Джерело: The Atlantic
За останній рік стало очевидним, що в основі начебто сильних авторитарних держав є ключові слабини.
Впродовж останнього десятиліття глобальна політика значною мірою зазнає впливу сильних держав, чиї лідери не обмежені законом або конституційною системою стримувань і противаг. росія та Китай стверджують, що ліберальна демократія перебуває в довгостроковому занепаді, і що бренд мускулистого авторитарного уряду здатний діяти рішуче і досягати поставлених цілей. У той час, як їхні демократичні суперники ведуть дебати, вагаються і не виконують своїх обіцянок. Ці дві країни стали авангардом розширеної авторитарної хвилі, яка знецінила демократичні перемоги у світі – від М'янми до Тунісу, від Угорщини до Сальвадору. Проте за останній рік стало очевидним, що в основі цих сильних держав є вагомі слабкі місця.
Слабкі місця бувають двох типів. По-перше, концентрація влади в руках одного лідера на верхівці практично гарантує прийняття неякісних рішень, а з часом призведе до справді катастрофічних наслідків. По-друге, відсутність у "сильних" державах публічних дискусій і дебатів, а також будь-якого механізму підзвітності, означає, що підтримка лідера нетривка і він може її втратити будь-коли.
Джерело: twitter.com/peter_horak
Прихильники ліберальної демократії не повинні піддаватися фаталізму, який мовчазно приймає російсько-китайську лінію про обов’язковий занепад таких демократій. Довгостроковий прогрес сучасних інститутів не є ані лінійним, ані автоматичним. Впродовж багатьох років ми були свідками величезних збоїв і відкатів у прогресі ліберальних і демократичних інститутів – це і підйоми фашизму та комунізму в 1930-х роках, і військові перевороти, і нафтові кризи 1960-70-х років. І все ж ліберальна демократія вистояла і неодноразово поверталася, тому що альтернативи їй були надто поганими. Людям різних культур не подобається жити під диктатурою, і вони цінують свою індивідуальну свободу. Жоден авторитарний уряд не є суспільством, яке в довгостроковій перспективі набагато привабливіше, ніж ліберальна демократія, і потому може вважатися кінцевою точкою історичного прогресу. Мільйони людей, що тікають, які голосують ногами, залишаючи бідні, корумповані чи жорстокі країни, щоб жити не в росії, Китаї чи Ірані, а на ліберальному демократичному Заході, переконливо це демонструють.
Філософ Гегель вигадав фразу "кінець історії" для позначення ліберальної держави, що виникла в результаті Французької революції, як мети або напрямку, до якого рухався історичний прогрес. Упродовж багатьох десятиліть марксисти запозичували цю фразу у Гегеля і стверджували, що справжнім кінцем історії стане комуністична утопія. Коли я написав статтю в 1989-му і книгу в 1992 році і виніс цю фразу у назви, зазначив, що марксистська версія була очевидно помилковою і що, ймовірно, не існує вищої альтернативи ліберальній демократії. За останні 15 років ми стали свідками страхітливого розвороту прогресу ліберальної демократії. Однак невдачі не означають, що основний наратив є хибним. Жодна із запропонованих альтернатив не здається кращою.
Слабини сильних держав яскраво продемонструвала росія. президент владімір путін є єдиною особою, яка приймає рішення.Навіть у колишньому радянському союзі існувало політбюро, де секретар партії мав перевіряти політичні ідеї. Ми бачили кадри, де путін сидить зі своїми міністрами оборони та закордонних справ у кінці довгого столу через страх перед COVID. Він (путін – iPress) був настільки ізольований, що не мав жодного уявлення про те, наскільки сильною стала українська національна ідентичність за останні роки, або наскільки запеклий опір спровокує його вторгнення. Йому не докладали, наскільки глибоко вкоренилися корупція і некомпетентність у його власних збройних силах, наскільки жахливо працює сучасна зброя, яку він розробив, або наскільки погано підготовлений його власний офіцерський корпус.
Неглибока підтримка його режиму проявилася, коли 21 вересня він оголосив "часткову" мобілізацію, і молоді російські чоловіки кинулися до кордонів. Близько 700 000 росіян виїхали до Грузії, Казахстану, Фінляндії та будь-якої іншої країни, яка їх могла впустити – це набагато більше, ніж було мобілізовано. Тих, кого все ж змогли призвати, кидають безпосередньо в бій без підготовки чи спорядження, і ось вони вже – військовополонені або жертви. Легітимність путіна ґрунтувалася на суспільному договорі, який обіцяв громадянам стабільність і певне процвітання в обмін на політичну пасивність. Та режим порушив цю угоду, і тому відчуває наслідки.
Контрнаступ ЗСУ. Фото: ілюстративне з відкритих джерел
Хибні рішення путіна та його неглибока підтримка призвели до одного з найбільших стратегічних прорахунків, що є на нашій пам'яті. Замість того, щоб продемонструвати свою велич і відновити свою імперію, росія стала глобальним об'єктом насмішок і зазнає подальших принижень з боку України в найближчі тижні. Вся російська військова позиція на півдні України, ймовірно, зазнає краху, і українці мають реальний шанс звільнити Кримський півострів, окупований з 2014 року. Ці кардинальні зміни викликали величезну кількість звинувачень у москві. кремль ще жорсткіше розправляється з інакомисленням. Чи зможе сам путін пережити російську військову поразку – це питання відкрите.
Щось подібне, хоча і не таке драматичне, відбувалося у Китаї. Однією з характерних рис китайського авторитаризму в період між реформами Ден Сяопіна в 1978 році і приходом до влади Сі Цзіньпіна в 2013 році був ступінь його інституціоналізації. Інституції означають, що правителі повинні слідувати правилам і не можуть робити все, що їм заманеться. Комуністична партія Китаю встановила багато правил для своїх: обов'язковий пенсійний вік для партійних кадрів, суворі меритократичні стандарти підбору і просування по службі, і, перш за все, 10-річний термін перебування на посаді у вищому партійному керівництві. Ден Сяопін створив систему колективного керівництва саме для того, щоб уникнути домінування одного одержимого лідера на кшталт Мао Цзедуна.
Багато з цього було ліквідовано у часи Сі Цзіньпіна, який на 20-му з'їзді партії отримає благословення своєї партії – залишитися на посаді верховного лідера на третій п'ятирічний термін. Замість колективного керівництва Китай перейшов до персоналістичної системи, в якій жоден інший високопосадовець не може навіть наблизитися до того, щоб кинути виклик Сі.
Така концентрація влади в руках однієї людини, закономірно, призвела до прийняття хибних рішень. Партія втручається в економіку, гальмуючи розвиток технологічного сектору, переслідує таких зірок, як Alibaba і Tencent; змушує китайських фермерів висаджувати збиткові культури в гонитві за сільськогосподарською самодостатністю; і наполягає на стратегії нульового рівня захворюваності на COVID-19, яка утримує важливі райони Китаю в умовах постійних карантинних обмежень, що призвело до зниження темпів економічного зростання країни. Китай не може легко скасувати політику нульового рівня захворюваності на COVID-19, тому що не зміг закупити ефективні вакцини, і вважає, що значна частина населення похилого віку вразлива до цієї хвороби. Те, що два роки тому виглядало як тріумфальний успіх у боротьбі з COVID, перетворилося на затяжну поразку.
Все це відбувається на фоні провалу базової моделі зростання Китаю, яка покладалася на крупні державні інвестиції в нерухомість задля підтримки економіки. Основи економіки підказують, що це призведе до масового нераціонального розподілу ресурсів. Так і сталося. Зайдіть в інтернет і пошукайте «китайські будівлі підривають», і побачите багато відео, де величезні житлові комплекси підриваються, тому що нема покупців і попиту.
Протести в Ірані. Фото: twitter.com/arabnews
Невдачі авторитарних режимів не обмежуються Китаєм. Іран сколихнули тижні протестів після смерті Махси Аміні від рук поліції моралі. Іран в жахливому стані: він стикається з банківською кризою, закінчується вода, спостерігається значний спад у сільському господарстві, Іран бореться з руйнівними міжнародними санкціями та ізоляцією. Незважаючи на свій статус ізгоя, у нього освічене населення, в якому жінки становлять більшість випускників університетів. І все ж на чолі режиму стоїть невелика група старих чоловіків із соціальними установками, застарілими на кілька поколінь. Не дивно, що зараз режим стикається з найбільшим випробуванням своєї легітимності. А єдина країна, яку кваліфікують як найгірш керовану, – це Венесуела, де існує диктатура, що спричинила найбільший у світі потік біженців за останнє десятиліття.
Таким чином, святкувати піднесення сильних держав і занепад ліберальної демократії – завчасно. Ліберальна демократія, оскільки вона розподіляє владу і спирається на згоду керованих, перебуває у кращій формі в світі, ніж дехто вважає. Незважаючи на недавні перемоги популістських партій у Швеції та Італії, більшість країн Європи все ще користуються високим ступенем соціального консенсусу.
Під знаком питання залишаються, на жаль, Сполучені Штати. Близько 30-35 % виборців продовжують вірити в неправдивий наратив про те, що президентські вибори 2020 року були вкрадені, а Республіканська партія контролюється послідовниками Дональда Трампа, і вони роблять все можливе, щоб поставити на владні посади по всій країні тих, хто заперечують вибори. Ця група не представляє більшість країни, але, ймовірно, поверне собі контроль щонайменше над Палатою представників у листопаді цього року, а може і над президентством у 2024-му. Передбачуваний лідер партії Трамп все глибше і глибше занурюється в конспірологічне божевілля, і вважає, що поверне собі посаду президента. Він вважає, що країна повинна пред'явити кримінальні звинувачення його попередникам на посаді, в тому числі одному, який вже помер.
Трамп та Орбан у Білому Домі, 2019 р., фото: EPA
Існує тісний зв'язок між успіхом сильних держав за кордоном і популістською політикою всередині країн. Такі політики, як Марін Ле Пен та Ерік Земмур у Франції, Віктор Орбан в Угорщині, Маттео Сальвіні в Італії і, звісно ж, Трамп у США, висловлювали симпатію до путіна. Вони вбачають у ньому модель сильного правління, яку хотіли б мати у своїй країні. Він, у свою чергу, сподівається, що їх сходження, підйом, послабить західну підтримку України і врятує його невдалу "спеціальну військову операцію".
Ліберальна демократія не повернеться, якщо суспільство не буде готово боротися за неї. Проблема полягає в тому, що багато людей, які виросли в мирних, процвітаючих ліберальних демократіях, починають сприймати їхню форму правління як належне. Оскільки вони ніколи не стикалися з тиранією в реальності, то уявляють собі, що демократично обрані уряди, під якими вони живуть, самі є злими диктатурами, що прагнуть забрати їхні права, чи то Європейський Союз чи адміністрація у Вашингтоні. Але тут втрутилася реальність. російське вторгнення в Україну – це реальна диктатура, яка намагається розчавити справжнє вільне суспільство ракетами і танками. І це може слугувати нагадуванням нинішньому поколінню про те, що може очікувати і на них. Опираючись російському імперіалізму, українці вказують на серйозні слабкості, що існують в основі, начебто, сильної держави. Вони розуміють справжню цінність свободи і ведуть велику битву від нашого імені, битву, до якої ми всі повинні долучитися.
