цих людей, які не можуть за мізерну платню бути асистентами постійно. Вони змінюються щоразу і це неймовірно великий стрес для кожної дитини, яка працює здебільшого тільки з асистентом.
В нас у Львові на 5% збільшилося дівчаток у хіджабах у Львові за останній рік. Їх об'єднує одна тенденція: вони всі сидять за останньою партою. Деякі з них не ходять на фізкультуру. Вони можуть сидіти біля хлопців тільки на певній відстані. Вони значно рідше виходять до дошки. Ми думали, що із цим робити і це залишилось складним завданням.
Інтегрувати дітей значно важче, ніж просто поговорити про толерантність. Іноді треба давати трохи більше уваги особливим дітям, але не так багато, як іноді думають в інклюзивних класах. Не можна їх не викликати до дошки, не можна вдавати ніби їх не існує і підвищувати їм оцінки. Це утопічний шлях. В умовах інклюзивної освіти, яка приймає всіх, це повинні бути умови, які зручні для сприйняття інформації саме цією дитиною, але зрештою не обмежуючи норму типових дітей у цьому.
Спікери також відзначили стрічку "Догори дригом" про людей із синдромом Дауна. Короткометражний фільм ще буде нагода подивитися у Львові 9 серпня о 19:00 на офіційному відкритті "Wiz-Art 2018".
