Один з них – знайомий багатьом українським військовим автор посібника "Оборона міст в сучасних умовах" майор Джон Спенсер, експерт з ведення бойових дій в міських умовах та колишній інструктор рейнджерів. Другий - полковник спецназу армії США у відставці Ліам Коллінз, який здобув звання "Найкращий рейнджер 2007". Це ті люди, які досвід війни в Україні включать у нові посібники та підручники для військових.
Джерело: Soldier of Fortune
Примітка редактора: автори Ліам Коллінз і Джон Спенсер є ветеранами армії США та експертами з ведення війни в умовах міста. Коллінз — полковник спецназу у відставці, він переміг у конкурсі Кращий рейнджер у 2007 році. Спенсер — колишній інструктор рейнджерів, який прослужив 25 років піхотинцем (ви, напевно, бачили його по телебаченню, коли він обговорював міські бої). Нещодавно вони їздили в Україну досліджувати оборону Києва. Ось дещо з того, що вони побачили та чого навчилися.
Західна Україна схожа на Середній Захід, де ми обидва виросли, — рівний нескінченний простір сільськогосподарських угідь, перемежований безликими житловими будинками радянської доби. Це житниця Європи, і легко зрозуміти чому. Країна виглядає як дзеркальне відображення свого жовто-блакитного прапора.
Або, ось приклад, від Львова до Києва дорога займає близько шести годин машиною. Поїздка була б коротшою, якби на шляху до столиці вистачало дорожніх знаків. Усі знаки були зафарбовані або відсутні. Ми чули про те, що українці ховали знаки, щоб ускладнити орієнтування для росіян-окупантів. Але побачити це особисто було однією з перших ознак того, що щось не так.
Ще однією помітною ознакою бойових дій були заправки. Наш водій, молодий українець Федір зі Львова, сказав, що йому потрібен бензин, але він не знав, на яких заправках є пальне. Російські ракетні атаки вивели з ладу більшу частину паливної інфраструктури України. Більшість автозаправних станцій, повз які ми проїздили, були або закриті, або на табло світилася ціна 0,00, або мали довгі черги.
Федір зателефонував нашій господарці в Києві Крістіні, яка направила нас до швидкої, хоча й дорогої АЗС.
Чи ближче ми під’їжджали до Києва, тим більшою були побачені нами ушкодження – згорілі автомобілі, уламки будівель, залишки російських автомобілів на узбіччі. Звісно територію тут трохи почистили. Але ями на дорозі та сліди від пожеж чітко свідчили про те, що тут нещодавно відбувалися бої. Україна – друга країна в Європі за площею. росія, схоже, хоче її зменшити.
Коли 24 лютого росія вторглася в Україну, ми першим ділом поривалися якнайшвидше туди дістатися. Ми обидва брали участь у американських війнах після 9/11. У Вест-Пойнті вимагали від курсантів вивчення недавніх війн у Шрі-Ланці, Колумбії, Грузії, Індії та Боснії. Ми знали, що війна в Україні стане ключовою, оскільки поєднуватиме сучасні технології міської та звичайної воєн, історики будуть вивчати її протягом століть. Цілком природнім було бажання на місці вивчати цю війну, поки вона триває.
Після першого етапу війни, коли Україна успішно захистила свою столицю, війна перекочувала на схід, і люди почали повертатися до Києва. Західні посольства знову відкрилися, і життя нормалізувалося. Запрацювали бари та кафе. Знову зявился затори, як і до війни.
Тож на початку червня ми обидва полетіли до Варшави. Після чотирьох годин їзди ми прибули до українського кордону. Була лише невелика кількість авто, піших не було. Повні рішучості ми похапали наші рюкзаки та пішли до смуг перетину транспортних засобів. Після деяких блукань, жестів руками до прикордонників, які явно не розмовляли англійською, ми знайшли пішохідний перехід.
Офіцер, до якого ми зрештою потрапили, запитав: Куди ви прямуєте? Україна, — відповіли ми. Він засміявся і запитав: А ще?
Львів, – відповіли ми.
Він знову засміявся, глянув наші паспорти й гучно проштампував кожен. Але замість того, щоб повернути документи нам, він кудись їх поніс, а ми прямували за ним до найближчого автомобіля, що збирався перетнути кордон. Ми і водій машини, куди відпровадив нас наш прикордонник, здивувалися. Водій і пасажир переклали продукти в машині, щоб звільнити місце для нас і наших наплічників. Подібно до підйому човнів у Дюнкерку чи наявності звичайних таксі під час битви на Марні, війна тут спиралася на зусилля звичайних українців (і поляків), які заповнили транспортні прогалини під час війни і стали тимчасовими водіями Uber.
Довга дорога через житницю Європи
Ми зустріли Федора за кордоном. Щойно закінчивши коледж, Федір працював у церковній школі у Львові, а для більшого заробітку підробляв водієм.
Довга дорога європейською житницею дала можливість розпитати Федора. Він був дуже радий розповісти свою життєву історію, а також щиро зацікавився, чому ми тут. У нас було багато питань. Як він ставився до війни? Що він робив на її початку? Чи він готовий воювати?
Він сказав нам, що звісно готовий воювати, але його поки що не призвали. Хоч воєнний стан означає, що жоден чоловік віком від 18 до 60 років не може залишити країну, Федора ще не призвали. Він сказав, що почали з учасників бойових дій, потім усіх фронтовиків і військових, а в останню чергу - чоловіків без військового досвіду.
Насправді, ми планували бути в Києві цієї ж ночі, але через комендантську годину о 23:00, ми не були певні, що встигнемо.
Тож ми зависли у Львові - місті з розмаїттям прекрасних католицьких базилік та площ, на яких юрмляться пішоходи.
З кількості блокпостів уздовж траси було зрозуміло, що країна знаходиться у стані війни, але сам Львів на заході України далекий від зон активних бойових дій.
Крім солдатів на відпочинку, обкладених мішками з піском статуй, пам'ятників та вікон, і періодичного гулу сирен, що сповіщали про небезпеку – все виглядало досить нормально. Але що є нормальним у країні, яка воює? Чи були люди, яких ми бачили, з окупованих росіянами частин України? І взагалі чи є нормальним усвідомлення того, що ракета може вдарити по місту у будь який момент?
Того вечора за вечерею ми зустрілися з американським другом. Він служив у Міжнародному легіоні територіальної оборони України. Невдовзі після початку війни Україна створила Легіон - так його багато хто називає – щоб поповнити свої збройні сили іноземцями. Але на той час брали не всіх охочих іноземців; лише ветеранів із бойовим досвідом.
"Давайте за мною, — поспішив наш друг, коли зустрів нас на міській площі. - Я хочу прийти в ресторан раніше. Повітряні тривоги лунають щовечора, і тільки вони починаються, ресторан закривається".
Поспішно прямуючи до ресторану, він звернув увагу на те, що багато солдатів, яких ми бачили в формі з родинами, приїжджають з передової. Понад чотири місяці в Україні тривала війна. Як бувалі вояки, ми розуміли, що бійці не можуть воювати на передовій постійно – вони повинні відпочивати психічно та фізично і, по можливості, бачитися з родиною.
Нас турбувала комендантська година, запроваджена, щоб убезпечити цивільних від можливих нічних бомбардувань, і щоб ворог не міг потрапити вночі у місто. Комендантська година закінчувалася о 5 ранку. Після ранкової пробіжки ми вирушили рівно о 6 ранку.
Зрозуміти битву під Києвом
Після двох днів безперервної подорожі ми нарешті дісталися нашого першої бойової точки біля села Дмитрівка – купи спалених російських танків біля дороги на Бучу. Ми під’їхали і побачили людей біля машини - одну у військовому та двох жінок у цивільному. Однією з них була наша господарка Крістіна. Ми потиснули один одному руки й швиденько рознайомилися. Наш військовий гід відразу розповів, що тут сталося. Люди були тут для того, щоб розповісти нам про те, що нам було потрібно. А ми були для того, щоб зрозуміти, що сталося під час боїв під Києвом. Для цього нам треба було не лише побувати на місці подій, а й власними очима побачити ключові місця загальної битви, і почути історії бойових дій з перших вуст. Це місце було першою зачіпкою. російська танкова колона, що намагалася пробратися до Києва, напоролася біля дороги в лісі на засідку - батька і сина з реактивним гранатометом. Ми уточнили у чоловіка: цивільних, а не військових? Він схвально кивнув: добровольців. Впродовж наступних днів ми почули це слово ще багато разів.
Наступною нашою зупинкою була Буча. Буча стала відомою в міжнародній пресі минулої весни через повідомлення про звірства, які чинили там російські солдати. У цих звітах стверджувалося, що росіяни зв’язували руки жінкам, літнім чоловікам і страчували пострілами у потилиці або стріляли в людей, які просто їхали на велосипедах. Одних жертв закопали в безіменних братських могилах, а багатьох залишили лежати просто на вулицях, де їх розстріляли. Земля перед селом була як священна руїна. Ми проходили вулицями зі зруйнованими будинками, з табличками "Ми любимо Бучу". Ми проїхали центром міста й зупинилися в міському лісовому таборі, який виглядав як наче поєднання бойскаутського притулку і військовою польовою базою.
Нас зустріла група чоловіків, одягнених у різне оливково-зелене, камуфляжне цивільне і військове вбрання. Одні були в чоботях, інші в тенісних туфлях. Нас познайомили з лідером групи, кремезним дуже спокійним чоловіком з великими долонями. Ми прозвали його "полковником". Він представив кожного з чоловіків, які стояли з ним, і пояснив, що вони є частиною Сил оборони громади Бучі. Ці добровольці не входили до складу української армії. Вони були обрані місцевою громадою, яка їх фінансувала.
Швиденько пообідавши в облаштованій їдальні ми перейшли до карти, де "полковник" показував, що і де відбувалося в перші дні війни. Він як і більшість добровольців був цивільним на момент вторгнення росії. Але в перші дні війни він разом із десятками тисяч інших з’явився на призовні пункти на околицях Києва, де їм видали АК-47 і два магазини. Багато з них були ветеранами бойових дій, які воювали проти очолюваних росією сепаратистів у 2014 і 2015 роках або на Донбасі протягом останніх семи років. А дехто взагалі не мав військового досвіду.
Cором'язливий снайпер
Ветерани складали кістяк добровольчого бойового загону, який самоорганізувався, щоб воювати з росіянами. Вони курували інших добровольців. Ми зустріли бійця, не старше за 19 років, який, за їх словами, служив снайпером у перші дні. Юнак був сором'язливий, боязкий, опускав очі долу, коли про нього говорили. Але, за словами учасників групи, він убив багатьох. Після того, як українці успішно захистили Київ, добровольців долучили до загальної оборонної структури.
Після нашого брифінгу з картою полковник показав нам тренування добровольців. Не маючи зайвих боєприпасів чи потрібної дальності, вони вправлялися у стрільбі. Він також з гордістю показав нам багато своїх гвинтівок і кулеметів. Зброя була російська. Парадокс російської присутності в Україні полягає в тому, що вона часто озброювала українців — адже можна повернутися з поля бою з користю. Після кожної успішної засідки чи бою українці дуже ефективно збирали будь-яку придатну до використання зброю чи боєприпаси.
Було очевидним, що ці добровольці не просто розповідали нам, як захищали свою Бучу, а й про те, що вони готові захистити її знову, завзятіше. Наступного дня наші господарі показали нам низину, де загрузли в багнюці російські танки. Українці зібрали їх багато і зараз активно використовують, за винятком одного, який все ще у багнюці.
Потім ми попрощалися з полковником та його командою і поїхали на вулицю Вокзальну, яка вела від Бучі до Ірпеня. Ми зупинилися у відомому місці завдяки фотографії, що облетіла соцмережі по всьому світу. Це фотографія вулиці, що забита палаючими російськими автомобілями, бампер до бампера, а серед руїн йдуть люди. Височіючи на дорозі стоїть українська військова машина з національним жовто-блакитним прапором, символізуючи спротив російському вторгненню.
Наш військовий ескорт пояснив, як перемогли українці. У перші дні війни українські військові підірвали десятки мостів навколо Києва. Міст на вулиці Вокзальна між Бучею та Ірпенем був одним із небагатьох, що уцілів. Тож це було ідеальне місце для засідки. Українці-добровольці зайняли позиції на протилежному боці мосту, а військові - позиції біля торгового центру під назвою Giraffe Mall. На восьмий день війни величезна російська колона бронетехніки, бензовозів тощо хотіла переїхати міст. Військові відкрили вогонь по першій машині, а добровольці – по останній машині з реактивного гранатомета. Транспортні засоби (з росіянами – IPress) щільно збитої колони опинилися в пастці, не маючи куди їхати. Так українська артилерія знищила російський конвой, який йшов здебільшого в парадному, ніж у бойовому строю. Уявіть собі травневий парад у Нью-Йорку на Бродвеї зі снайперами, озброєними РПГ, яким доручено стріляти по повітряних кулях Елмо та Барта Сімпсона.
Зазирнути у свою стару професію
Наступного дня ми зустрілися з офіцерами 72-ї механізованої бригади в будівлі військового штабу в Києві. Будівля нагадувала архітектуру товстої бетонної фортеці типових військових місць, в якій метушилися офіцери і солдати. Ми відчували себе відстороненими глядачами, що спостерігають за своєю роботою, яку колись виконували.
Для оборони міста була виділена 72-а механізована бригада української армії. Офіцери в уніформі не були такими дружелюбними, як добровольці, яких ми зустріли напередодні. Зустріч була напруженою, у формі наради у військовому стилі, за столами з табличками та чистими блокнотами. По один бік столу сиділи українські офіцери, по інший – перекладач, і ми. Ми знали, чим краще поставимо запитання, тим більше буде бажання ділитися з нами інформацією. Незабаром офіцери зрозуміли, що ми вивчили бойову частину заздалегідь і справді були ветеранами бойових дій. Невдовзі їх поведінка стала поблажливішою.
Після запитання "коли ви зайняли свої позиції", ми зрозуміли, що вони зацікавлені відповідати нам. Це запитання виявило той факт, що їм не дозволяли зайняти свої оборонні позиції зі зброєю та технікою до того, як росіяни перетнуть кордон. Але це було політичне рішення, і ми, як солдати, знали, що вони не могли впливати на це рішення. Багато чого вони також не договорювали. Існувало негласне правило не критикувати сторони по обидва боки Атлантики.
Що ж стосувалося тактики, то вони були більш відвертими. Один з офіцерів, майор, брав участь у першій відсічі росіянам при захопленні аеропорту Антонов. Чим більше запитань ми ставили, тим більше ми розуміли, що цей чоловік брав участь у багатьох боях за дуже короткий проміжок часу. Багато його друзів, які брали участь в обороні Києва, вже загинули або воюють в іншій частині України і, можливо, скоро загинуть. Це нагадало, чому ми опинилися в Україні. Розповіді про оборону Києва треба було записувати. Ми закріпили нашу зустріч міцними рукостисканнями, які сказали більше слів і свідчили про повагу до достойних воїнів - удачі.
Огляд аеродрому
Поки ми обговорювали з 72-ю механізованою бригадою бойові дії навколо Гостомеля та аеропорту Антонова, нам зазотілося побувати в цих місцях самим. У Крістіни та нашого військового гіда були інші зустрічі, тому ми сказали Крістіні, що підемо самі. Вона відповіла, що аеропорт закритий на реконструкцію і там побувати неможливо.
Ми все ж хотіли спробувати, тож разом із водієм і перекладачем Федором попрямували до аеропорту. Діставшись до Гостомеля, ми об’їхали місто, побачивши аеропорт через огорожу. росія захопила аеродром у перші години війни завдяки своїм елітним десантникам і сподівалася встановити повітряне сполучення для доставки військ і швидкого захоплення Києва. Але українська контратака, в якій брав участь майор, з яким ми розмовляли, зірвала плани росії та зробила аеропорт непридатним для використання. Не маючи змоги багато побачити в Гостомелі, ми вирішили, що маємо час відвідати Мощун.
Мощун – це крихітне село на північному сході від Києва (ймовірно, автори хотіли сказати на північному сході від Бучі - IPress), де велися важкі бої. Після того, як росіяни не змогли увійти до Києва через підірвані мости, річки та засідки, вони знайшли потенційний шлях через Мощун. Вони вдало перекинули понтонний міст через річку Ірпінь, і їм достатньо було проїхати через Мощун, щоб виїхати на околицю Києва. Але добровольці та одна українська рота з 72-ї бригади змогли зупинити наступ росіян, маневруючи в густих лісах та грунтових дорогах. Битва під Мощуном стала для росіян кошмаром, вони з полегкістю видихнули, коли успішно подолали річкову перепону, але після цього вийшли на єдину проїзну дорогу через місцевість, яка була всіяна українськими бійцями, які ховалися в густому лісі та створили ідеальну засідку.
Під’їжджаючи до Мощуна, місцевість змінилася. Виїхавши з бетонних джунглів Києва та Гостомеля, ми проїхали через густий ліс перед в’їздом у село. Майже всі будівлі в Мощуні були зруйновані або значно пошкоджені. Ми спробували доїхати до понтонного мосту. Але асфальтована дорога в місті перетворилася на гравійну, а коли ми під’їхали до околиці дорога звузилася до односмугової ґрунтової доріжки. Ми побачили кілька велосипедних смужок на дорозі, але жодних ознак того, що транспортні засоби нещодавно їздили дорогою. Як ветерани бойових дій і знавці сучасних війн, ми знали, що ця територія могла бути замінованою. Тож незважаючи на бажання побачити все на власні очі, обережність була понад усе, і ми повернулися до нашого готелю під вечір.
Карти та крейдові дошки
Наступного дня господарі відвезли нас до Броварів на схід від Києва. Нашою першою зупинкою була будівля місцевої влади, яку зробили військовим штабом. Це були знайомі декорації для нас обох. Карти, розкидані по стінах, із лініями, що позначають кордони, і значками, що символізують одиниці; солдати на стільцях біля миготливих екранів комп’ютерів і радіо; брудні крейдові дошки, що передають інформацію про підрозділи. Полковник і генерал, яких ми зустріли, підвели нас до великої карти та поінформували про російське вторгнення у східній частині Києва.
Лише коли брифінг був майже завершений, ми запитали: "Хто, чорт забирай, ці хлопці?" Нас привезли так швидко, що ми не встигли запитати про їх підрозділ. На їх уніформі не було офіційних позначок. Спочатку ми припускали, що вони з 72-ї механізованої бригади. Ми з'ясували, що після успішної оборони столиці більша частина 72-ї переїхала на схід країни і залишила оборону Києва добровольцям. Вони не були частиною армії, а більше нагадували сили оборони графства, якщо б такі існували в Сполучених Штатах.
Нашим гідом став генерал. Наша перша зупинка була вздовж траси M01/E95 біля Скибина, міста на північно-східному напрямку від Києва. Ми обидва бачили приголомшливі відео масової протитанкової засідки, яка сталася тут. Росіяни, пробираючись до Києва, спустилися по шосе парадною колоною танків і бронетранспортерів, і натрапили на українську засідку. На місці ми зустрілися з українськими добровольцями, які входили в ту засідку з 72-ї механізованої бригади.
Знову ж таки, це була історія про те, як українські добровольці, які ще кілька днів тому були цивільними, захищали свій народ, як могли. Цього разу вони забезпечували блокувальну позицію на іншому мосту, який залишили цілим у напрямку Києва. Подібно до попередньої засідки, у цій брали участь солдати звичайної армії та добровольці за підтримки Сил спеціальних операцій, які вступили в бій з російською колоною.
Тут була одна знакова деталь - багато мух. Вони були повсюди. Вони атакували нас. Ми весь час відганяли їх, поки говорили з людьми. По мухах, і по запаху ми знали, що навколо є щось, і швидше за все це останки мертвих людей. Це було моторошне нагадування про те, наскільки недавнім було зіткнення.
"Обережно міни"
Того дня ми зупинялися у багатьох місяцях, і майже всі вони стосувалися героїчних історій людей, які лише кілька місяців тому були звичайними цивільними людьми, і жили повсякденним життям. Ці добровольці виконували як бойові, так і небойові задачі, а іноді вони здобували важливу розвідувальну інформацію. Ми зупинилися в одному місці, де було спалено вщент кілька російських машин. Територія була обгороджена дротом зі знаками про мінування. Ми були шоковані, бо наші гіди завели нас на заміновану територію. Але незабаром стало зрозуміло, що територія насправді не була замінована. Знаки були лише для того, щоб сповістити про наявність нерозірваних боєприпасів.
Генерал розповів, як росіяни створили пункт постачання та дозаправки на сході від Києва. Одна українська бабуся повідомила відповідні органи про розташування росіян. Через кілька годин українські військові прямим ударом знищили близько десятка вантажівок з пальним і боєприпасами на тому місці. Феєрверк тривав 90 хвилин. Пожежа тривала більше доби. Під час удару загинули всі, крім одного російського солдата, який в цей час справляв нужду. Дивом жінка та її будинок залишилися неушкодженими. "Навіть Бог на боці України", – зазначив генерал.
У наш останній день в Україні, коли ми вантажили наплічники в машину Федора, Крістіна під’їхала з іншим військовим. Нас не представили, Крістіна лише жестом попросила йти за нею. Напередодні ми зазначали, що хочемо дізнатися більше про навмисне затоплення Україною річок на північний захід від Києва, тож ми могли лише припустити, куди ми прямуємо.
Ми знали, що українці відкрили дамбу, щоб затопити Ірпінь. Але ми були здивовані, дізнавшись, що повінь була набагато більшою, ніж просто відкрити одну дамбу. Це була добре спланована та добре організована операція, яка передбачала затоплення річок Ірпінь, Здвиж і Тетерів.
Ми зробили невеличку зупинку на заправці, щоб випити води та перекусити. У цей час нас нарешті познайомилися з нашим гідом, який виявився підполковником армії. Ми хотіли купити воду та харч нашим господарям, але, як це траплялося з нами багато разів під час нашої подорожі, вони відмовилися. Незважаючи на те, що це воююча країна із постраждалою еекономікою, вони залишаються гордим народом, і відмовилися навіть від цього простого жесту.
Потім ми зупинилися на блокпосту, де стояли бійці-добровольці, котрі охороняли міст через річку Ірпінь. Після короткої розмови між нашим гідом і охоронцями ми продовжили рух і зупинилися через кілька сотень метрів. Дамба на річці Ірпінь була зруйнована, територія залишалася затопленою. Ми могли бачити на місцевості та за допомогою Google Maps, що те, що мало бути низинними полями, все ще було повністю затопленим полем за селом Демидів. По деревах та телефонних стовпах у зоні затоплення ми визначили, що глибина води становить 15-20 футів.
Коли наш гід розповідав про затоплення, підійшов солдат з блокпоста і почав кричати. Йому, мабуть, не сподобалося, що ми зупинилися, щоб пофотографуватися і обговорити операцію. Наш гід почав кричати у відповідь.
Ми сподівалися, що ситуація не загостриться, але все розвивалося не в тому напрямку, оскільки ці двоє продовжували сперечатися протягом наступних десяти хвилин. Нам не було ясно, чи вирішилася суперечка, але наш гід сказав нам сісти в наші машини, і ми поїхали. Ми не відчували себе у безпеці, доки не проїхали контрольно-пропускний пункт на північній стороні мосту без затримки.
Затоплення водних шляхів
Наші зупинки біля мостів через річки Здвиж і Тетерів не були екстраординарними, але разом вони прояснили дещо про операцію затоплення. Українські інженери затопили водні шляхи настільки, щоб зробити низинні райони непрохідними, але не настільки, щоб повінь завдала значної шкоди сільській місцевості. Це змусило росіян пересууватися по дуже обмеженій кількості доріг і зробило їх легшими цілями для українських військових літаків, артилерії, безпілотників і засідок.
Наша кінцева зупинка того ранку була біля великого кільця всього за 50 кілометрів на південь від Чорнобиля. Над кільцевою розв'язкою містився великий білборд з рекламою екскурсій по об'єкту. Нашому водієві явно не сподобалося бути в цьому районі з двох причин. По-перше, він смертельно боявся радіації і постійно розповідав про те, як росіяни окопалися в забрудненій "червоній зоні" — зоні відчуження з високим ступенем забруднення — під час початкового вторгнення. По-друге, він, здається, щиро боявся, що білоруси якось увірвуться в Україну і схоплять його, незважаючи на те, що ми були за 70 кілометрів від кордону.
Урок засвоєно
Під час довгої дороги до Варшави, ми найбільше боялися не білоруського нападу, радіоактивних відходів чи російських ракет, а відсутності пального. Нам було потрібне пальне, щоб доїхати до кордону, і ми не знали чи воно буде на заправках, а якщо і буде, то якої довжини можуть бути черги. Виявилося, що пальне є на кожній п’ятій автозапроавці, і на тих, що є, часто стоять довгі черги, іноді по кілька годин. Нам не хотілося, щоб паливо закінчилося чи чекати його годинами. На щастя, ми знайшли станцію з малою чергою та заповнили бак лише через півгодини очікування.
За півдоби ми нарешті доїхали до польського кордону. Було ясно, що більше людей в’їжджає в Україну, аніж виїжджає з неї — хороша ознака, що хтось може повернутися додому, незважаючи на те, що в країні триває жорстока війна. Ми навіть встигли допомогти деяким працівникам Червоного Хреста встановити намет для біженців, які тікали від бойових дій на сході країни.
Коли ми чекали, поки наш водій забере нас на кордоні, нас вразила культура волонтерства, якою була пронизана ця війна. Незважаючи на те, що вони знають, що попереду довгий шлях, моральний дух здався високим, принаймні на той момент. Війна змінює повсякденне життя. Водії, снайпери, логісти – кожен долучився, щоб зробити свій внесок у війну.
Урок України очевидний: війни більше не ведуться виключно між регулярними арміями.
Ліам Коллінз є виконавчим директором Madison Policy Forum, членом Ради з міжнародних відносин і членом New America. У 2016-2018 роках він також був радником в Україні з питань оборони. Він — полковник спецназу армії США у відставці, який служив в Іраку, Афганістані, Боснії, на Африканському Розі та в Південній Америці. Він - співавтор майбутньої книги "Розуміння міської війни". Ви можете знайти його в Twitter, @LiamSCollins.
Джон Спенсер є головою відділу досліджень міської війни Медісонського політичного форуму. Він прослужив 25 років піхотинцем армії США, мав дві бойові поїздки в Ірак. Разом з Коллінзом вони відвідали в Україну в червні 2022 року, щоб дослідити оборону Києва. Він є автором книги Connected Soldiers: Life, Leadership, and Social Connection in Modern War і співавтором майбутньої книги Understanding Urban Warfare. Ви можете знайти його в Twitter, @SpencerGuard.
