Нас з колегою на порозі свого тимчасового помешкання жінки помічають не одразу.
- Журналісти? Ми вже все розказали. Дзвоніть до отця Ніколая, якщо він дозволить – поспілкуємося. ‒ різко каже нам одна з жінок.
Отець Ніколай, який власне організував цей табір для біженців у колишньому дитсадку під Києвом, дає добро на розмову. З нами погоджується говорити Олена з Краматорська. У неї втомлені сумні очі. Мне пальці на руках: "Спочатку я на три дні приїхала до знайомих, а потім вирішила, що треба десь залишитись поки. А тут якраз була така можливість і безкоштовне харчування. А так куди? З дитиною, без грошей, без одягу…", ‒ голос у жінки тихий і непевний.
Цілісна й здорова Україна
- Як Вас тут прийняли?
- Взагалі вражає гостинність киян. Місцеві весь час щось приносять, запитують, що ще потрібно. Я знаю, що дехто з Краматорська виїхав у Бердянськ, але там ситуація гірша: усе за свій рахунок. А тут, чи то отець Ніколай так зробив, що багато людей знають про центр допомоги, чи то просто кияни такі не байдужі. Ми дуже вдячні!
Олена
- Зараз на західній Україні відмовляються приймати чоловіків біженців. Як Ви до цього ставитесь?
- Угу. ‒ Здивовано здіймає брови жінка. ‒ А куди ж їх подіти? Я чула, що ДНР-івці примусово вербують чоловіків, а їм в будь-якому випадку треба ж кудись діватись.
- В Краматорську є підтримка української армії?
- Нікому не хотілося б щоб місто бомбардували. Але багато людей з розумінням ставляться, тому що республіка оця ‒ взагалі не варіант. Я от хочу, щоб Україна була цілісною і здоровою країною в політичному і моральному сенсах. Майдан – був знаком протесту. І має початися щось позитивне. Якщо не почнеться ‒ перспектив в України дуже мало.
- Були у Вас суперечки з друзями з приводу єдності України?
- За моїми спостереженнями, люди більш прогресивні і морально здорові підтримують Україну, а всі якісь незрозумілі особи чомусь за республіку. Навіть політична ситуація розділила людей на адекватних і тих, які за гроші здатні нищити власну країну. Я не розумію просто таку позицію. В основному це через російське телебачення, яке розповідає, що бандерівці ‒ це якісь звірі і приїдуть тут усіх вбивати. Це ще в кінці лютого казали: "бандерівці їдуть громити". А насправді ми ж бачили, що люди на проукраїнських мітингах мирні, а у проросійських обов’язково якась бійка мусить бути.
ЧИТАЙТЕ: Хто такі "бандерівці" і чому їх треба вбивати?
Жінка веде нас дерев’яними східцями на другий поверх ‒ показати як живуть біженці. У коридорі ‒ стіл з дитячим причандаллям, далі ‒ кухня з розкладами прибирання та готування, кімната з зачиненими дверима, де працює чоловік однієї з біженок ("Не надо с ним говорить. Он занят", ‒ переконує жінка) і спальня: два ряди ліжок ‒ півметра одне від одного. Тамтешні строкаті покривала роблять з кімнати різнобарвний мікс.
Винні люди, яким наплювати на свою країну
У спальні самотньо сидить дівчина: коротка стрижка, окуляри, в руках планшет. Їй 19. Загалом тут проживає близько 120 осіб. Малечу сьогодні повезли на екскурсію, старші поїхали в кіно, жінки сортують речі.
- Там фільм такий.. до 16 років, тому я залишилась, ‒ пояснює дівчина, виходячи з нами на подвір’я.
Навколо будівлі сосновий ліс, повітря легке і чисте, поруч дитячий майданчик. Зупиняємось на лавочці біля гірки. Співають птахи.
Дівчину звати Ліза. Вона теж виїхала з Краматорська "на декілька днів", які тривають вже третій тиждень. На прощання сказала знайомим сепаратистам "Слава Україні", заспівала гімн і аж тоді поїхала. Спочатку вона з батьками зупинилася у гуртожитку Київського християнського університету. Але через п’ять днів довелось міняти локацію ‒ приїхали нові біженці з Слов’янська і Карсного Лиману.
Коли в Краматорську розпочались бойові дії, Ліза була в Донецьку на навчанні. Там вона спостерігала як з’являлися перші диверсанти і барикади біля ОДА. ЇЇ училище знаходиться через дорогу від будівлі обладміністрації.
- Я кожного дня бачила людей в масках і з зброєю, інколи там навіть горіли шини. Міліціонери постійно з стрічками ходили… ‒ Ліза розповідає безтурботно, злегка розхитуючись на лавці.
- З якими стрічками?
- Георгіївськими. Спочатку було дуже страшно, а потім ми перестали на них всіх зважати: ходять, хай собі ходять.
- А хто були ці люди в масках? Вони говорили з вами?
- Вони говорили мало. Слідкували, щоб ніхто не заходив на їхню територію, загородили ОДА. Викрикували лозунги. Які саме ‒ не знаю. Не слухала. Ми намагались проходити повз так, щоб вони нас не зачіпали.
- А ви синьо-жовті стрічки носили?
- Так.
- Страшно було?
- Біля ОДА ‒ дуже. Намагались не ходити там. В кінці квітня, коли була на мітингу за єдність нашої країни ми кричали "Слава Україні", "Україна Єдина". А потім на нас налетіли сепаратисти, почали кидатись камінням. Було невесело. ‒ навіть згадуючи ці події Ліза продовжує безтурботно, ніби дитина, розхитувати в повітрі ногами в квітчастих балетках.
Потім Ліза згадує допомогу ультрас, які йшли тоді попереду колони. Їм власне дісталось найбільше. Сепаратисти одразу відтіснили фанатів, роз’єднавши колону, але ті виривалися і допомагали іншим учасникам втекти.
24 травня училище Лізи закрили, а потім відмінили сесію. Держіспити здавали тільки четвертий курс.
- Як ти і твоє оточення реагували на проголошення ДНР?
- У нас в училищі є ті, хто каже: "Та станемо Росією ‒ класно, що зможемо вчитися безплатно в пітерській консерваторії. Не станемо Росією ‒ будемо в Одесі вчитися". Вони просто хочуть, щоб був мир, мовляв, ми і так, і так знайдемо вихід. Дійсно, дуже багато пофігістів. Загалом у нас є і ті, хто за Україну, і ті, хто проти. ‒ Ліза робить паузу, підіймає голову і дивиться кудись до неба. ‒ Я за Україну. Вона єдина.
- А чому так? В тебе патріотична сім’я?
- Я завжди любила свою країну, вишиванки носила, вчилась в українському класі. ‒ Ліза справді не бачить нічого дивного в своїх поглядах. ‒ І мені дуже подобається західна Україна. Недавно побувала у Львові.
- Страшні бандерівці? ‒ питаю жартома.
Ліза заперечливо хитає головою, сміється.
- Мене в училищі теж називають бандерівкою. З дитинства навіть думки не мала, що ми не будемо Україною. І зараз немає, ‒ додає впевнено. ‒ У нас дуже багато російських шкіл. Наша була одна з небагатьох, де є і українські класи.
Вчора якраз написав мій однокласник. Сказав, щоб ми залишили ДНР в спокої…
- О, ти знаєш сепаратиста?
- Я знаю багатьох…
- І які в них аргументи?
- Ну, що київська хунта жахлива і не поважає ДНР. Прямо так вони не кажуть, але думка така. Що ніби захід живе за рахунок сходу, тобто Донбас годує всіх.
- А як ви ставились до Євромайдану?
- Ну як… я добре ставилась. ‒ Відповідає просто і мабуть, від того сміється. ‒ Я не дуже заглиблювалась спочатку. А коли почались бої і стріляли… новини дивилась постійно, плакала, переживала дуже. Хотілось, щоб Україна прагнула до більшого. Я за Євромайдан була. ‒ Ще раз впевнено нагадує Ліза. ‒ А дехто був проти, ‒ додає таємничо і засмучено.
У Лізи в Краматорську залишилась бабуся. "Нещодавно біля сусіднього під’їзду вибухнула бомба, ‒ розповідає дівчина. ‒ З першого по дев’ятий поверх повилітали вікна".
ЧИТАЙТЕ: Не дуріть себе: українська криза далека до закінчення
- Ми збираємось повернутися, як тільки зможемо. ‒ коли Ліза говорить про бабусю і дім її очі блистять і мені страшно, що вона розплачеться. ‒ Просто зараз там не платять зарплату. Ти на роботу ходиш, а грошей не дають! Вже за травень не було. Тому тато зараз тут. Шукає роботу, підпрацьовує десь. Як будуть гроші, так і поїдемо. Мама взагалі каже: "Так хочу повернутись! Там же ж мій дім!" Вона така, що зараз зібрала б всі речі і поїхала.
- Як думаєш, хто винен у тому, що відбувається у вас вдома?
Ліза витримує довгу паузу. Думає.
- Мабуть, люди, яким наплювати на свою країну. Ось.
- То чому все-таки люди, які виросли в одному середовищі, так по-різному ставляться до питання єдності України?
- Не знаю. Може, то гопота якась проти…
- Як? ‒ Ліза так тихо вимовила слово, що справді важко було розчути.
- Ну я… не можна, мабуть, так думати про людей. Але моя думка, що ми були по-різному виховані.
Повз нас проходить чоловік з хлопчиком. Малому приблизно чотири. Йдуть на майданчик. Чоловік емоційно говорить по-телефону. Через слово – лайка.
- Отак наприклад виховані. ‒ каже Ліза.
Малий впевнено підходить до нашої лавки і бере до рук диктофон. Ми встигаємо вихопити. Чоловік сміється. Каже: "Будьте обережні, він любить отак забрати те, що йому хочеться. Звик так".
Ми знаємо, звісно, що так буває. І навіть не на міжособистісному рівні. Ні. На геополітичному.
Розмовляли Альона Вишницька і Надія Швадчак. Текст: Надія Швадчак
