RSS
CУСПІЛЬСТВО СТАТТІ

Моє 9 травня

День Перемоги – фундаментальна тема у світогляді радянської людини, а радянських людей у нас – 80%
Я – з того покоління, яке народилося в епоху пізнього Брєжнєва, підростало в епоху полегшеного Горбачова, формувалося в епоху убогої України початку 90-их, починало кар’єру в епоху синьо-жовтого Кучми, зрілішало в епоху помаранчевого розчарування і повністю проявило себе в епоху золотого батона. І для мого покоління, яке застало мерехтливий злам епох, тема 9 травня є особливою. Бо ми дуже тонко пам’ятаємо щемливе ставлення до ветеранів, їхніх медалей, вологих очей і глибоких зморшок. Водночас – це не заважає нам бути ультра-сучасним поколінням, яке має стійкий імунітет до нафталінних радянських міфів щодо Дня Перемоги. Я – з того покоління, яке може тверезо співставити спогад і правду. І жити з обома в мирі.
Моє 9 травня Фото: Андрій Поліковський / iPress.ua

Хоча… Правда завжди у програшному становищі. Тому що правда завжди одна-однісінька. А от міфів – безліч. Їх можна модифікувати й безконечно мутувати. А правда може лише захищатися з опущеними руками. Правда ніколи не потрібна тим, хто розчинився в міфах. 9 Травня – це вершина радянської міфотворчості. А з вершинами боротися – марна справа. Радянська доба базувалася на фізичному знищенні носіїв іншого мислення. На жаль, це найдієвіший спосіб щодо радянських міфів. Україні потрібна антитерористична операція у сфері пам’яті. Одначе цього ніколи не буде, адже це – операція проти власного народу, такого радянського й лінивого.

Дивно, але я розумію старших людей, які фізіологічно не можуть вирватися з полону пропагандистських кліше щодо 9 Травня. Для них День Перемоги – це інтимна зона спогаду й тремтливої емоції, яка теплом розливається по тілу і гріє затишком. Правда завжди безпорадна перед позитивним спогадом. Бо правда – нова й колюча, її треба обдумати і прийняти, ба навіть змиритися, а це тягне за собою значні зусилля. Тоді як спогад – це найкомфортніший стан млосної бездіяльності. Цього не побороти. Ніяк. Їм потрібне свято Перемоги. Це – їхня данина шани кожному, хто має сиве волосся і глибокі зморшки. Цього не можна забрати чи заборонити. Підміна смислів уже настільки задавнена, що ніхто й не розбереться. Слово "перемога" тут ключове. І воно значно сильніше, ніж "скорбота", чи "пам’ять", чи якесь інше більш правдиве слово.

Україні потрібна антитерористична операція у сфері пам’яті. Одначе цього ніколи не буде, адже це – операція проти власного народу, такого радянського й лінивого

Один мій друг усе життя думав, що його прадід був майже святий – таким він поставав із розповідей родичів. Прадід і дійсно був чудовою, шанованою людиною. Але одного дня богоподібний образ прадіда розбився об розповідь однієї цинічної родички про те, що насправді прадід закінчив життя самогубством. Відправив дітей на поле, а сам повісився. Не міг терпіти біль, спричинену раком шлунку, - і повісився. Це – смертний гріх, який передбачає Божу кару на сім поколінь. То була неприємна правда. Їй протистояли дуже приємні спогади про зразкового прадіда. Мій друг, дуже віруюча людина, вибрав спогад. Інформація про самогубство не похитнула ідилічного образу прадіда. Мій друг – мій ровесник. А що казати про багатомільйонне покоління тих, хто був співтворцем брехливої системи СССР? Не можна отак просто тупцювати по їхніх світлих спогадах, навіть якщо вони були штучно нав’язані. Можна скільки завгодно обурюватися оцим бездумним святкуванням Дня Перемоги з усіма червоними атрибутами, стягами і георгіївськими стрічками. Але наша правда проти їхнього спогаду безсила. Бо ми пропонуємо їм дискомфорт і навіть біль. Ця біль – руйнівна, вона наче підмиває основи внутрішньої світобудови. День Перемоги – фундаментальна тема у світогляді радянської людини, а радянських людей у нас – 80%. Вони не готові пережити тупу біль, спричиненої правдою. Бо це навіть гірше, ніж рак шлунку.

Мій дідусь виріс під Львовом. Його родина таємно помагала упівцям. А на німецький фронт його взяли 18-річним. Вибору не було, інакше – розстріл. Рядовий Мацько пройшов пів-Європи і брав Берлін. Отримав два осколкові поранення в руку, був кантужений. Росіяни-командири дуже не любили галичан, тому постійно посилали саме їх на смертельні атаки. Але дідусь вижив.

І ось – 9 травня. В Берліні, вже після капітуляції, він забрів у напівзруйнований квартал і відчув біля потилиці затвор пістолета. Запала мертва тиша. Десь неподалік було чутно гуляння радянських вояків на честь перемоги – а тут смерть стоїть у тебе за плечима. Дідусь плавно розвернувся. І побачив перед собою замурзаного й переляканого німця – теж молодого, 19-річного. Він навів пістолет на дідусеве чоло. Дідусь потім розказував, що ніколи не забуде того стану – коли перед твоїми очима за кілька секунд пролітає не минуле життя, а майбутнє – того, якого може й не бути. Стоячи 19-річним перед дулом пістолета такого ж 19-річного німця, дідусь заплакав. Сльози одна за одною покотилися по його щоках. Від страху, від безпомічності. Пройшовши війну, він уже готовий був стати однією з останніх її жертв. Аж тут він побачив, що його німецький ровесник теж почав плакати. Вони обидвоє стояли на відстані зарядженого пістолета – й обидвоє плакали. Обидвоє – від страху і від безпомічності. Війна – це і є сльози того, хто не хоче помирати, і того, хто не хоче вбивати. Німець відпустив мого дідуся, зникнувши серед розвалин.

Так вийшло, що німець подарував йому життя, а совєтський режим хотів забрати. Тому мій дідусь у свої неповні 30 уже пройшов дві війни

Із фронту дідусь повернувся зовсім іншим. Справа не лише в пораненнях, які давали про себе знати аж до самої старості. Він, 19-річний рядовий Мацько з-під Львова, як ніхто інший знав, що таке 9 Травня. Для нього це завжди був День Життя. День подарованого життя. День сліз, які стікали по щоках за мить до вистрілу. День великого людського милосердя. День, коли хочеться жити в мирі. День, коли треба не горілку пити й концерти влаштовувати – а просто помолитися й подякувати за можливість дихати.

Через рік після повернення з фронту мій дідусь був засуджений до 8 років сибірських таборів. Политзаключенный, антисоветчик. Красноярський край, тайга, 40-градусні морози, лісоповал. Це теж була війна – війна за виживання, війна за повернення додому. Війна, в якій не було таких явних ворогів, як німці. Так вийшло, що німець подарував йому життя, а совєтський режим хотів забрати. Тому мій дідусь у свої неповні 30 уже пройшов дві війни.

Про кожну свою медаль він міг розповісти. Перед кожним 9 травня він їх чистив до блиску. Мав спеціальний піджак світло-сірого кольору, куди навішував свої нагороди. Одягав його лише один раз у рік. І ходив на всілякі заходи на честь 9 Травня. До останнього ходив. У цьому не було нічого радянського. Він навіть не знав, що таке георгіївська стрічка. Він завжди відмовлявся, коли я, будучи школярем, просив його прийти до класу і розказати про війну. Підрісши, я жахнувся від думки, що ніколи не розумів свого дідуся. Для мене це була героїчна романтика – а для нього 9 травня був днем повернення під дуло пістолета в напіврозваленому Берліні.

Як би я не хотів – але я не зможу втекти від 9 Травня. Бо це – моя історія. Не радянська, не ура-патріотична, не ідеологічна – а дуже інтимна, дуже особиста історія мого дідуся, який в останній день війни міг поповнити число тих убитих солдат, на кістках яких зараз влаштовують танці недостойні люди

Мого дідуся уже немає 4 роки. Він прожив достойне життя до самої старості. Пройшовши і війну, і Сибір – він однаково ніс у собі і спогад, і правду. Питомий українець-патріот із піджаком, зверху до низу завішаним бойовими нагородами. Розпад Союзу він сприйняв як персональне свято. Біля синьо-жовтого прапора він міг навіть зупинитися і постояти мовчки. Росію завжди вважав ворогом. На дух не терпів шовінізму. Йому допікав сором за те, що його однополчани гвалтували жінок по всьому маршруту фронту. Він бачив, як русская голота грабувала берлінські підвали, виносячи консери, повидла і компоти. З мого дідуся відкрито глузували, бо він із війни нічого краденого не віз додому.

Як би я не хотів – але я не зможу втекти від 9 Травня. Бо це – моя історія. Не радянська, не ура-патріотична, не ідеологічна – а дуже інтимна, дуже особиста історія мого дідуся, який в останній день війни міг поповнити число тих убитих солдат, на кістках яких зараз влаштовують танці недостойні люди. Тому коли я бачу, як оголтєлая тьотушка з липовими орденами слово в слово переповідає сталінську версію "героичной борьбы советского народа за свою свободу" - я замовкаю. Мій дудусь не був "совестким народом", а безкраї простори Сибіру не є тією свободою, за яку варто було помирати.

Я дуже хочу, щоб 9 травня стало тихим-претихим днем тихих-претихих історій. Не переможців – а простих людей, які побували в пеклі.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

10 05 2014 15:30
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ