Дружина екс-міністра зовнішніх справ Республіки Польща Радослава Сікорського Енн Еплбаум є також лауреаткою Пулітцерівської премії та авторкою книги про Голодомор "Червоний голод. Війна Сталіна проти України", яка вийшла у 2017 році. Пропонуємо адаптований переклад її статті у The Atlantic про людей та війну, яку вона написала на прикладі Одеси.
Трапляються в історії переломні моменти, коли події змінюються так, що майбутнє враз стає ясним і зрозумілим. Але є в історії також і проміжні періоди, дні й тижні, коли все видається хитким і примарним і ніхто не може сказати, що буде далі. Такою є Одеса влітку 2022 року — місто, що підвисло між великими подіями. Паніка, яка охопила місто в лютому, коли всім здавалося, що російські загарбники можуть швидко перемогти, вже давно пройшла. Зараз у місті жарко, напівпорожньо, і воно готується до того, що буде далі.
Дехто готується до найгіршого. Одеса пережила 10-тижневу німецько-румунську облогу під час Другої світової війни, потім три роки окупації; діючий мер Геннадій Труханов сказав мені, що місто запасається продуктами та ліками, якщо історія повториться. 11 липня українські спецслужби затримали російського шпигуна, який розвідував, де у місті розташовані потенційні цілі. Незважаючи на домовленості про відновлення експорту зерна, 23 липня російські бомби влучили в одеські доки. Гарна набережна, де Потьомкінські сходи спускаються до Чорного моря, заблокована переплетеними бетонними огорожами і колючим дротом. До окупованого росіянами Херсона, де можуть затримати за те, що розмовляєте українською, кілька годин їзди.
Тим часом пішоходи прогулюються повз італійські фасади в історичному центрі Одеси та п’ють каву під парасольками. Український прозаїк Андрій Курков нещодавно написав: "Я цінував час, і використовував його якомога ефективніше", тепер "я зважаю на війну". В Одесі теж зважають на війну, прискіпливо і уважно; хтось із тих, кого я зустрічала, встановили на своїх телефонах програми, які сповіщають про повітряну загрозу, однак вимикають звук, коли з телефону долинає рев сирени. Страх стає нормою, стає фоном. У моєму готелі бомбосховище, кімната без вікон, але під час повітряної загрози туди ніхто не ходив. "Тобі або пощастить, або ні", — сказав мені портьє. Немає сенсу тікати від долі.
Ті, хто не може витримати життя в підвішеному стані, сидять за кордоном і думають, чи варто їм повернутися; ті, хто лишився, запитують себе, чи варто їм виїхати. Компанії закрилися. Мені розповіли про одну, що закрилася в перший тиждень вторгнення, власники звільнили працівників і переїхали до Іспанії, а інвестиції призупинили. Це не випадковість. Російська стратегія щодо України деморалізує та демотивує.
Вона спрацьовує. За певними винятками.
Бо відсутність жвавості в Одесі – це тло, а не історія: не всі страждають від апатії, тривоги чи страху. Навпаки, навіть у цей винятковий період, коли, здається, що час завмер, дехто аж занадто активний. У всьому місті студенти, бухгалтери, перукарі та представники будь-якої іншої професії долучилися до безпрецедентного громадського руху. Вони називають себе добровольцями, а їх організації, краудфандингові кампанії та активність свідчать і пояснюють те, чому українська армія воює так завзято, і так добре, і чому десятирічні спроби росії захопити українську державу провалилися, тим паче як це сталося в російськомовній Одесі.
У паралізованому ландшафті, в економіці, що зупинилася, у місті, де ніхто не може нічого планувати, волонтери створюють майбутнє. Вони не бояться втрат, облоги чи окупації, бо вірять у перемогу.
Ганна Бондаренко, The Ukrainians
Майже з нічого — із розбитого багатоквартирного будинку з порожнім двором — Ганна Бондаренко створила громаду, притулок для постраждалих від війни. Офіси її Українського волонтерського сервісу (УВС) знаходяться в старих кімнатах з високими стелями; у найбільшій, обставленій партами, на одній зі стін намальовано слова: "Добре діло має велику силу". В інших кімнатах є кухня — часто команда їсть разом — і кілька двоярусних ліжок для тих, хто їх потребує. Бондаренко розповідала мені, що у віці 15 років вона за обміном провела рік в американській середній школі, де їй вперше довелося пояснювати, де знаходиться Україна і що це за країна. Тоді вона зрозуміла, що їй подобається ідея бути українкою, хоч народилася вона у російськомовній сімї. Там (в США - IPress) вона побачила концепцію громадських робіт, була волонтером у місцевій церкві, у національному парку, у притулку для тварин. Вона пригадує, як брала участь у конкурсі, щоб yfбрати 150 годин громадських робіт, і отримати сертифікат, підписаний Бараком Обамою (їй, на жаль, підписав хтось інший).
Вона приїхала додому, хотіла продовжити займатися волонтерством, знайшла на роботу на кількох фестивалях, на святкуванні Дня Незалежності України. Але в перервах між фестивалями вона та її друзі не могли знайти організації, які б їх надихали. Згодом вона створила UVS, організацію, що вирішила цю проблему, сконтактовуючи людей, які хочуть бути волонтерами, з іншими людьми, які потребують допомоги. Команда створила розумний веб-сайт, зв’язалася з кількома однодумцями по всій країні та організувала навчальні вікенди для людей, які хотіли бути волонтерами чи популяризувати волонтерство. Вони зібрали трохи грошей (у тому числі невеликий грант від Національного фонду підтримки демократії, в правління якого я входжу).
Потім почалася війна. Вибухнув попит на волонтерство.
У команді UVS Бондаренко немає старших за 30 років, а деяким менше 20-ти. Бондаренко, котрій 26 років, одна зі старійшин. Тим не менш, з самого ранку 24 лютого UVS надіслала тисячі запитів, створила веб-сайти, чати і чат-боти, які стикували понад 100 000 людей — бухгалтерів, водіїв, медиків — із понад 900-та організаціями по всій країні. Українці знаходять UVS через Instagram, Facebook, Telegram, TikTok; Коли ви вводите "Я хочу стати волонтером" в українському пошуковому запиті Google, UVS є першою організацією, що висвічується. Команда Бондаренко направила волонтерів, щоб вони допомагали роздавати продуктові набори людям, які втратили домівки, прибирати руїни після бомбардувань, і таких, хто готовий йти на ризики, їздити машинами чи автобусами у зону бойових дій і рятувати людей. Люди запитували їх: як робити коктейлі Молотова? Як евакуюватися? І волонтери намагалися знайти експертів, які могли б дати їм відповіді.
Іноді вони рятують власних колег. Ліза — член групи UVS з Мелітополя, українського міста, окупованого під на початку війни. Я не називаю прізвище Лізи, оскільки її батьки залишаються в підконтрольному росії селі на півдні України, але можу сказати вам, що у Лізи довге руде волосся, білий лак на нігтях і сніп пшениці – український патріотичний символ, витатуйований на її передпліччі. Коли вона ще була в окупованому Мелітополі, її зупиняли російські патрулі і просили, як і всіх, показати свої татуювання. Вона ховала пшеничний сніп під довгими рукавами сорочки, але щоразу при цьому їй ставало страшно. І все ж вона відповідала за роздачу їжі у відрізаній від центру частині міста, і там залишалася доти, аж поки хтось із партнерської організації не зателефонував Бондаренко, і не попередив, що Ліза в списку на арешт або викрадення. UVS допомогла Лізі втекти за кілька годин.
Зараз Ліза координує роботу волонтерів на окупованих територіях за допомогою додатків із зашифрованими повідомленнями та каналів Telegram. Так само Стефан Воронцов, координатор UVS з Нової Каховки, ще одного окупованого росіянами міста. Він, як і Ліза, залишався там більше місяця після вторгнення, і намагався допомагати людям. Він і його колеги зібрали кошти, купили їжу та ліки та роздали людям, які втратили будинки та роботу. Волонтери в місті намагалися захистити себе, одягаючи на себе червоні хрести, але це мало протилежний ефект: символи привертали увагу російських солдатів. До моменту втечі Воронцова з Нової Каховки волонтери навчилися щодня чистити телефони перед виходом з дому, і ретельно готувалися до розмов з росіянами, які їх постійно перепиняли. Я спілкувалася з Воронцовим по відеозв'язку; він зараз живе в Грузії. "Люди постійно відїжжають, — сказав він мені. – Скоро нема кому буде допомагати".
У певному сенсі підозра росіян до таких людей, як Воронцов і Ліза, цілком обґрунтована. Хоча більшість волонтерів на місцях займається суто гуманітарною діяльністю, між участю в громадському житті — будь-якою участю в громадському житті — і українським патріотизмом справді є зв’язок. Цей зв'язок закономірний. Що б не спонукало людей приділяти свій час суспільним потребам до війни, чи то заради мистецтва чи притулків для тварин, той самий імпульс штовхає їх до ідеї, а швидше, ідеалу демократичної України, і вони хочуть зробити всій внесок у перемогу, як можуть. Сергій Лукачко, який також працює в офісі UVS, веде сайт "Моє місто", який раніше висвітлював культурні заходи та інших проєкти в Одесі. Тепер він разом із колегою вклав свій фандрайзинговий талант у допомогу бригаді української армії. За допомогою краудфандингу вони купують бронежилети, додаткову форму та повнопривідні позашляховики, на які є попит на фронті. "Ми розмовляємо раз на тиждень, — розповів мені Лукачко. - Вони дають мені список, що саме необхідно".
Похмура на вигляд будівля, з молоддю, дехто з них переживають травму через раптові події, і у всіх друзі чи родичі у серйозній небезпеці. У Лізи є по кілька секунд щодня на розмову з батьками - переконатися, що з ними все гаразд. Бондаренко має хлопця, який служить в армії. Пізніше, за спільною вечерею в кримськотатарському ресторані, Бондаренко розповіла про втрату друзів на війні. Перший раз, коли вона дізналася про таку смерть, вона плакала увесь вечір. А коли це сталося вдруге, вона пообіцяла собі оплакати кожного загиблого українця "після того, як ми переможемо". Зараз вона заклопотана. Так само як і її товариші. І ця енергія створює імпульс, надихає її. Серед одеських громадських організацій ніхто не змагається за фінансування. Ніхто не бореться за посаду чи турбується про престиж. "Усі намагаються допомогти один одному, от і все, — говорить Бондаренко. — Це особливе відчуття". Вона прагне, щоб Одеса і вся Україна були такими ж у майбутньому.
Бондаренко та її команду надихнула американська практика громадської діяльності — добре розроблені веб-сайти, "розумні" публікації в соцмережах, — але в Одесі також діють інші прояви народної культури. Один з них — толока. Це давнє українське слово, що в деяких, наприклад, балтійських мовах означало спонтанні громадські проєкти. Коли горить чиясь хата, село збирається, щоб її відбудувати. Це толока. Коли помирає чоловік, село допомагає вдові збирати врожай. Це теж толока. Курков, український прозаїк, визначив толоку як "громадську працю для загального блага", і це пояснює чому так багато людей відмовилися від багато чого на користь громадської діяльності.
Дмитро Мілютін, usionline.com
А ось Дмитро Мілютін, наприклад, живе поза світом старовини. Він керує парфумерією, магазином у центрі Одеси, де продає елітні парфуми та ексклюзив - з ароматом диму чи яблучного пирога. Він розробляє аромати індивідуально для кожного, і вважає себе знавцем "не лише ароматів, а й емоцій". Але з початку війни він продав п’яту частину своєї колекції парфумів і взяв кредит, щоб забезпечити українських солдатів, які воюють під Одесою, зручним одягом. Українська армія дає базову форму, але не надає розгрузок чи легких рюкзаків, які є у американських солдат, наприклад. Мілютін умовив місцевого модельєра залишити свій швейний бізнес і зайнятися зшиванням брезенту та смужок на липучках, щоб полегшити життя солдатам у дорозі. Він також підтримує прямий зв'язок із командирами.
Поки ми з Мілютіним розмовляємо, заходять дві жінки на підборах, з макіяжем купити парфуми. Вони бризкають різними ароматами на маленькі палички і махають ними перед носом, а Мілютін продовжує розповідати про дизайн рюкзаків, які зібрані на підлозі під пляшками. Жінки не проти рюкзаків, тому що такі речі, як і сирени тривоги, зараз звична річ.
Історик Олександр Бабіч, фото Укрінформ
За рогом магазину Мілютіна в офісі Олександра Бабіча лежать і чекають, куплені на пожертви спальні мішки, килимки, біноклі і окуляри нічного бачення. Бабіч — відомий історик, автор книги "Одеса 1941–1944" про виживання під фашистською окупацією, про те, "як люди дружили з ворогом або боролися з ним". Коли почалася війна, він вивіз свою сім'ю закордон, повернувся додому і почав готуватися до протистояння ворогові. Він і кілька істориків із Херсона, які зараз живуть у його квартирі, розшукують, привозять та поширюють військове обладнання, яке зараз складено на книжкових полицях. Вони й самі ходять на стрільбища, щоби не втрачати практики. У дуже реальному сенсі вони вже підтримують українських солдатів, як це робив старий рух опору, за винятком того, що вони використовують Інтернет для збирання грошей та придбання обладнання.
Вони такі не одні. Наталія Тополова познайомила мене з жінками з іншої частини міста, які у напівзакинутому будинку тчуть маскувальні сітки та костюми для снайперів. Ці "леді-павуки", як вони себе називають, приходять, коли є час — після роботи, коли діти в школі — щоб пришивати одна до одної смужки різнокольорової тканини. У вуличному кафе двоє одеських інженерів пояснили мені, як вони відпрацювали разом зі знайомими офіцерами, щоб визначити саме ту оптику, яка потрібна українським солдатам, аби покращити роботу зброї. А потім зібрали кошти і почали привозити її з Америки та Японії.
Скульптор Михайло Рева, qha.com.ua
Михайло Рева відомий український скульптор, який спроєктував кілька визначних пам’ятників по Одесі і має свою галерею в центрі міста, також захопився толокою. Його фонд "Рева", який створили для фінансування художньої освіти та дизайну в Україні, переорієнтувався на закупівлю аптечок для солдатів. Різноманітні міжнародні контакти, які Рева накопичив за роки — друг у Сан-Дієго, який раніше жив в Одесі, інші художники та дизайнери по всьому світу — допомогли йому оплатити навчальну програму для солдатів з надання першої допомоги. Він залучив до підтримки української армії не лише українців, а й громадян багатьох країн.
Наталія Богаченко, фото Dmytro Larin, pravda.com.ua
Масштаб волонтерства вражає. В Америці та Європі зазвичай поняття громадянського суспільства є обмеженим і вузьким. Ми використовуємо цей термін для позначення "правозахисних груп" або плутаємо його з некомерційними організаціями. Громадянське суспільство – це немов би організація із відділами кадрів і чіткими заявами про свою місію. Але громадянське суспільство також може бути і як спонтанний рух чи організаційна робота у відповідь на надзвичайну ситуацію чи кризу. Це може бути одеська школа, тимчасово забита до стелі консервами, паперовими рушниками, дитячими підгузками, пакетами з макаронами, де Наталія Богаченко, колишня бізнес-леді, керує пунктом роздачі гуманітарної допомоги ("керований хаос", – так вона це називає). Це може бути два шикарних київських ресторани, де Слава Балбек розгорнув харчоблок для територіальної оборони в перші дні війни, а потім організував ще 25 ресторанів і дві пекарні які щодня готували тисячі страв для волонтерства.
Слава Балбек, фото Олександр Медведєв/НВ, nv.ua
Балбек - відомий архітектор, засновник найуспішнішої дизайнерської компанії в Україні У нього на руці витатуйовано мотиви картини Казимира Малевича, що надає українському татуюванню додатковий зміст. Оточення Балбека - художники та архітектори. Він проєктував готелі та офіси в Китаї та Каліфорнії, та за його словами, тепер кухарі, пекарі та волонтери в ці буремні часи є творцями, що створюють щось особливе з нічого, на перший погляд. Вони можуть сказати: "Ой, у нас тільки яйця, давайте весь день готувати сніданок!" Зрештою, він вважає, "колеги-волонтери це - як друга сім’я". І їх неможливо забути.
Та є і зворотній бік цієї історії. Якби українська армія була краще оснащена, або якби Україна була заможнішою чи краще керованою країною, або якби стільки українців не витрачали стільки часу за останні 30 років на корупційні схеми та боротьбу з ними, тоді, можливо, цей широкий суспільний рух, волонтерство, і не було би потрібне. Волонтери з’явилися тому, що в українських бійців немає аптечок, в українських снайперів немає потрібної форми, а українська держава не має можливості забезпечити цими речами. Багато волонтерів успішно працюють,тому що відомі люди чи підприємці можуть порушити бюрократичні правила імпорту, можуть зібрати гроші швидше, ніж держава, а потім можуть доставити обладнання безпосередньо офіцерам на місцях або біженцям у зону бойових дій. "Продовжувати цю війну без волонтерів було б неможливо", — каже поціновувач екзотичних ароматів Мілютін. Це непокоїть, оскільки адреналін, необхідний для підтримки високого рівня активності, вичерпується. Волонтерам теж потрібно сплачувати оренду.
Але навіть якщо волонтерський рух був інспірований недоліками української держави, багато хто сподівається, що ця хвиля активізму призведе до зміни цієї держави, подібно до того, як народний активізм під час Помаранчевої революції 2004-5 років та протестів Євромайдану 2013-14 років також змінив Україну. Саме тому, що Одеса – російськомовне місто з космополітичною історією, саме тому, що в Одесі жива пам'ять про окупацію, волонтерський рух тут різко поверне багатьох мешканців міста у бік українства, а також у бік того, що цей термін зараз символізує: демократії , відкритості та європейської ідентичності.
В Одесі цей процес уже розпочався. Богаченко, активістка, яка керує центром допомоги біженцям, сказала мені, що вона розмовляє російською, але не сумнівається у тому, хто вона: "Гречанка, єврейка, росіянка, українка – якщо в тебе український паспорт, ти українка". Рива, скульптор, навчався в художній школі в росії (у тодішньому радянському Ленінграді), але описує сьогоднішню війну як битву між добром і злом, в якій вибрати бік не так вже й складно. Росіяни, каже він, серед яких багато колишніх друзів та колег, "хочуть усе зруйнувати і зробити нас рабами". Мер Труханов, якого звинувачують у тому, що він таємно має російський паспорт і підтримує глибокі російські зв'язки, більшу частину нашої розмови затято це заперечував, хоча я його про це не питала. Зараз він зробив чіткий вибір – за Україну та проти Росії, і він хоче, щоб усі про це знали.
Життєвий досвід цих українців уже створив велику прірву з російським сусідом. російський президент владімір путін любить повторювати, що росіяни та українці – одна нація, один народ. Але громадянське та військове згуртування українців у війні є найкращою ілюстрацією того, наскільки і як швидко можуть розходитися нації та народи. В росії теж збирають гроші для військових, ала там не має такого маштабу, як в Україні, немає громадянського обєднання, волонтерів, навіть нема свого Калуського оркестру — українського гурту, який цього року переміг на конкурсі "Євробачення", продав свій виграш на аукціоні за 900 тис. доларів і на ці гроші придбав три безпілотники PD-2 для армії.
І це не дивно: мавпуючи попередніх радянських лідерів, путін систематично знищував будь-який громадянський дух, який виник після розпаду радянського союзу, вичавлював з російського суспільства все спонтанне та організовуюче, змушував мовчати не лише незалежні газети та телебачення, а й історичні товариства, екологів, Свідків Єгови. У свій час ленін підозріло ставився до будь-якої групи чи організації, якою б аполітичною чи світською вона не була, і не залежала від комуністичної партії. путін перейняв параною.
Щоб не дати людям самоорганізуватися — щоб переконати людей, що змінювати щось немає сенсу — російська держава та її пропагандистська машина впродовж двох десятиліть пропагували страх, безсилля та жорсткість. Щовечора телевізійні новини висміюють Захід і регулярно погрожують ядерною війною, обіцяють "знищити" Британію чи Нью-Йорк. В результаті росіяни здебільшого не виступають проти війни, але й не організовують спонтанно масштабних кампаній на її підтримку. Дещо загадкова кампанія "z" (Чому z? ніхто насправді не пояснив) проводиться в соціальних мережах і на телебаченні, але на вулицях провоєнного запалу чи Z-активізму особливо не помічено.
Навпаки, єдиними справжніми масовими активістами в росії зараз є анонімні групи відважних людей, які непомітно допомагають українським біженцям, примусово депортованим у віддалені частини росії, повернутися додому. Кілька тижнів тому я зустрілася з російською активісткою у вигнанні, яка розповіла за якими схемами вона змогла допомогти українці з маленькою дитиною, без паспортів, втекти з далекого сходу росії та перетнути західний кордон країни з Естонією. Активістка потрапила в дисидентську меншість. Вона покинула росію ще до вторгнення; її колеги з цього сучасного підпілля працюють таємно.
В Україні вона була б лідером авторитетної та поважної організації. У росії вона ризикує бути арештованою як ворог народу. Лише цей парадокс пояснює, чому ці дві країни стали такими різними.
Я розпочала цю статтю з амбівалентності, яка витає в спекотному повітрі Одеси, і я маю закінчити її нагадуванням, що це роздвоєння не зникло. Участь у волонтерському русі хоч і масова, але не повсюдна. Українці – не святі. Не всі ті, хто має український паспорт, воюють за країну, не всі планують залишатися в країні. Не всі активні, сміливі і оптимістичні. Знайомий із Нью-Йорка писав про реакцію українця, який працює на Уолл-стріт: він лишень хоче вивезти сім’ю, і тоді він ніколи більше не повернеться до України. У потязі Варшава - Київ я зустріла жінку, яка поверталася додому з еміграції, її скептицизм щодо українських лідерів звучав як теорія змови: чому моя квартира постраждала, а будинки багатих - ні?
Фото: depositphotos.com
Але важливо те, що буде далі, і голоси таких громадян не будуть вирішальними в повоєнній Україні. Вирішальну роль гратимуть ті, хто залишився, хто став волонтером, тим, хто створив спеціальні організації, хто доклав зусиль, щоб об'єднати пекарів, таксистів і медиків з військовими реаліями. Волонтери будуватимуть повоєнну культуру України, відбудовуватимуть міста та керуватимуть країною в майбутньому. Вони протистоятимуть російському впливу, російській корупції та російській окупації, тому що сучасна російська держава загрожує не лише їх життю і майну, а і самій їхній ідентичності. Вони виступили проти російського самодержавства, яке гнобить спонтанність і креативність, і вони продовжуватимуть це робити ще довго після закінчення війни.
Одеса залишається містом, що підвисло між визначними подіями. Я це пишу, і не знаю, що буде далі. Можу лишень запевнити, що активісти та волонтери в Одесі та по всій країні вірять, що наступною великою подією буде не чергове лихо, а перемога України.
