Сім років таборів і п’ять років заслання – стільки Мирослав Маринович отримав від радянської влади за те, що був одним із засновників Української Гельсінської групи. Він говорить, що жив за ґратами духовно багатшим, насиченішим життям, аніж зараз. Дисидент і правозахисник, учасник ініціативи "Першого грудня", віце-ректор Українського католицького університету нещодавно увійшов до трійки головних моральних авторитетів країни за версією журналу "Новое время". Під час дискусії "Уроки історії" у Львові пан Маринович говорив про головну дилему радянських часів, що стає актуальною знов.
– Це боротьба між інстинктом самозбереження ("не висовуйся, бо зріжуть") і голосом сумління, природним прагненням людини робити добро, що дається їй від народження. За радянських часів ця боротьба породжувала два типи особистості. Перший тип – люди, що повністю підкорювались інстинктові самозбереження – це так звані homo soveticus. Люди, готові сховатись у шпаринку, щоб уберегтися від зла. Другий тип – люди, в яких перемагав голос сумління, і які ставали дисидентами та долучались до руху опору.
Помилка дисидентів
Ця дилема повертається. Вона, наче комета Галлея, що, обертаючись довкола Сонця, раз у раз наближається до Землі. Тільки кожне нове покоління, кожна епоха додає цій дилемі нових параметрів. Сьогодні вона актуальна і для України, і для світу. З одного боку – питання безпеки: як не допустити Третьої світової війни? Як не роздражнити Путіна, щоб він не знищив Україну? А з іншого, як оберегти ті цінності, на яких базується людська цивілізація, за які вже двічі виходив Майдан? Знов боротьба між інстинктом самозбереження та покликом моральності.
Основна причина того, що ця дилема повертається, полягає в тому, що ми не засудили злочини комуністичного режиму, не спокутували його гріх. Часткова відповідальність за це лежить і на дисидентах.
На початку 90-х ми не захотіли проводити новий Нюрнберзький процес. Нам важливіше було не покарати минуле, а укласти новий суспільний договір. Злочин комуністичного режиму, як мені видавалося, настільки очевидний, що комуністи самі усвідомлять його і захочуть жити новим життям. Я порівнював злочин комунізму зі злочином Каїна, що, як відомо з Біблії, підлягає лише суду Божому. Вважав, що, якщо нам удасться духовно подолати комунізм, ми зможемо обійтись без формального юридичного суду. Це було помилкою.
Злочини комуністичні обернулися злочинами кучмівського періоду, символом яких є Георгій Ґонґадзе. Злочини кучмівського періоду не були, попри гасло "бандитам – тюрми!", засуджені після Помаранчевої революції. Політичні злочинці невдовзі стали політичними опонентами, і переслідувати їх було вже неможливо. Отже, злочини кучмівського періоду обернулися злочинами Януковича, які також поки що залишаються не покараними й не засудженими. Все ще є недоторканні, ті люди, що з причин політичної доцільності залишаються поза правосуддям.
Помилка Європи
1939 року війну розпочали два світові монстри – нацистський режим Німеччини й комуністичний режим Радянського Союзу. Вони започаткували це смертельне танго удвох, а потім один із них розвернув зброю проти іншого, й вони зійшлись у герці.
Радянський солдат, що напав на Фінляндію, – це однозначно злочинець. Та той самий солдат, розвернувши зброю проти нациста, став героєм-переможцем. Оця подвійна роль Радянського Союзу у Другій світовій – роль сили, що розпочала війну й сама її переможно завершила, – спричиняє тепер велику плутанину.
На думку Заходу, страждання й героїзм, виявлені під час війни «радянським народом», дають моральне право не зазирати у злочини ГУЛАГу, не згадувати про сталінські чистки. Отже, ми маємо подвійні стандарти у трактуванні злочинів тих часів. Світ почув зойки людей, яких катували в підвалах гестапо, але не почув зойку катованих НКВД.
Тімоті Снайдер писав, що існує різниця в історичній пам’яті Західної та Східної Європи. Східна пережила у ХХ столітті два жахливі тоталітарні режими, й Зхід повинен усвідомити та переосмислити це. Перемога над нацизмом не повинна закривати очі на іншу сторону радянського режиму – злочинну. "Чи має в’язень, що вмирав у Воркуті, бути щасливим, що загинув не в Дахау?", – писав польський філософ Лєшек Колаковський.
Після падіння Третього Райху в Німеччині відбувся судовий процес. Після падіння Польської народної республіки Войцех Ярузельський також постав перед судом, хоч перед тим йому було обіцяно недоторканність. Проте на початку 90-х німці переконували мене: "не робіть Нюрнберг-2, це не потрібно!". Ба, більше, одного разу на німецько-українських читаннях, – а це був час, коли Віктор Ющенко нарешті підняв на загальнонаціональний рівень питання Голодомору, – ціла німецька делегація напала на українців: "Для чого ви це робите? Для чого піднімаєте цю тему? Хіба не розумієте, що це дражнить Росію, що ви матимете нові проблеми?".
Отже, у Європі спрацював принцип верховенства права, але вона намагалась блокувати чи, принаймні, відтермінувати аналогічний процес на пострадянському просторі. Ці зволікання призвели до того, що вже сучасні покоління повинні платити ціну за комуністичні злочини. Мені здається, що і Небесна сотня, і воїни, загиблі на фронті, – жертви того, що комунізм не був вчасно засуджений. І частина відповідальності за те, що відбувається сьогодні в Україні, лежить на Європі.
Роман Мельник
