У день свого 80-річчя Дональд Трамп оголосив про 60-денне припинення вогню, яке назвав важливою перемогою власної дипломатії. Офіційних деталей домовленості не оприлюднено, але, за наявними відомостями, вона передбачає припинення ударів по Лівану, відкриття Ормузької протоки без плати за прохід і скасування військово-морської блокади іранських портів, запровадженої Сполученими Штатами. Оголошуючи про це, Трамп також подякував китайському лідеру Сі Цзіньпіну та путіну за сприяння угоді.
Френсіс Фукуяма заперечує, що це справжня угода: на його думку, йдеться про фактичну капітуляцію Сполучених Штатів перед Іраном. Домовленість, за його оцінкою, просто повертає ситуацію до стану, що існував до лютого, коли протока ще функціонувала, а Вашингтон та Ізраїль ще не розпочинали бомбардувань Ісламської Республіки. Інакше кажучи, вона усуває проблему, яку самі Трамп і прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу створили, розпочавши війну.
Усі цілі, якими адміністрація Трампа упродовж трьох місяців обґрунтовувала військові дії, залишаються невиконаними та відкладеними на майбутні переговори:
- не відбулося ні зміни режиму, ні "беззастережної капітуляції"; Корпус вартових Ісламської революції тепер контролює країну ще міцніше, ніж раніше;
- Іран не взяв на себе жодного зобов’язання передати свої запаси збагаченого урану;
- немає й зобов’язання припинити збагачення урану – ані негайно, ані з певної дати в майбутньому;
- немає жодних зобов’язань припинити підтримку Іраном союзних угруповань у регіоні, таких як хусити чи "Хезболла";
- Іран також не погодився припинити насильницьке придушення протестувальників.
За словами автора, так званий меморандум про взаєморозуміння відкладає всі ці суперечливі питання на період 60-денного перемир’я, тоді як Трамп говорить про них так, наче їх уже узгоджено. Фукуяма зауважує: якби це було так, чому цих пунктів немає в самому тексті меморандуму? На його погляд, малоймовірно, що Тегеран поступиться в цих питаннях за два місяці, адже саме вони зачіпають саму сутність режиму.
Трамп заявив: якщо Іран не прийме решту вимог, він відновить війну і навіть розгляне можливість перетворити Сполучені Штати на "вартового Близького Сходу" в обмін на 20 відсотків доходів регіону. Фукуяма іронізує, що важко сказати, що виглядає абсурдніше – реакція близькосхідних держав, включно з американськими партнерами на кшталт Саудівської Аравії чи ОАЕ, яким тепер довелося б відкрито платити за американський захист, чи реакція американської громадської думки, яка радше прагне якнайшвидше припинити втручання у справи регіону.
Порівнюючи нову домовленість із ядерною угодою, укладеною за президентства Обами 2015 року, тією самою, яку Трамп раніше послідовно критикував, Фукуяма доводить, що нинішній меморандум значно слабший. Угода Обами обмежувала збагачення урану рівнем 3,67 відсотка протягом 15 років (це набагато нижче за 90 відсотків, необхідних для виробництва ядерної зброї), передбачала вивезення збагаченого матеріалу за межі Ірану і ставила всі ці умови під контроль міжнародних інспекторів; Іран дотримувався цих зобов’язань, доки Трамп не вивів США з угоди.
Головна критика тієї угоди з боку американських "яструбів" полягала в тому, що вона не містила положень про регіональні союзні угруповання Ірану і передбачала пом’якшення санкцій ще на початковому етапі. Натомість новий меморандум не встановлює жодних обмежень на ядерні можливості Ірану, не містить зобов’язань щодо регіональних союзників Тегерана і не визначає механізму санкцій на випадок, якщо Іран не піде на поступки до завершення 60-денного терміну, – тоді як іранська сторона вже заявила, що не розпочне остаточних переговорів, доки санкції не буде послаблено заздалегідь. Тож, на думку автора, результат, який Трамп подає як перемогу, насправді слабший за угоду, укладену його попередником.
Фукуяма пояснює цю поступливість внутрішньополітичним тиском: зростання цін на нафту й інфляція змушують Трампа домагатися відкриття Ормузької протоки практично за будь-яку ціну. Не бажаючи відправляти наземні війська до Ірану, він мав обмежений арсенал засобів тиску впродовж останніх шести тижнів, щоб домогтися від Тегерана додаткових поступок, – і зрештою обрав відступ, повернувшись до статус-кво, що існував до початку війни в лютому.
Підсумовуючи, автор визнає: світ справді опиниться у кращому становищі, якщо протока знову відкриється для судноплавства. Можливо, найвідданіші прихильники Трампа з табору MAGA переконають себе, що він домігся всеосяжної угоди та великої перемоги. Але для решти, пише Фукуяма, стане очевидним інше: найпотужнішою державою світу керує безвідповідальний і неосвічений президент, готовий покласти величезний тягар і на інші країни, і на власний народ, якщо вважатиме, що це піде на користь йому особисто.
Джерело
