Так звернулася до мене, після публічного інтерв'ю, гостя з далекої Сирії, громадська активістка, поетка, критикиня мистецтва, публіцистка Холуд Шараф. Холуд - поетка-біженка, яка перебуває на спеціальній резиденційній програмі для письменників. Програма "ICORN" об'єднує чимало європейських міст. Польський Краків є включеним у цю програму, а Холуд отримала там прихисток на два роки.
"Ви забуваєте, що до війни жили в інших умовах. Коли вона приходить, вам потрібно змінити себе і свої думки, щоб бути спроможним виживати. І, врешті-решт, ви намагаєтесь, тому що більше нічого не залишається. Ви не можете стерти з пам'яті дитинство, будинок, сусідів. Це нагадує боротьбу за спогади, - ділиться Холуд у 45-хвилинній розмові "Історія іншості" в рамках Book Forum 25.
Важко згадати, коли все почалося. В одну секунду падає бомба, а в іншу секунду ти повертаєшся до рутини. Спочатку все шокувало мене, а потім я звикла до пострілів, до звуків бомбардування. Розум дуже жорстко змушує поводитися в такі хвилини. Ти просто намагаєшся вижити. Втрачаєш страх і здійснюєш спробу врятувати себе. Люди помирають у тебе на очах, і ти нічого не можеш з цим вдіяти.
У літаку просять спершу вдягнути кисневу маску на себе і лише потім на свою дитину. Війна змушує поводитися саме так. В одну мить життя тобі каже: "Перестань, ти не можеш допомогти іншим, спробуй допомогти собі".
Поетка народилася на півдні Сирії у маленькому містечку, але своїм рідним вважає Ес-Сувейду. Це місцевість, яка в липні стала сумновідомою через жорстоку атаку терористів "Ісламської держави". Місто з'явилося к стрічці новин як місце жорстоких катувань і вбивств населення бойовиками-ісламістами.
"Перш за все, ви втрачаєте свою людяність, особистість, втрачаєте себе. І тоді виявляєте нову людину всередині. Ви розумієте, що живете вже не так, як вам здається - щось чуже керує вами. Я не приймаю війну. Мені здається, що жорстокість - це якась частина всередині нас. В мирний час ми ховаємо її. Але, на жаль, якщо жорстокості дають можливість проявитися - вона проявляється. Ми живемо в суспільстві, в любові і співпраці. А потім приходить війна і змушує поводитися по-іншому. Ти повертаєшся до цієї нової особистості, яка всередині тебе і усвідомлюєш її прагнення знищити багато речей. Ти намагаєшся бути вищим за це, кращим, аби не стати звіром.
Ми в цьому світі, не для того, щоб воювати. І мені здається, що маємо подумати двічі перед тим, як вбити комаху. Але подивіться на людей. Як вони можуть вбивати так легко? При цьому, в дуже "культурний" спосіб, створюючи професійну зброю".
За освітою Холуд - медичних технік. ЇЇ основна сфера - медицина і вона працювала у відділені для жінок у в'язниці в Ес-Сувейді, вже у військовий час. Шараф була свідком того, що адміністрація в'язниці не хотіла виносити назовні: знущаня і тортури над ув'язненими. Через тиск та шантаж, жінка покинула місце роботи і стала письменницею і літературною критикинею у рідному місті.
Не покидаючи суспільної і громадської активності, в роки війни Холуд викладала англійську мову для дітей та підлітків у самодіяльному неформальному університеті "Сирійській інститут освіти". Крім того, працювала в осередку психологічної допомоги організованому Сирійським Червоним Півмісяцем.
"Мені дивно, що в однієї частини людей нормальні стосунки в суспільстві, а у іншої частини повністю зруйновані будинки. Тут ми платимо гроші за хорошу їжу в компанії своїх друзів, а там людям потрібен один долар, щоб прогодувати себе протягом дня. Люди помирають, їх діти помирають. У них немає їжі, нема жодного шансу здобути освіту. Я не хочу такого для дітей. Граючись одне з одним, хтось з них може сказати: "Я хочу вбити тебе".
Це ж діти. У них має бути вибір, щоб жити в нормальному світі.
Холуд зізнається, що не могла добре говорити англійською, тільки переїхавши в Краків. Вона почала вивчати її, а також реалізовувати себе. Безпечні та комфортні місця, без сумніву, допомагають розвиватися. Людина розуміє свою освіченість і має час на хобі.
Коли я приїхала сюди, то дивувалася як ведмеді можуть їсти з рук. В моїй країні вони починають втікати, побачивши людину. Вони впевнені, що їх вб'ють.
У нас така культура - культура страху. Діти бояться дорослих. Дорослі бояться молоді. Молодь боїться суспільство.
Тут мені важко до всього звикнути. Наприклад, я не знала як переходити дорогу правильно. І не хотіла робити помилки. Мені хочеться поважати правила тієї країни, яка мене прийняла. Інколи люди тиснуть на тебе через незнання. Часом я відчуваю цю ненависть до себе.
Потрібно допомагати людям, навчати їх того, що вони не знали раніше. Адже весь цей час, вони жили в культурі страху.
Страждання однієї нації - це страждання всього світу.
