RSS
CУСПІЛЬСТВО СТАТТІ

"Ми думали тільки про те, щоб вижити". Історія одного остарбайтера

Спогади 88-річної галичанки, яка 4 роки провела на примусових роботах у Німеччині
11 квітня увесь світ відзначає річницю звільнення в'язнів фашистських концтаборів. У цей день згадують не лише жертв Освенціма чи Бухенвальду, а також сотні тисяч тих, кого примусово вислали на роботи до Німеччини. Переважно, це були жінки, більше того - молоді дівчата віком 16-17 років. iPress.ua вдалося поспілкуватися з жінкою, яку у 17-річному віці забрали з рідного села у німецьку провінцію працювати на благо ІІІ Райху.
"Ми думали тільки про те, щоб вижити". Історія одного остарбайтера Текля Йосипівна Чоп була вислана на примусові роботи до Німеччини у 1942 році. Фото автора.

Село Волиця Сокальського району, що на Львівщині, тішить око новими будинками та доглянутими подвір'ями. Так і на обійсті нашої героїні триває будівництво. "То вже внуки стараються", - скаже нам опісля Текля Йосипівна.

88-річна жінка не виходить зустрічати журналістів, які завітали до неї. "Ще позаминулої зими зламала ногу, тепер ходжу хіба що біля ліжка", - бідкається старенька.

У невеликій кімнаті кілька вишитих подушок, образи під рушниками, а ще великий телевізор. "Дивлюся "Зважених і щасливих" і в'яжу, бо яка з мене більше користь? Та й нудно от так весь час сидіти, - Текля Йосипівна демонструє частину пряжі і великий клубок зелених ниток. - А то почала в'язати камізельку для правнука. Їх у мене вже п'ять".

Текля Йосипівна з правнуками. Фото автора

"Мені було 17 років – куди таку дитину тато впустить?"

Проживши майже усе життя в рідному селі, Текля Йосипівна Чоп до найдрібніших деталей пам'ятає своє чотирирічне поневіряння на чужині. На момент вивезення до Німеччини вона була напівсиротою з чотирма класами освіти у польській школі. Батько взяв другу жінку, де були також діти.

У 1942 році, зазначає доцент кафедри історії та теорії соціології історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка Тетяна Лапан, була розроблена спеціальна програма, за якою до Німеччини повинно було потрапити від 400 до 500 тисяч українських жінок. "В історіографії зустрічаються дані про те, що до Райху було вивезено лише 15 тисяч українок із запланованої кількості . Однак не можемо відкидати і того факту, що на роботи до Райху все ж потрапила значна кількість українок", - наголошує історик.

Відправка на примусові роботи до Німеччини, літо 1942 року. Фото: joanerges.livejournal.com.

"Пам’ятаю, як спочатку записували на роботу до Німеччини добровільно, - розповідає Текля Йосипівна. - Деякі люди із села поїхали. А потім вже перестали люди записуватися, а робітники були потрібні. Так вийшло, що записали й мене. Принесли мені картку із сільської ради, за якою я повинна була поїхати до Німеччини на роботу. Мені було 17 років – куди таку дитину тато впустить? У мене мами не було, а була мачуха, але мене трохи переховували".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українські остарбайтери. Фото з Бундесархіву 

Кілька ночей вона провела у сусідів, спала на горищах. "А у ніч, коли мене зловили, ніде не ночувала. Прийшли додому поліцаї, і тато мені каже: "Доки тебе буду переховувати?". Прийшли вночі, зразу повели до сільської ради. Там вже трохи було людей: і жінок, і чоловіків. Нас разом закрили і так тримали до ранку", - згадує Текля Йосипівна.

Вранці нас знову почали сортувати, але вже з медичною перевіркою. Тоді двох дівчат з мого села відпустили додому. Одна була хвора на легені, інша теж щось не підійшла. Нас тоді не годували зовсім. Посортували, загрузили в машини і так ми поїхали до самого Відня

"Я з собою нічого не мала. Потім тато приніс мені якогось тлумачка, аби я мала хоч в щось переодягнутися. Нас посадили у душогубку (вантажівку, покриту брезентом), завезли до Львова на Головний двірець (залізничний вокзал), де почали усіх сортувати: старих окремо, молодих окремо. Там тримали десь цілу добу. Вранці нас знову почали сортувати, але вже з медичною перевіркою. Тоді двох дівчат з мого села відпустили додому. Одна була хвора на легені, інша теж щось не підійшла. Нас тоді не годували зовсім. Посортували, загрузили в машини і так ми поїхали до самого Відня".

Українські робітниці під час медичного огляду. Фото: joanerges.livejournal.com.

Великий відсоток забраних на примусові роботи до Німеччини (як остівок, так і примусових робітниць із дистрикту Галичина (ширше генерал-губернаторства) становили неповнолітні дівчата 15-16 років.

"Війти чи солтиси сіл, отримавши відповідні розпорядження від німецької військової адміністрації, на свій розсуд відсилали зі сіл визначений контингент. У першу чергу відправляли асуспільний елемент, а також дітей з багатодітних родин чи тих, які не мали близьких родичів", - зазначає історик Тетяна Лапан.

Текля потрапила до їх числа. У Відні знову німці продовжували сортування: знову порозділяли приїжджих на групи, повели на медичну комісію.

"Нас перевіряли, робили рентген. Хоча який там рентген? Так, про око, бо треба було працювати. З Відня ми поїхали до Німеччини. У містечко, як ж воно називалося?…ооо, Горн. То було невеличке містечко Горн. Потім ми поїхали в село, до бауера".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому нацистам вдалося?

"То було десь у серпні, бо пам'ятаю, що на Спаса (19 серпня) я була у Відні", - згадує жінка.

На службі в бауера

Текля Йосипівна називає господаря ферми, на якого працювала або бауер, або господар, або просто німець. Згадує, що приїхав забирати її в гарній бричці, запряженій кіньми.

"Зі мною тоді ще була дівчина з Калуша, інша з Коломиї, а також були дві сестри. Одна з них тільки 15 літ мала. Її зловили і хотіли відправити до Німеччини. Мати цих дівчат, Михайліни і Юлі, каже: "Михайлінка, ти старша, піди попроси, аби її відпустили, поїдеш замість неї". Вийшло так, що забрали обох. Так ті сестри цілу війну пропрацювали у тому ж селі, що й я".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Голокост: День пам'яті чи боротьби із ревізіонізмом?

Тетяна Лапан стверджує, що більшість дівчат із дистрикту Галичина працювали в сільському господарстві. Дівчата з райхскомісаріату Україна ставали переважно до роботи у промисловості у таборах праці. Становище примусових робітниць з дистрикту Галичина і райхскомісаріату Україна у бауерів було кращим назагал, аніж становище у таборах праці.

Українки у німецькому таборі праці. Фото надане істориком Тетяною Лапан.

Жінка згадує, як приїхала на обійстя до бауера, в якого було 12 корів, з яких дві одразу доручили доїти їй. Також було багато свиней, коней та іншої живності.

"Я нічого не розуміла по-німецькому. Але наш німець вмів говорити по-чеськи, а чеську ми розуміли, бо вона схожа з нашою мовою. Розуміли її майже як польську. Господиня не вміла жодною мовою – була така затята німка", - згадує Текля Йосипівна.

Окрім дівчини з Галичини, на господарстві у бауера служила дівчина з Чехії, один поляк і два французи. Жінка згадує, що у подружжя також було два сини, яких мобілізували до армії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як це було. Парад на честь створення дивізії СС-Галичина у Станіславові (фото)

"Спочатку, як тільки приїхали, я багато плакала. Ну бо як, дитина поїхала з дому, не знати куди, до чужих людей. Мені тоді господар сказав: "Чому ти плачеш? Он моїх дітей під кулі відправили". І таки правда була – обоє на фронті загинули".

У тихому німецькому селі, приблизно десь за сотні кілометрів від Франкфурта-на-Майні, війна не була такою відчутною, як на передовицях.

Старший син бауера якось мав відпуск. Його відпустили додому аж з-під Ленінграда. Він прийшов худющий, шинеля на ньому висіла просто. Він прийшов на подвір'я, а мати йому одразу сказала: "Розбирайся!". Її син почав роздягатися, і я ніколи не забуду тієї картини: він весь був у вошах, всі речі у вошах – аж кишіло

"Старший син бауера якось мав відпуск. Його відпустили додому аж з-під Ленінграда. До сих пір не можу забути, як він виглядав. Він прийшов худющий, шинеля на ньому висіла просто. Він прийшов на подвір'я, а мати йому одразу сказала: "Розбирайся!". Я звернулася до своєї сусідки, чешки Ані: "Що то за мама, навіть до хати не впустить?". Тим часом господиня наказала Ані розпалити піч. Ми подумали, невже хліб пектиме? Її син почав роздягатися, і я ніколи не забуду тієї картини: він весь був у вошах, всі речі у вошах – аж кишіло".

Текля Йосипівна згадує і кривиться. А потім, якось дивлячись убік, знову згадує: "Стара німка дуже плакала, ми її шкодували, бо що вона винна, що її дітей на войну забрали. Хіба вони не мали хліба і до хліба?"

"Можна було жити"

"Не можу сказати, що мені там було зле, але й добре не було. Мови не знаєш. Вечір, тільки починає смеркатися, боронь Боже, вийти на вулицю. А ми того не знали. Якось вийшли з сусідськими дівчатами, а ще було світло, та й сіли на лавку перед хатою. Прийшов поліцай, який ходив вулицями і дивився за порядком, і як не вперіщить нас плетеним батогом. Ми нічого не розуміли – за що? А він нас бив і кричав. Я ще до нині маю знак на спині від того вечора. Не дай Бог, щоб до нас якийсь хлоп підійшов і щось заговорив".

Українки на роботах у Німеччині. Фото надане істориком Тетяною Лапан.

Жінка згадує, що господарі ніколи не давали їсти більше, ніж було заведено. Зранку давали горнятко кави і шматок хліба, обід - суп і каша, а на вечерю - здебільшого картопля в лушпайках і молоко.

"Близько полудня давали нам ще краєчку хліба, - показує на руці, - може рідко "подурить" (намаже, - ред.) той кавалець якоюсь мармулядою чи ще чимось. А на обід давали якусь зупу і якусь кашу. Так що можна було жити".

Текля Йосипівна пригадує, як дружина бауера питала у неї, чи та ходить до церкви і чи вміє хреститися. "Я перед нею хрестилася - показувала, що вмію".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 1941. Зруйнований Київ як частина тактики спаленої землі

"А раз захотіли ми піти до костелу. Вибрали кращі лахи, які мали, хоча не мали нічого, бо нам не давали нового одягу, але й не платили нічого. Коли я хотіла подати одного листа на місяць, як вільно було, ну то мусила давати через господаря, аби він подав, бо не мала грошей. Ніц не платили нам, ні копійки. Деякі господарі були трохи совісні, то могли купити своїм робітникам якусь сорочину чи щось інше. А так - ходиш в тому, що маєш".

Деколи перепадало отримати вже зношену річ від господарів. "Найгірше було із взуттям. Нам давали дерев’яні кломпени, ну, ці вирізані з дерева черевики, ми й так човгали у них цілий день. Коли в мене повністю порвалися черевики з дому, господиня віддала свої старі мешти".

Дівчатам не дозволяли кудись ходити самим, хіба під наглядом господарів. Якщо ходили до костелу, жінка бауера завжди супроводжувала їх.

Якось ми йшли з церкви повз ліс. Дивлюся, а там такі лисиці (гриби), аж оранжеві, такі великі, гарні. Господиня йшла з нами. Я пішла їх нарвати. Німка питається: ти точно знаєш, що то можна їсти. Я кажу – знаю. Увечері, вона зварила ті лисиці, добре їх помастила, присипала манкою. Я досі пам’ятаю смак тих лисиць, такі були добрі

"Якось ми йшли з церкви повз ліс. А там такий гарний ліс! Я дивлюся, а там такі лисиці (гриби), аж оранжеві, такі великі, гарні. Господиня йшла з нами. Я пішла їх нарвати. Німка питається: ти точно знаєш, що то можна їсти. Я кажу – знаю. Увечері, вона зварила ті лисиці, добре їх помастила, присипала манкою. Я досі пам’ятаю смак тих лисиць, такі були добрі".

На селі у бауерів були умови, до яких робітники звикли вдома: приміщення, харчі, але була недостача свого товариства, недостача розваг.

Українці на роботі у бауерів. Фото надане істориком Тетяною Лапан.

"У місті, у таборах праці – погане помешкання (бараки), напівголодне існування, зате товариство своїх земляків. Перебування  як остарбайтерів, так і примусових робітників з генерал-губернаторства у таборах праці було подібним і дуже важким. Долі примусових робітників двох категорій дуже різні і подібні водночас. Їх спільним горем була відірваність від свого життєвого простору, від свого середовища – сім’ї, родини, друзів, коханих", - підтверджує історик Тетяна Лапан.

Дорога додому

День закінчення війни не став великою подією у житті Теклі, адже в них ще кілька місяців зберігалися ті ж порядки. Жінка працювала на господарстві аж до серпня 1945 року, поки її не забрали радянські військові.

"До нашого села рускі дісталися вже влітку, а мене забрали вже аж в серпні. Нікого нічого не питали, приїжджала машина і забирала усіх. Ті, хто був у Західній Німеччині, багато полишалися, бо там були американці. А нас примусово повертали "на родіну". Приїхали, папери на руки і забрали", - згадує жінка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Станіслав Лем танки будував. Архівні таємниці панцерника "Czolg P"

"Деяких везли до табору, вони могли аж через три місяці додому повернутися. Мені пощастило. Ми приїхали на станцію, а там стояв поїзд – їхав в Росію: пару товарних вагонів. Там стояв якийсь чоловік і питає: куди їдеш? Додому. Куди додому? А то вже було на мадярській границі. Так мене з малим забрав той товарняк, і ми доїхали до Львова".

Тут виникає пауза: "З малим?!", - перепитую. З боку відповідають: "Так, баба там мала сина".

"Боялася, що родина не прийме з дитиною на руках"

"Ви приїхали додому із сином? А…", - перепитую.

"Де хлоп?", - не чекаючи моєї відповіді запитує Текля Йосипівна. "Там залишився. Він був плєнний. Цілий час мені казав: война си скінчит, поїдемо звідси". А війна скінчилася і його зразу забрали, я лишилася сама з дитиною. Він був українець, правда не з Галичини. Він потрапив у полон, його відправили працювати до мого бауера".

У Німеччині не можна було одружуватися між українцями, не можна було мати статеві стосунки між українцями та німцями, бо за таке карали. Якщо народжувалася позашлюбна дитина, то таку жінку на початку війни відсилали назад додому або робили аборт. Однак ті чи інші випадки різнилися, наголошує Тетяна Лапан, лише з доброї волі самих німців.

Теклі пощастило - німці її не сварили за народженого сина, дозволили дитину похрестити у місцевій церкві. Жінка назвала сина Йосип на честь батька. Приїхавши додому, вона дуже переживала, чи прийме її родина з дитиною на руках.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Сталін призначив Бандеру головним більшовиком України (фото)

"Коли ми повернулися, йому було 7 місяців. Повернувшись до села, всі були вдома. Нікого не вислали. Батько в політику ніколи не ліз, тому всі лишилися вдома", - жінка потирає руки, на очах виступають сльози.

"Я спочатку боялася, що батько не прийме мене додому з дитиною. Прийшла, всі вийшли до мене, а я стою з дитиною на руках і зі слізьми на очах питаю: Приймете?".

Пізніше Текля вийшла заміж вдруге, в неї народилася донька Марія, яка дивиться за матір'ю до сьогодні. А син, народжений в Німеччині, помер у 19-річному віці.

Попри поважний вік Текля Йосипівна не припиняє в'язати. Фото автора.

"Мав порок серця. Такий гарний був хлопець, донині мені перед очима стоїть. Я ціле життя працювала в колгоспі. Про тих, з ким була в Німеччині, ніколи нічого не чула. Та й коли було? Треба було працювати. Отака вона моя маленька і бідна доля", - опускає очі додолу Текля Йосипівна.

На жаль, у родини жінки не залишилося жодних фотографій з її молодості. Після кількох ремонтів та переїздів фотокартки зникли і ніхто їх не шукав. "Кому воно треба?, - говорить жінка.

Ніколи не лізла ні в яку політику. Хотіла тільки добре жити. Так і там було, в бауера: ми думали лише про те, щоб вижити

Сьогодні вона живе разом із дочкою, внуками і правнуками. Дратується, що мусить увесь час сидіти, не може допомагати у господарстві, тому багато в'яже. "Раніше вишивала все до церкви. Багато фелонів вишила, а тепер навіть перейтися до храму не можу, все та нога".

З усіх односельчан, яких забрали на роботу до Німеччини, лише Текля Йосипівна дожила до цього часу. Жінка жаліє за своєю окраденою молодістю: "Ніколи не лізла ні в яку політику. Хотіла тільки добре жити. Так і там було, в бауера: ми думали лише про те, щоб вижити".

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (1) +

Додати коментар

  • Леонид Блохин14 квітня 2013 12:51
    Мою маму двiчi хотiли вiдправить до Нiмеччини , та вона втiкала. Полтавська обл. Відповісти
11 04 2013 09:30
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ