"Такий день не дається просто так і буває лише раз у житті"
Юліан Васильович Котенжи
Дата народження: 8 травня 1925 року
Уродженець села Старий Керменчик Великоновосьолківського району, Донецька область
Війська: Радянська армія
Мобілізований у 1943 році, демобілізований у 1946 році
Юліан Котенжи, ветеран Радянської армії. Фото: donbass.ua
Юліан Котенжи походить із сім’ї, що має грецьке коріння. Його батька, викладача математики, репресували і розстріляли у 1937 році. Далі Юліан утримував сім’ю, в якій було ще два молодших брати, самостійно.
Юліана Васильовича мобілізували у 1943 році. І вже в жовтні 1943 року він брав участь у боях з прориву глибоко ешелонованої оборони німців на річці Молочній в районі Мелітополя, а далі - в наступальних операціях зі звільнення України.
"Пізніше нашу дивізію розформували, я потрапив у запасний полк, звідки мене направили у Головне управління аеродромного будівництва. А вже звідти частина нашого полку, що залишилася, поїхала на спеціальний крекінговий завод. Ось там у 1945 році я і зустрів День перемоги. Так що це було, як бачите, не на фронті і не в окопі", - розповів ветеран.
Люди кидали вверх шапки і кашкети, усі цілувалися, обнімалися. Усі відчували і знали, що перемога близька, надходили повідомлення про те, що Берлін майже впав. Але офіційне повідомлення викликало невимовну радість
"Справа в тому, що я святкую день народження 8 травня. Я пішов до свого друга відзначити своє двадцятиріччя. Зранку ми прокинулися від шуму. Виходимо на вулицю і бачимо – народ радіє, адже якраз оголосили повідомлення про День Перемоги. Так що все було дуже просто, без жодних надзвичайних подій. Ми одразу ж приєдналися до цього радісного натовпу. Люди кидали вверх шапки і кашкети, усі цілувалися, обнімалися. Усі відчували і знали, що перемога близька, надходили повідомлення про те, що Берлін майже впав. Але офіційне повідомлення викликало невимовну радість", - згадав Юліан Васильович.
Чоловік зітхає, і зізнається, що такі дні бувають раз у житті, і вони не даються просто так.
"Як співається у відомій пісні, це була радість зі сльозами на очах. Згадуючи той день, одразу згадую ті відчуття, які довелося пережити. Зокрема, 70% солдатів 48 стрілкової дивізії, куди мобілізували мене, не повернулося додому. Ось це було важко", - зауважив ветеран.
Юліан Васильович повернувся додому аж у 1948 році. Пізніше він закінчив Ждановський металургійний інститут. Із 1955 року Юліан Васильович почав працювати на Харцизькому трубному заводі, якому віддав 50 років життя. До сьогодні мешкає у Харцизьку, Донецька область.
"Кожного року відзначаю День Перемоги. Те, що я пройшов шлях на передовій, залишило дуже важкі спогади, адже з моїх фронтових побратимів майже ніхто не повернувся. Тим і світліший цей день, що війна закінчилася", - підсумував ветеран.
"Усі відчували, що насувається біда"
Ганна Степанівна Іваницька (Бардин)
Дата народження: 31 березня 1925 року
Уродженка села Дмитровичі Мостиського району, Львівська область
Діяльність: зв’язкова УПА, "Мотря"
Співпрацювала з ОУН із 1944 року до арешту у 1945 році
Ганна Іваницька, зв'язкова УПА. Фото: iPress.ua.
Ганна Степанівна походить із багатодітної сім’ї, в якій дітей змалку виховували у дусі патріотизму. Батько, вояк УСС та УГА, був одним із найактивніших діячів місцевої "Просвіти". Усі члени сім’ї таким чи іншим чином мали зв'язок з УПА або ж активно співпрацювали з українськими повстанцями.
День Перемоги Ганна зустріла на посаді сільської вчительки у селі Суселів, що у Рудківському районі Львівської області. За плечима у дівчини було навчання в Учительській семінарії у Яворові. Ганна забезпечувала зв'язок місцевого Проводу УПА зі Львовом.
"Усі чекали перемоги "совітів" із передчуттям, що насувається біда і нова хвиля репресій. Цього не розуміли хіба що діти, а усі свідомі люди знали, що гряде біда. Надіялися хіба, що може дадуть хліба, бо був голод. Я тоді вчителювала, діти часто не приходили на уроки, бо лишалися вдома голодні. Неодноразово віддавала їхнім сім’ям борошно, яке в колгоспі виділяли на мене", - згадала жінка.
Усі чекали перемоги "совітів" із передчуттям, що насувається біда і нова хвиля репресій. Цього не розуміли хіба що діти, а усі свідомі люди знали, що гряде біда.
"Один окупант змінював іншого окупанта. Те, що закінчилася війна, людей не могло не тішити, але ніхто не радів, що йдуть москалі. То називали тоді "другі москалі". Пам’ятаючи про звірства "совітів" у 1939-1941 роках, коли у в’язницях масово вбивали українських політичних в’язнів, ніхто не хотів, аби це поверталося. Усі знали, що нас чекає".
Ганну Степанівну не підвели передчуття. Восени 1945 року до неї звернулися хлопці з підпілля, які втікали, і просили дати зв'язок зі Львовом. Вона написала їм записку, яку адресувала до своєї подруги з Учительської семінарії, яка мешкала і навчалася у Львові. Маленький папірець коштував Ганні 10 років життя, її молодості, її можливості бути матір’ю.
"Я написала коротеньку записку дівчині, яка не була в організації. Попросила її допомогти цим хлопцям. Я спеціально вибрала її, бо вона не мала відношення до ОУН. Пізніше цю записку на допиті мені показав слідчий. Як вона до них потрапила, до сих пір залишилося загадкою для мене".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чи потрібна нам Велика Вітчизняна війна
За невеличку записку її арештували у жовтні 1945 року. Жорстоко допитували протягом двох тижнів у в'язниці в Рудках, потім направили на медичну експертизу до Львівської психлікарні. Звідти - у відому тюрму на Лонцького, де вона разом із десятком інших дівчат ділила невеличку камеру. Там Ганна сильно простудилася, що коштувало їй можливості коли-небудь стати матір'ю.
"Я була світлою і чистою дитиною. Під час навчання в Учительській семінарії ми мешкали при монастирі. Коли на допиті слідчий почав мене всіляко обзивати і лаяти найбруднішими матами, я немов заціпеніла. Більше я їм не сказала ні слова", - розповіла Ганна Іваницька.
Один окупант змінював іншого окупанта. Те, що закінчилася війна, людей не могло не тішити, але ніхто не радів, що йдуть москалі. То називали тоді "другі москалі". Пам’ятаючи про звірства "совітів" у 1939-1941 роках, коли у в’язницях масово вбивали українських політичних в’язнів, ніхто не хотів, аби це поверталося. Усі знали, що нас чекає
До березня 1954 року жінка перебувала у Спеціалізованій психіатричній лікарні в Казані, куди направляли, здебільшого, "хворих" за політичними мотивами. Там жінка перенесла 33 процедури електрошоку. Ділила палату з такими ж "общественно опасними" дівчатами із Західної України.
Повернувшись до Львова, Ганна була абсолютно дезорієнтована. "Я вчилася наново жити. І це в 29 років! Не знала, як поводити себе в трамваї, на вулиці", - згадала жінка.
Ганні Іваницькій вдалося налагодити нове життя: вона закінчила Львівську політехніку, вийшла заміж, влаштувалася на роботу. А вже на зорі незалежності України почала займатися громадською роботою, зокрема, у товаристві "Просвіта".
"Звідки в мене були сили це все витримати? Не знаю. Я просто завжди знала, що за мною правда. Це й допомогло пережити усі жахіття виправної радянської машини", - поділилася жінка.
"Чехи виходили з квітами зустрічати радянських солдат"
Іван Федорович Говда
Дата народження: 7 грудня 1925 року
Уродженець села Чернилява Яворівського району, Львівська область
Війська: Радянська армія
Мобілізований у серпні 1944 року, демобілізований у 1946 році
Іван Говда, ветеран Радянської армії. Фото: iPress.ua.
Іван Говда був старшим сином у багатодітній сім'ї. До власного повноліття встиг побачити прихід перших "совітів" і пережити німецьку окупацію. Коли ж у 1944 році радянські війська зайняли Галичину, вирішив не ховатися і сам зголосився до лав Радянської армії.
"У мене була велика родина, - розповідає чоловік, - я вирішив, що таким чином забезпечу її захист і нікого не виселять, тому сам зголосився йти на фронт".
Після менш як місяця навчань Іван Федорович потрапляє на передовицю вже у вересні 1944 року. "У листопаді сталася така пригода. Німці виставили на свою нейтральну територію сильні динаміки і чистою українською мовою кликали переходити на їх бік. За це німці обіцяли хорошу їжу і захист. Тоді один хлопець почав повзти на той бік. Але для чого? Уже всі знали, що кінець війни близько".
Тоді цього солдата зловили, а після кількаденного слідства - розстріляли. Особісти почали шукати серед солдат його спільників чи однодумців. Насамперед, підозри впали на хлопців, що мали середню освіту.
"А я за німців закінчив Учительську семінарію, чудово володів німецькою мовою. Тому підозри одразу впали на мене, хоча я на фронті жодного разу не говорив ні з ким про політику", - продовжує Іван Федорович.
Чехи нас надзвичайно гарно зустрічали. Дівчата виходили з квітами, цілували солдат, кричали "Наздар!" ("Вітаємо!")
Після того, як органи з'ясували, що Іван сам зголосився на фронт, його відпустили і він продовжив свою службу в окопах. Чоловік пройшов від Вісли і аж до Ельби.
"Останнє місто, яке ми взяли, було Віттенберг. Це було 29 квітня. Там загинув мій дуже хороший друг із Перемишля, і там ми вперше зустрілися із американцями".
8 травня його полк натрапив на загін німців, і в сутичці Іван Федорович отримав наскрізне поранення руки.
"9 травня ми були у місті Сляне в Чехословаччині, що за 25 кілометрів від Праги. Там й я почув звістку про капітуляцію Німеччини. Солдати більше години стріляли, грали на гармошці. Чехи нас надзвичайно гарно зустрічали. Дівчата виходили з квітами, цілували солдат, кричали "Наздар!" ("Вітаємо!")".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ми думали тільки про те, щоб вижити". Історія одного остарбайтера
Іван Федорович повернувся додому у 1946 році, вступив на біологічний факультет Львівського університету ім. Івана Франка і паралельно вчителював у своєму рідному селі. Однак мирне життя тривало недовго і в 1947 році його родину вирішили вислати на Сибір.
Я - не канонічний ветеран, і ця війна не була для мене вітчизняною, як не була для естонців, литовців та інших народів, окрім росіян
"Мене кілька разів перед тим затримували, однак не могли нічого інкримінувати. Коли висилали родину не допомогло ні моє фронтове минуле, ні медаль за відвагу. Вислали всіх: і 75-річного діда, і 12-річну сестру. Я ж дорогою на Сибір утік".
До 1949 році Івану Федоровичу вдавалося вчитися в університеті, однак це тривало недовго і за ним прийшли - за "побег из места спецпоселения приговорить к трем годам исправительних работ".
Повернутися до Львова чоловіку вдалося аж у 1958 році. Сьогодні Іван Федорович - викладач німецької мови на пенсії із 32-річним стажем. Попри поважний вік водить внуків до школи і мріє зустріти з ними ще не одне Перше вересня.
"У нас як такої батьківщини, за яку варто було воювати, не було. Українську народну республіку окупували більшовицькі війська. З того часу у нас не було власної держави. Я - не канонічний ветеран, і ця війна не була для мене вітчизняною, як не була для естонців, литовців та інших народів, окрім росіян".
"Можеш вертатися "нaх гaймaт" - додому!"
Роман Семенович Колісник
Дата народження: 10 жовтня 1923 року
Уродженець села Товстенького Чортківського району, Тернопільська область
Війська: Українська дивізія СС "Галичина"
Мобілізований до дивізії "Галичина" у 1943 році, демобілізований у 1947 році
Хорунжий Роман Колісник. Словаччина, осінь 1944 року. Фото: komb-a-ingwar.blogspot.com.
Роман Колісник належав до патріотичної селянської родини. Його батько завдяки заробіткам у Канаді зумів успішно розбудувати своє господарство, дати дітям освіту, а сам на дозвіллі писав вірші.
Закінчивши Чортківську гімназію, Роман відразу з усім класом подався до дивізії "Галичина". Його старший брат Антін загинув у лавах УПА.
Звістку про закінчення війни Роман Колісник почув у рангу хорунжого в австрійському місті Фельдбах, що перебувало в американській зоні окупації.
"Прийшли наші Великодні свята. Проголошено по рaдіо, що німці підписaли безумовну кaпітуляцію 7-го, кaпітуляція 8-го, a 9-го відступaють нa східному фронті. Нaм дaли по кубикові винa, червоного, солодкого. Скуштувaв і вино мені дуже зaсмaкувaло. Як ніколи", - згадав Роман Семенович.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Згадуючи про Другу світову війну: а ти вбивав росіян?
"Я пив повільно, смaкуючи… Головa мені зaкрутилaся і я нa хвилину зaбув про кінець війни, про все… Аж якийсь німець нaгaдaв, рaдісно вигукнувши:
- Кінець війни! Можеш вертaтися "нaх гaймaт" - додому!"
Роман Семенович згадує, що тоді їм видaли хaрчів нa кількa днів і по пляшці коньяку нa особу. Додому, звісно, дивізійники повернутися не могли, вирішили йти лише на Захід.
"Ми вирушили в дорогу пішки. Куди? Нa зaхід. Нaшa групa повільно йшла битим шляхом. Усі ми повідривaли пaгони, офіцерські облямки й відзнaки, хоч і тaк було видно, що тaм були нaшивки, бо сукно під ними не було виблякле, як нa цілому піджaку", - розповідає колишній дивізійник.
Роман Колісник (другий зліва) на рекрутському вишколі. Гайделяґер. Осінь 1943 року. Фото: komb-a-ingwar.blogspot.com.
"В одному місці ми зупинилися нaд потоком. Помилися, поголилися у чистій холодній воді. Я роззувся і мочив ноги, відчувaючи, як звичaйнa водa може додaвaти людині стільки нової енергії і бaдьорості", - пригадує Роман Колісник.
Раптом йому захотілося витягнути з кишені всі свої документи й світлини, яких не було багато: атестат зрілості, документ з гімназії, кілька фото з війська, свідоцтво стaршинської школи, посвідкa з шпитaлю, військовa книжкa.
"Чомусь я без вагань почав проводити чистку своїх документів. Перш за все порвав на клапті пaспорт СРСР. Рвав його нa мaлі шмaтки і кидaв у потік. Струмок швидко зaбирaв кожний клaптик пaперу… Подивися нa свідоцтво зі стaршинської школи, прочитaв оцінку - "нaдaється нa офіцерa" без особливих успіхів -"достaточно", як кaзaли в Гaличині".
Усе це я нищив інтуїтивно, не зaмислюючись і не вагаючись. Мaбуть, хотів позбутися усього цього, що нaгaдувaло війну, що спричинило стільки терпіння і трaгедій.
"Зі світлин викинув одну - оту, нa якій стояв я і мій чотовий, a між нaми молодa словaчкa, що булa зaкохaнa в чотового і побожно вдивлялaся в нього, відвернувшись від мене. Отже, тут був я зaйвий", - згадав Роман Колісник.
Нa кінець зняв з шиї "еркеннунґсмaрку" - aлюмінієву плиточку овaльної форми, нa якій були витиснуті номери особистої ідентифікaції тa нaзвa чaстин, в якій видaли цей знaчок. Його носив кожен солдат нa шнурку нa шиї. Коли солдата вбивали, цю плиточку переламували посередині - одну половину відсилали до aрхіву, a другу з ідентичними цифрaми залишали при вбитому для подальшої ідентифікaції тілa.
"Я перелaмaв плиточку й "aрхівну" половинку викинув у потічок. Тоненькa бляшкa, погойдуючись, осілa нa дно, ніби не хотілa розстaвaтись зі мною - я ще живий. Другу половину, якa мaлa б зaлишитися при моєму тілі, викинув геть".
"Усе це я нищив інтуїтивно, не зaмислюючись і не вагаючись. Мaбуть, хотів позбутися усього цього, що нaгaдувaло війну, що спричинило стільки терпіння і трaгедій. Не викинув тільки військової книжки, бо це був мій особистий документ", - розповів Роман Семенович.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українські остарбайтери. Фото з Бундесархіву
Після звільнення у 1947 році Роман Колісник мешкав у Мюнхені, де на той час вирувало українське життя: діяли різні партії, літературно-мистецькі організації, виходила українська преса. Він вступив до Української вищої економічної школи, згодом один рік працював у тижневику "Українська трибуна", до якого почав писати репортажі.
У 1949 році Роман Семенович переїхав до Австралії, де мав відпрацювати два роки за державним контрактом у лісництві. У 1957 році виїхав до Канади, де вже були його родичі і друзі. Там здобув диплом Гамільтонського університету.
Роман Колісник із дружиною Галиною. Фото: infoukes.com.
Особисте щастя Роман Семенович знайшов аж у 1960 році, коли одружився з Галиною Солтикевич, донькою православного священика з Конотопа. Працював у редакціях газети "Вільне слово", часопису "Новий шлях", був співредактором часопису "Вісті комбатанта", світової Управи Братства ветеранів Української дивізії "Галичина".
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Як це було. Парад на честь створення дивізії СС-Галичина у Станіславові (фото)
Сьогодні Роман Семенович мешкає у Торонто. Незважаючи на поважний вік, продовжує писати і редагувати часопис "Вісті комбатанта". Його перу належать численні праці про дивізію "Галичина", у яких він намагається звільнити історію дивізійників від численних міфів.
"У День Перемоги всі згадали про звірства "совітів" 1941 року"
Михайло Михайлович Олексій
Дата народження: 30 серпня 1929 року
Уродженець села Неблів Рожнятівського району, Івано-Франківська область
Війська: Українська повстанська армія
Приєднався до лав УПА в 1946 році, арештували у 1947 році
Михайло Олексій, вояк УПА. Фото: iPress.ua
Михайло Олексій належав до юнацтва ОУН із 1941 року. Його старший брат приєднався до УПА в 1944 році і воював у сотні "Гонти". Хлопець із 15-річного віку просився на службу до упівців, однак його, зважаючи на роки, не хотіли брати. У вересні 1946 року 17-річного Михайла після вишколу у горах прийняли до УПА.
День Перемоги 1945 року Михайло Михайлович пам'ятає дуже добре.
"Сталося так, що коли у 1944 році німці відступили, а "совіти" ще не прийшли, ми мали півроку незалежну Україну. Збиралися усі разом, читали історію Грушевського, і жодна чужа влада не командувала у селі. У день 9 травня 1945 року усі займалися своїми справами. Батько мій орав на городі, коли ми почули радісну стрілянину з району. Там раділи, що війна закінчилася", - пригадує Михайло Олексій.
Ми сприйняли цю звістку вороже, адже ми пам'ятали "совітів" ще з 1939-1941 років. Спочатку наші села зустрічали їх із вбраними квітами та національними стягами брамами. Але ми побачили військо босяків: мундири були вибляклі, пошарпані, а на ногах були тряпчані обмотки замість чобіт. Одразу почали зникати люди, кожного дня когось арештовували
Найважчим і найтрагічнішим спогадом того періоду Михайло Олексій називає червень 1941 року, коли "совіти", відступаючи перед німцями, вбивали усіх ув'язнених в тюрмах.
"Стояла страшна спека. Сотні трупів лежало перед в'язницею. Багатьох впізнавали тільки за одежею і волоссям, а багатьох і не впізнавали. Тому їхній другий прихід нічого доброго для нас не віщував", - розповів Михайло Михайлович.
Михайло Олексій був особистим охоронцем районного провідника СБ "Тиси". Восени 1947 року вони напоролися на засідку загону НКВС, який відкрив стрілянину. Впавши з обриву, Михайло втратив свідомість, прийшов до тями вже з наручниками на руках.
ДИВІТЬСЯ ФОТО: Схеми криївок УПА з радянських архівів (фото)
"Мій провідник мав двох доньок, які закінчували десятий клас. Він усе мріяв, щоб вони завершили навчання. Я до сих пір не знаю його справжнього ім'я. У нас була сувора конспірація".
"Коли мене арештували, я важко пережив тортури, бо катували мене тяжко. Випитували, хто нам приносив їжу, хто співпрацював з повстанцями. Били, підтягували за руки до кілка на стіні, аби я не зміг торкнутися ногами до підлоги. Я мовчав. Мені казали: "Михаил, тебе себя не жалко? Мы тебя отпустим, куда хочешь, учиться пойдешь".
Михайло Олексій, вояк УПА. Фото: iPress.ua
Ще півтора року його тримали під слідством в районі: не могли знайти трьох свідків, аби провести суд. "Спали в камері по 30-40 осіб "валетом". Хотів повернутися, мали повертатися усі. Їсти не давали, передачі не давали. Сім'ю мою вислали в Сибір, де всі й повмирали".
Михайла Олексія вислали у виправний табір в Красноярськ. Там він став учасником так званої "сучої війни", коли політичні в'язні боролися проти засилля "бытових", "воров в законе" і різних рецидивістів.
Михайло Михайлович згадує, що саме "воры" заправляли цілою "зоною": відбирали усі передачі з дому, не хотіли працювати.
Ніхто тоді не думав про те, чи виживе. Думали тільки про те, за що воюємо
"Зі Львова приїхав ще один ешелон наших хлопців. Ми зібралися і вирішили, що потрібно їм дати відсіч. Усі хлопці пройшли вишкіл, тому навіть там у нас панувала сувора дисципліна. Тоді під час сутичок полягло 12 наших і 24 "воров". Наша взяла - їх забрали від нас".
До Львова Михайло Олексій повернувся у 1959 році. Закінчив Політехнічний інститут, одружився теж із засудженою, членкинею ОУН. 37 років працював на будівництві.
Сьогодні Михайло Михайлович має велику родину, перебуває на заслуженій пенсії. Про часи своєї боротьби розповідає без особливого пафосу. Шкодує тільки, що історія УПА до сих пір вперто асоціюється з численними міфами радянської пропаганди.
"Памятаю, як неодноразово натрапляли на енкаведистів у Карпатах. Ніхто тоді не думав про те, чи виживе. Думали тільки про те, за що воюємо".
