Майже 20 наших колег-експертів і фахівців з національної безпеки — чиї цифрові підписи з’являються в кінці цієї статті — погоджуються: війна в Україні досягла вирішального моменту, і на карту поставлені життєво важливі інтереси США.
Задовго до того, як Кремль вперше вторгся в Україну в 2014 році, ми — з вищих посад в уряді США та військових позицій — стежили за зовнішньою політикою москви та серйозними небезпеками, які вона становить для Сполучених Штатів і наших союзників. Ми уважно спостерігали за великим наступом москви з лютого та за реакцією адміністрації Байдена та її союзників і партнерів. Ми підтримуємо тісний контакт з українськими, американськими та європейськими офіційними особами. Двоє з нас щойно повернулися із зустрічей з українськими військовими командирами та керівниками сектору оборони.
Незважаючи на те, що адміністрація Байдена успішно згуртувала союзників США та надала значну військову допомогу, в тому числі цього місяця, доблесним збройним силам України, їй не вдалося виробити задовільний стратегічний наратив, який би дозволив урядам підтримувати громадську підтримку участі НАТО в довгостроковій перспективі.
Надаючи допомогу, достатню, щоб створити патову ситуацію у війні, але недостатню, щоби відмотати назад російські територіальні здобутки, адміністрація Байдена може ненавмисно схопити поразку з рук перемоги. Через надмірну обережність щодо непровокування російської ескалації (як звичайної, так і ядерної), ми фактично поступаємося ініціативою президенту росії володимиру путіну та зменшуємо тиск на москву, щоб вона припинила свою агресію та серйозно підійшла до переговорів.
Імперіалістична війна Москви проти народу України — це не просто моральне знущання — кампанія геноциду, спрямована на те, щоб стерти українську націю з карти — а й явна загроза безпеці та процвітанню США.
Американські принципи та інтереси вимагають найсильнішої відповіді, достатньої, щоб змусити росіян якомога більше повернутися до долютневих рубежів і накласти такі досить високі втрати, щоб утримати росію від третього вторгнення. У зв’язку з тим, що російські війська намагаються перегрупуватися на сході та запобігти спробам України відвоювати Херсон на півдні, настав час для союзників України зробити все можливе, щоб надати Україні засоби, необхідні для перемоги. Затягування конфлікту через так звані стратегічні паузи лише дозволить путіну перегрупуватися, відновитися та завдати ще більшої шкоди Україні та за її межами.
Але поки що ні адміністрації, ні європейським союзникам не вдалося зрозуміти, чому це важливо для Сполучених Штатів і Заходу. Це важливо, тому що путін проводить ревізіоністську зовнішню політику, спрямовану на руйнування заснованої на правилах системи безпеки, яка забезпечувала американську та глобальну стабільність і сприяла процвітанню після закінчення Другої світової війни. Агресивні плани путіна не закінчуються Україною. Як неодноразово заявляли російські офіційні особи, якщо росія переможе в Україні, наші балтійські союзники по НАТО опиниться під загрозою, як і інші союзники, які проживають по сусідству.
Розважлива політика сьогодні визначає завтрашній ризик і шукає правильне місце та час для протидії цьому ризику. Для США та НАТО цей час настав — і це місце — Україна, велика країна, населення якого розуміє, що його вибір — або перемогти Путіна, або втратити незалежність і навіть свою сторінку як окремої, орієнтованої на Захід нації.
Маючи необхідну зброю та економічну допомогу, Україна може перемогти росію. Якщо їй це вдасться, нашим солдатам ймовірніше не доведеться ризикувати життям, захищаючи союзників США, яким росія також загрожує.
Як виглядає поразка путіна? Виживання України як безпечної, незалежної та економічно життєздатної країни. Це означає Україну з обороноздатними кордонами, які включають Одесу та значну частину узбережжя Чорного моря, а також сильну, добре озброєну армію та реальне припинення бойових дій. В ідеалі це має включати повернення під контроль України всіх територій, захоплених після 24 лютого, і, зрештою, земель, вкрадених у 2014 році, включно з Кримом. Такий мир можливий лише тоді, коли путін зрозуміє, що зазнав серйозної поразки і більше не може досягати своїх цілей домінування над Україною чи будь-якою іншою країною силою.
Для України і Сполучених Штатів було б поразкою, якби Захід, поспішаючи припинити бойові дії, спонукав Україну поступитися територією в обмін на припинення вогню. Це продовжить тренд, що склався після агресії москви проти Грузії в 2008 році, коли Захід наполягав на припиненні вогню, яке фактично зберігає здобутки агресії кремля і не змушує його припинити стріляти чи захоплювати додаткові території. Більше 10 000 українців загинуло після припинення вогню з часу мінських домовленостей, з десятками і навіть сотнями порушень росією щодня. Припинення вогню не припинило б агресію росії чи її окупацію української землі; це просто дало б москві паузу, щоб консолідувати свої здобутки, а потім відновити наступ. Ба більше, переважна більшість українців в останніх опитуваннях виступає проти будь-яких територіальних поступок в обмін на припинення вогню з москвою.
Такий план також прирік би мільйони українців жити під режимом, який скоїв численні військові злочини, чиї високопосадовці та засоби масової інформації закликали до деукраїнізації України, яка вже зазнає примусової русифікації, включаючи незаконну та примусову депортацію майже 400 тисяч українських дітей до росії на усиновлення. Ці заходи спонукали все більше вчених описувати російську політику як геноцид.
Зараз план москви полягає в тому, щоб отримати якомога більше перемог на полі бою; проведення фіктивних референдумів на новоокупованих українських територіях як прелюдія до їх анексії; підірвати єдність у підтримці України Заходом шляхом припинення постачання газу взимку; і блокувати українські порти, щоб викликати дестабілізуючий дефіцит продовольства на Глобальному Півдні, щоб завдати удару у відповідь Заходу. Для всіх цих цілей москві потрібен час. Це означає, що Сполучені Штати та їхні союзники повинні продовжувати тиск на москву.
Адміністрація Байдена повинна діяти швидше та стратегічніше, задовольняючи запити України щодо систем озброєння. І коли вона вирішує надіслати більш досконалу зброю, наприклад артилерію HIMARS, необхідно надсилати її у більшій кількості, щоб максимізувати її вплив на полі бою.
Україні потрібні далекобійні боєприпаси, щоб перешкодити російському наступу, включно з російським постачанням запасів, палива та боєприпасів. Це означає, що США мають надіслати боєприпаси ATACMS, що випускаються HIMARS, із радіусом дії 300 км, необхідним для ураження російських військових цілей будь-де в Україні, включаючи окупований Крим. А Україна потребує постійного поповнення боєприпасами та запчастинами для артилерійських платформ, що постачаються з різних країн, деякі з яких не є взаємозамінними. Ці системи постійно використовуються, що робить технічне обслуговування та поставку запасних частин критично важливим. Те, як і де ці завдання виконуються, а також логістична інфраструктура для швидкого повернення обладнання туди, де воно може бути найбільш корисним, також можуть мати величезне значення.
Окрім цього, Україна потребує більше протиповітряної оборони малої та середньої дальності для протидії російським повітряним та ракетним атакам. Дедалі більшою проблемою є необхідність розгорнути адекватні контрзаходи, щоб перешкодити зростанню роботи дронів російського виробництва та нових, які росія намагається закупити в Ірану.
Адміністрація поки що не бажала вживати таких рішучих кроків через страх спровокувати росію або, як нещодавно сказав радник з національної безпеки Джейк Салліван на форумі з безпеки в Аспені, "щоб уникнути Третьої світової війни". Путін та інші високопоставлені російські чиновники неодноразово нагадували Заходу про небезпеку ядерної війни напередодні та після наступу москви 24 лютого. Але США також є ядерною державою, і було б стратегічною помилкою припускати, що ядерне стримування більше не працює. Ядерне стримування все ще працює.
путіну вигідно погрожувати ядерною війною, але не ініціювати її. І ми бачили, як Кремль робив ядерні погрози, які виявилися порожніми — наприклад, у зв’язку зі вступом Фінляндії та Швеції в НАТО. Якщо ми дозволимо путіну залякати нас, щоб ми не надали зброю, яка потрібна Україні, щоб зупинити російський ревізіонізм, що станеться, коли він помахає ядерною паличкою над країнами Балтії? І чому адміністрація припускає, що путін не наважиться зробити це з Естонією чи Польщею, якщо ця тактика спрацює йому в Україні?
Ставки зрозумілі для нас, наших союзників і України. Ми не повинні обманювати себе. Ми можемо думати, що кожного дня, коли ми зволікаємо з наданням Україні необхідної для перемоги зброї, ми уникаємо конфронтації з кремлем. Навпаки, ми лише збільшуємо ймовірність того, що зіткнемося з цією небезпекою на менш сприятливих підставах. Розумний і розумний крок — зупинити агресивні плани путіна в Україні, і зробити це зараз, коли це змінить ситуацію.
Підписано:
генерал Філіп Брідлав, ВПС США (у відставці) 17-й Верховний головнокомандувач об’єднаних сил НАТО в Європі та почесний професор Школи Сема Нанна Технологічного інституту Джорджії
Дебра Кейган, колишня посадова особа Державного департаменту та Міністерства оборони; почесна співробітниця з питань енергетики, Transatlantic Leadership Network
генерал (у відставці) Веслі К. Кларк, 12-й Верховний головнокомандувач об’єднаних сил НАТО в Європі; старший науковий співробітник, UCLA Burkle Center
Посол Пола Дж. Добрянскі, колишня заступниця державного секретаря з глобальних справ (має українське походження – Ipress)
Посол Ерік Едельман, колишній посол у Фінляндії та Туреччині; колишній заступник міністра оборони з питань політики
д-р Евелін Фаркас, колишня помічниця заступника міністра оборони США у справах Росії, України та Євразії; виконавчий директор Інституту Маккейна
Посол Деніел Фрід, колишній помічник державного секретаря у справах Європи; почесний співробітник, Атлантична рада
Посол Джон Гербст, колишній Посол в Україні та Узбекистані; старший директор Євразійського центру Атлантичної ради
Генерал-лейтенант (у відставці) Бен Ходжес, колишній командувач армії США в Європі
Посол Джон Корнблюм, колишній посол США у Німеччині
Девід Крамер, колишній помічник держсекретаря з питань демократії, прав людини та праці
Ян Лодал, колишній головний заступник міністра оборони з питань політики; почесний співробітник Центру стратегії та безпеки ім. Скоукрофта Атлантичної ради
Роберт МакКоннелл, колишній помічник генерального прокурора; співзасновник Фундації США-Україна
Посол Стівен Сестанович, колишній посол з особливих доручень щодо колишнього Радянського Союзу; старший науковий співробітник Ради з міжнародних відносин; професор Колумбійського університету
Джон Сіфер, колишній офіцер і начальник відділу таємної служби ЦРУ (працював в рф – IPress); позаштатний старший науковий співробітник Євразійського центру Атлантичної ради
Посол Вільям Тейлор, колишній посол в Україні
Посол Александер Вершбоу, колишній заступник генерального секретаря НАТО; колишній помічник міністра оборони; колишній посол в Росії і НАТО
Посол Курт Волкер, колишній посол при НАТО; колишній заступник генсека НАТО, колишній спецпредставник з питань України на переговорах; почесний співробітник Центру аналізу європейської політики
Посол Марі Йованович, колишній посол в Україні
Джерело: The Hill
