Коли захопили СБУ, ми очікували,
що зараз в місто зайде українська армія і виб'є їх
Я народився і жив в Луганську. Любов до України мені ніколи не прищеплювали. Це можна пояснити специфікою регіону, але звучатиме, як виправдання. Та я й не задумувався над цим ніколи. Все життя був журналістом і переважно журналістська тусовка була моїм оточенням. Працював на двох місцевих каналах і влітку 2013 року став власним кореспондентом ТРК "Україна" в Луганській області.
Коли в 2014 році все почалося, я розумів, що це якась несправедливість. Не думав про те, чи патріот України, просто розумів, що так не повинно бути, що це порушення норм, порядків, законів. Я чітко не сприймав те, що відбувалось.
Було таке відчуття, ніби тумблер перемкнули. Я все життя знімав в Луганську репортажі на соціальну тематику, спілкувався з людьми, висвітлював якісь акції і ніколи не міг подумати, що вони можуть отак все перевернути проти тебе.
В якийсь момент, коли ми знімали проросійські акції, показували, що відбувається, на нас "дивилися вовком" ті самі люди, права яких ми вчора захищали. Їм неважливо було, що у тебе на мікрофоні. Всі українські ЗМІ сприймалися, як ворожі.
Фото: з особистого архіву Олександра Махова
Якось до нас із Києва відправили групу, допомагати висвітлювати події. На цей час будівля СБУ вже була захоплена. Журналіст, який приїхав, хотів зняти там сюжет, я йому говорив, щоб хоча б на період зйомок зняв плашку з логотипом з мікрофону. Він не повірив, але після того, як ми пробули там хвилин 10 – озвірілий натовп не дав їм там працювати. Хоча насправді наша група не ховалась. На певних заходах знімали вітрозахист з мікрофона, щоб одразу несприйняття не було.
Ми висвітлювали всі українські акції, які відбувалися тоді в Луганську. Прагнули хоча б бути присутніми і щось робити для ефіру.
Коли захопили СБУ, очікували, що зараз в місто зайде українська армія і штурмом їх звідти виб'є. Ми знімали сєпарів, розуміли, що їх небагато і вони лише в одній будівлі. Вони там сиділи близько місяця.
Оскільки в Луганській області не було військових частин, їх почали перекидати у Луганськ. Та цього не вдалося зробити, бо місцеві мешканці блокували залізницю. Військових перекинули на північ області. Там населення було більш лояльне до України.
Коли ми приїхали на північ знімати українських військових, я побачив армію 2014 року – хлопців в гумових шльопанцях, в різнострої. Ми записували місцевого сільського голову і він розповідав, що вони купили кросівки хлопцям, бо вони нічого не мали. І я зрозумів, що немає у нас армії.
Він пішов в "ополчення",
його вбили місцеві на перестрілці – такі "герої Новоросії"
Згодом з Луганська почали виїжджати журналісти центральних телеканалів. Першим виїхав 5 канал, бо їхній журналістці стало зовсім небезпечно і знімати, і ходити вулицями. "Плюси" виїхали. Почали виїжджати проукраїнські активісти. В основному, після того, як потрапляли "на підвал". Коло людей, яким я міг довіряти, звужувалося щодня. Ми з власкором НТН, Женею Соломіним, тісно тримали зв’язок і домовилися, що принаймні, раз в день повинні якось зв'язатися один з одним, щоб розуміти, - якщо один не подзвонив, значить, щось трапилося і потрібно щось робити. У нього було джерело серед сєпарів в СБУ, яке зливало часом інформацію нам.
Фото: Марія Шелехова
В травні захопили всі інші адміністративні будівлі, міліція виїхала з міста, держструктури припинили працювати. Почалося повне беззаконня, людей забирали просто на вулиці. У сєпарів були відпрацьовані схеми захоплень будівель, "віджимання" автомобілів, викрадень людей.
Я знаю точно, що в місто були звезені росіяни. 9 березня був великий проукраїнський мітинг на честь Шевченка, з українськими прапорами. А через дорогу проходив проросійський мітинг, з російськими прапорами. Ми бачили автобуси з Росії, бачили відео, які вони самі записували, по розмові було зрозуміло, що це росіяни. Вони тоді наших дуже жорстко розігнали.
Але й було багато місцевих. Я їх називаю "революція невдах". У них життя не склалося, а тут з'явилася можливість стати "героєм".
Вчора були наркоманами, зеками, грабіжниками, а сьогодні тримають зброю і стоять на блок-постах – "кар'єрний злет", "герої Новоросії".
Під час одного мітингу нас побили, техніку поламали і забрали картки пам’яті. Ми по відео визначили трьох чоловіків, які були найактивнішими. Міліція знайшла їх і нас водили на опізнання. Одного з тих, хто нас бив, затримали на крадіжці автомобіля і виявилося, що він був раніше судимий. На опізнання ми їздили в СІЗО і він сказав: "Земля кругла. Ти не боїшся?" Я тоді нічого йому не відповів. А через якийсь час, ми зустріли його біля однієї з захоплених будівель. Ми знали, що він пішов в "ополчення", його вбили місцеві на якійсь перестрілці. Це історія про те, хто взяв в руки зброю з місцевих.
В Донецькій і Луганській областях найбільший відсоток колоній на душу населення. Плюс контрабанда через кордон. Люди, які виходять з колоній, залишаються в тих районах. Донбас як промисловий регіон, завдяки "міцним господарникам" просто розвалений. Багато містечок з шахтою, збагачувальною фабрикою і все. Якщо шахта закривається, людям немає чим займатися. В магазинах і генделях купують продукти в борг, який досі записують на папірці і живуть так все життя. Вони нічого не бачили, окрім вугільного пилу під ногами. Окрім того, що їхній батько ходить на копанку без захисту і тягає вугілля, щоб продати, потім бухає, бо це якесь безпросвітне життя. Немає надії на краще. І таких міст, які в окупації – безліч.
Фото: Марія Шелехова
Хоча, в регіоні є дуже багато поважних, культурних людей, які намагалися організовувати і організовували культурне життя. Але багато хто не зважає на це.
Донецька область уся промислова – шахти, заводи. Люди там роботяги. Луганська ж, та, яка підконтрольна Україні – здебільшого аграрна – це поля, фермери. Люди там теж роботяги, але інші – вони з землею працюють, оспівані поетами. Це інша філософія. Коли сєпари намагалися по всій Луганській області проводити "референдум", вони зітнулися з жорстким опором у Сватово, Старобільську, Марківці...Там люди звикли працювати руками, сіяти пшеницю на комбайні, співати пісні. І, вважаю, через це, вони лояльні до України. На Луганщині північна частина області україномовна. Ми це ще до війни помічали. Такий парадокс. Заводи, фабрики, шахти – це ті люди, які приїхали сюди працювати, а не ті, що там жили. Вони приїхали і з Росії в тому числі, зі своїми поглядами, знаннями, мовою. Раніше весь регіон був україномовним.
З усіх, хто не приховував свою позицію і продовжував працювати у місті залишався лише я
В Києві не розуміли, що відбувається. Та ми самі толком не розуміли. Спочатку для нас було навіть смішно – республіка, яка республіка, що ви чудите? Напевно в кожного виникало питання: "Коли настане точка неповернення, щоб зрозуміти, що треба виїжджати з міста?" Я не знав, коли в мене настане цей момент.
На початку червня сєпари вже контролювали південну частину області. Одного дня мені подзвонив Женя Соломін і сказав, що вже виїхав з міста з сім'єю, бо його попередили, що в нього є півгодини, аби зібрати речі і поїхати. З усіх, хто не приховував свою позицію і продовжував працювати, залишався лише я. Зрозумів, що наступний і треба виїжджати. До цього часу я потрохи вирішував свої справи. Розумів, що в разі чого, мені немає кому подзвонити.
В самому Луганську залишалися лише прикордонники. Вони були єдиними представниками України. З Києва мені зателефонував регіональний редактор телеканалу Влад Грузинський. Я пояснив йому ситуацію, а він сказав, щоб я збирався і виїжджав.
Фото: з особистого архіву Олександра Махова
З дружиною ми тоді прийняли рішення, що забираємо сина і їдемо. Батьки ж підтримали "русскую весну", "республіку". Багато їхніх знайомих також підтримали. Сестра також, вона зараз виїхала до Росії. Я намагався з мамою говорити. Звичайно, не думав, що буде така масштабна війна, але дивлячись на кримські події, Слов’янськ, Краматорськ, вмовляв не ходити на "референдум" і не голосувати. Але мене ніхто не слухав. Чоловік моєї мами сам ходив на сєпарські барикади, воював за "ЛНР", в Дебальцевому. Цей тумблер, який перемикається, я бачу по своїй матері. Я їй говорив: "Я твій син. Ти мене виростила. Я дорослий, працюю журналістом, не дурний. Послухай мене". Намагався і намагаюся їй пояснити якісь зрозумілі і природні речі.
Коли я пішов служити, став для мами "карателем", "вбивцею". Коли був на війні, вона дзвонила і питала "в якому карательному батальйоні я служу", казала, що їй соромно, що в неї такий син, що ми заходимо в села, вбиваємо жінок і дітей…
Деякі журналісти думають, раз вони потрапляли під обстріли, то відчули суть війни. Я теж так вважав
Насправді, мені соромно, що я не пішов воювати одразу. Рішення про те, що я точно хочу піти на війну, виникло в січні-лютому 2015 року. Але хотів, щоб мене призвали офіційно. В мене була сім’я, дитина, у випадку, якби зі мною щось сталося, хотів щоб вони були захищені. Прийшов до військкомату, щоб дізнатися, що для цього потрібно зробити, відновити документи, адже в мене луганська прописка. Але держава, і армія в тому числі, – не надто рухлива машина. Паперова армія рулить і досі. Я приходив до військкомату, казав: "Заберіть мене в армію", а вони відповідали: "Збери документи". І коли я все зібрав, мені сказали, що зателефонують. До війська потрапив в 6 хвилю, у 2015 році.
З 2014 року я їздив на фронт як журналіст. Коли потрапив на війну солдатом, думав знаю, що на мене чекає. Я бачив ті окопи, солдатів, побут. Та одразу прийшло розуміння – коли ти журналіст, є думка, що можеш загинути – куля прилетить, чи міна. Але є спокій, поряд оператор, скрізь військові. А коли я був на війні, як солдат, було чітке розуміння: "мене хочуть вбити". Не як журналіст "можеш загинути", а "тебе хочуть вбити, знищити, як бойову одиницю".
Фото: з особистого архіву Олександра Махова
Деякі журналісти думають, раз вони ночували на передовій, потрапляли під обстріли, то відчули всю суть війни. Я ж теж так вважав. А коли потрапляєш всередину "організму", як солдат, із дня в день воєнна рутина навколо тебе. Як журналіст, приїхав, побув з хлопцями і їдеш, а вони залишаються. І ти повинен нести відповідальність за те, що зняв, напишеш, за те, як ти з ними поводився. Деякі колеги зробили на війні собі ім’я, а тепер навіть не їздять туди.
В журналістській роботі на фронті служба мені не допомагає. Якщо це в розмові не спливає, то я хлопцям і не кажу, що воював. Просто, є розуміння, що можна сказати, а що не треба, що можна побачити… Не використовую свій досвід для того, щоб мені показали більше. Бо я вже не воюю, а хлопці воюють. І в них може виникнути питання, мовляв "ти поїхав додому в теплий душ, а я залишився в цьому гі*ні".
Ми різні і в нас немає спільних тем,
але в нас є спільна історія - війна
Не впевнений, що війна в хороших людях розкриває тільки хороше, а в поганих тільки погане. В поганій людині вона може розкрити і щось хороше. Але мені складно судити, я ж з цими людьми на війні вже познайомився і побачив їх такими, які вони є. Я не знав їх до цього. Це дивовижна річ – коли живеш з людьми, з якими ніколи не зустрівся б, не поговорив би. Просто було б не цікаво, немає нічого спільного. А провів з ними 14 місяців, ходив в один туалет, їв з однієї тарілки і готовий був вмерти за кожного. Це незрозуміла для мене річ. В цей момент ви можете все один для одного, але до цього і у більшості випадків, після, ви розходитесь.
Я приїжджав в гості до побратима після війни і нам немає про що говорити. В нього інше життя, він фермер, працює руками. А я такий, умовний інтелігент, приїхав зі столиці, мене по телевізору показують. Але, тим не менш, у нас є зв'язок, наша спільна історія. І ми не говоримо особливо, але я відчуваю, що це моя людина.
Фото: з особистого архіву Олександра Махова
Про взвод в якому я служив, не можу сказати, що це було "братство". Але на війні є одна відмінність – ти можеш підійти до людини і попросити будь-що. Наприклад, тобі потрібна форма, щоб поїхати у відпустку або тарілка, щоб поїсти, або рідина для чистки автомата. І тобі ніхто не відмовить, навіть якщо ви не друзі, живете в сусідніх бліндажах і зустрічаєтеся на кухні чи в курилці. Але ні в кого не виникає зайвих питань, відмазок. Навіть якщо тобі не надто подобається ця людина, ти йому не відмовиш. На гражданці люди чекають на якусь вигоду, а там немає такого.
Можливо це звучатиме самонадіяно,
але мені вже не страшно
Внутрішньо я повністю змінився з 2014 року. Переглянув всі свої погляди, від особистісних стосунків з людьми, ставлення до церкви, релігії, ставлення до себе, сприйняття себе в державі, роботу…Я вдячний цій історії, що став таким. Я і ззовні дуже змінився. Багато хто каже, що в мене навіть голос став іншим. Я став жорсткішим до людей, до оточення. Мені складніше змовчати. Якщо бачу несправедливість – втручаюся.
Можливо це звучатиме самонадіяно, але мені вже не страшно. Якщо говорити про смерть, зрозуміло, що я не хочу вмирати, але на війні прийшло розуміння – "ну ок". Смерть стала буденністю, ти її просто приймаєш і починаєш робити якісь елементарні речі – носиш медальйон смертника, пишеш комусь посмертну записку, вирішуєш якісь питання. Коли я усвідомив, що можу померти, написав таку записку.
Фото: Марія Шелехова
До 2014 року моє життя мене влаштовувало. Не служив строкову службу і ставився до армії, як до рудиментарного органу. Думаю, в нас це все сталося, тому, що в 2014 році настав момент, коли потрібно було діяти. В житті чоловіка є три основні речі: гаманець, кулак і член. В залежності від того, в якій ситуації ти опиняєшся, потрібно діставати одну з цих речей. В 2014 році, коли прийшла війна, потрібно було діставати кулак. І я радий, що зробив саме це, а не здався. Здатися завжди встигнеш, але треба боротися. На війні, коли йде обстріл, потрібно щось робити. Треба або стріляти, або забивати патронами магазин, або дивитися, корегувати артилерію чи міномет, доносити по тапіку ситуацію. Не треба впадати в ступор. Так само і в житті – ти можеш бути не надто талановитим, але якщо своєю працею щось робитимеш, то досягнеш свого. Можна помилятися, але треба щось робити.
Я помічаю, що в деяких колег існує настороженість щодо мене. Чув навіть такі відголоски розмов, мовляв, "подивіться, він нормальний". Я достатньо товариський, з почуттям гумору. Але часом бачу, що люди бояться до мене підійти, мовляв, не знають, що в мене в голові. Але мої безпосередні керівники, керівництво телеканалу, колеги підтримали мене на всіх етапах з 2014 року. Це круто.
Якщо можеш тримати в руках зброю, то повинен це робити
Телеканалу я вдячний за те, що забрали мене з Луганська, дали роботу в Києві, зберегли місце і зарплату, коли я пішов на війну. Мало хто знав, що я збираюсь йти служити, але дехто говорив: "Навіщо тобі це потрібно, ти ж і так їздиш на війну. Тут від тебе більше користі". Так, я був далеким від армійського життя, автомат вперше тримав у руках на навчаннях. Не те, що би зараз я спеціаліст, але на своєму рівні можу щось робити. На одній позиції колись зустрів чоловіка з Хмельниччини. Він до цього ніколи не був на Донбасі. І я подумав: "Чувак ніколи в житті не бачив цю мою Луганщину, а приїхав її захищати. А я що?" Тоді це виходить як виправдання – що в журналістиці я можу принести більше користі, ніж на війні. Коли я йшов на дембель, в мене з побратимом була суперечка. Він мені на прапорі написав, що "мікрофон вартує більше, ніж сто автоматів". Він так вважає, а я ні. Я вважаю, якщо можеш тримати в руках зброю, то ти повинен це робити.
Сподіваюся, те, що я роблю зараз – дуже важливе для боротьби у війні моєї країни. Мені хочеться вірити, що я не даремно це роблю. Багато моїх побратимів досі воюють і мені трохи не комфортно, що вони там, а я тут. Можливо, це якесь виправдання. Але я стараюся, щоб мені не було соромно перед хлопцями з якими я воював.
