Серед тих, хто повинен найбільше радіти такій події, безумовно повинні бути науковці — представники соціальних дисциплін. Адже, вони мали нагоду вживу (чи онлайн) спостерігати за надзвичайно цікавим і важливим явищем суспільного життя — народженням нації. Мабуть, це можна порівняти з вагомістю спостереження за вибухом наднової зірки для астрономів та астрофізиків. Однак, залишимо науковців. Можна їм лише поспівчувати — на них зараз звалилося стільки “польового” матеріалу, що вихідних у них тепер не буде.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Олег Покальчук: 2004 рік був для України, як перший поцілунок, а 2013 – як перший секс
Отже — народження нації. Це, звичайно, дуже значуща заява. Але, на мій погляд, цілковито справедлива. Кажуть, американську націю створили фільми-вестерни, що знімалися у Голлівуді на початку 20 століття. Колишні емігранти дивилися пригодницькі історії про мужніх людей, що підкорювали Дикий захід. Доволі довгий процес — кінотеатри тоді були не надто великі. Максимум кілька десятків глядачів за один сеанс. У ніч з 10 на 11 грудня у Києві на Майдані перебувало спочатку кілька тисяч, а потім і кілька десятків тисяч людей. Багато це чи мало? Скільки людей сиділо усю ніч перед моніторами, сказати з точністю важко. Судячи по коментарям на веб-сторінках з онлайн-трансляціями, які змінювалися з такою неймовірною швидкістю, що годі було прочитати, це ще мінімум кілька сотень тисяч українців. Ще десь так само подивилося відповідні кадри вже зранку. Багато це чи мало? Якщо говорити про практично синхронні переживання “в унісон” багатьох сотень тисяч громадян, то, мабуть, цього достатньо. Це щодо арифметики.
Фото: AFP
Найголовніше ж усе-таки інше. Найголовніше — це людські переживання. Емоції, думки, асоціації, враження. Те, з чого формується особистість. Перегляд відео-реляцій з облоги Майдану, не кажучи вже про перебування там фізично, забезпечував не просто переживання — а буквально потік, шквал відчуттів неймовірної сили. І це був не емоційний хаос, в якому можна потонути, а виразно сформульовані, впорядковані і, тому, надзвичайно, потужні хвилі, що приносили впевненість і ясність. Все, що перед тим було змішане в безладну купу, раптом стало чітким, зрозумілим і безсумнівним. Таким, на що можна спертися. Відчуття, які перед тим існували у вигляді туманних імпульсів, стали живими та матеріальними.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Український Майдан, який зібрався “заради Європи”, переріс саму Європу і її політиків
Чому все ж таки народження нації? Тому, що ці відчуття та емоційні хвилі стосувалися, власне, тих політичних матерій, які раніше сприймалися просто як абстракції чи банальності. Патріотизм, держава, громадяни — ось, що втілилося у життя упродовж тієї виснажливої ночі.
Наприклад, така очевидна річ як гімн. Ну хто, скажімо щиро, справді відчував якесь відчутне піднесення, вслухаючись у давно знайомі звуки? Звичний ритуал, не більше. Тепер же ж, особисто для мене це вже аж ніяк не порожні звуки. Можливо, хтось чув, як у ефірі “Громадського ТБ” вкрай схвильована журналістка, доведена до стану відчаю видовищем величезного натовпу “беркутівців”, почала буквально крізь сльози тихим голосом наспівувати гімн України. Той, хто це чув, забути вже не зможе. Були й інші моменти, пов'язані з виконанням гімну — чи зі сцени, чи серед тих, що стримували натиск солдатів. Українці змогли своїми зусиллями, своїми емоціями повернути словам гімну ту значущість, яку в нього вклали ще століття тому.
Фото: pravda.com.ua
Важко перерахувати усі подібні моменти. Вони накочувалися суцільним потоком, у якому мелькали різноманітні образи та фігури — світлі і темні, моторошні і обнадійливі, ниці та сповнені гідності. Ці образи, зафіксовані у сотнях світлин та відео-кадрів, тепер стануть для українців тим, чим були, приміром, персонажі кобзарських дум. Куди там голлівудським вестернам. Зняти щось подібне у вигляді кінострічки, мабуть, не під силу жодному режисеру. В якому, скажіть, фільмі, персонаж раптом гляне у камеру і запитається: “А вам не соромно, що ви зараз дивитесь це відео, а не стоїте поряд з нами?”. Причому, запитає так, що вам дійсно стане настільки соромно, що хоч землю їж. Здається, автором і виконавцем цієї несамовитої сцени є та ж журналістка “Громадського”, що повністю змінила моє сприйняття гімну.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: План А і план Б
Відтепер, я глибоко люблю свою країну і глибоко люблю та поважаю своїх співвітчизників. Відтепер, я можу щиро вимовляти такі пафосні фрази, не відчуваючи жодної незручності. Тому, що за ними стоять реальні почуття, спрямовані на реальних людей. Відтепер, я знаю як звучить столиця моєї нової прекрасної країни — боєм дзвонів Михайлівського монастиря.
Що було найбільш важливим фактором народження нової нації хороших і достойних людей - В.Ф. Янукович, який наслав спецзагони на Майдан, чи розвиток інтернет-технологій, чи якісь об'єктивні соціальні чинники, що довго зріли і нарешті отримали змогу реалізуватися — вже неважливо. Це вже справа істориків. Важливо, що ми тепер живемо у країні, як можемо щиро любити і поважати. І за яку тепер можемо почувати щиру відповідальність.
Отже, слава Україні — Україні, не як ідеологічній конструкції, а як живій та достойній країні, в якій мені пощастило жити. І велике дякую усім тим, хто був там тоді.
Андрій Бондаренко
