Два з половиною роки потому у Львові він розповів свої історії з Аляски.
Ідея зійти на Мак-Кінлі виникла спонтанно у його друга Ігоря Карабіна саме в час, коли він був на сезонній експедиції в Антарктиці.
За спиною у альпініста-полярника сходження на найвищу вершину Сибіру – гору Білуху (4506 м). Мак-Кінлі, для порівняння, має висоту 6194 м.
Домовились сходити у червні, хоча сезон на Алясці розпочинається із травня.
"У травні ще достатньо холодно, є температурні обмеження, а в липні починає все танути – відкриваються тріщини, чим ближче до середини липня, стає все небезпечніше, тому червень є якраз оптимальним часом", - ділиться досвідом Ігор Дикий.
Довга дорога до Аляски
Щоб потрапити на Аляску, треба долетіти хоча б до Нью-Йорка, а вже з Нью-Йорка усі шляхи до найпівнічнішого і найбільшого американського штату ведуть через Сіетл. І щоб бюджет запланованої експедиції не видавався захмарним, усі квитки старались бронювати заздалегідь.
Столицею штату є місто Анкорідж і, до прикладу, з Нью-Йорком воно має чотири години різниці, тому людям, які перед тим ще перетнули кілька часових поясів, прилетівши з Європи, акліматизуватись буває непросто.
За словами Ігоря Дикого, краєвиди в Анкоріджі нагадали йому схожі пейзажі, які вже бачив на іншому краю земної кулі, а саме в аргентинському місті Ушуая, яке є крайньою південною точкою Південної Америки і найпівденнішим містом у світі, бо саме звідти відходять кораблі в Антарктиду.
Якщо взяти фото з Ушуаї і поставити поруч з фотографією, зробленою в Анкоріджі, вони виявляться практично ідентичними: сіре небо і засніжені "тисячники" на горизонті, а машини і будинки майже всюди однакові. Здавалось би міста розташовані на різних півкулях планети, а нагадують віддзеркалення одне одного.
Аляска має власний прапор. Коли майорить, він може здатись схожим на прапор Євросоюзу, бо там теж зображені зірки на синьому фоні. Проте на прапорі найбільшого американського штату у верхньому правому кутку зображена велика полярна зірка та зірки сузір’я Великої Ведмедиці.
ЧИТАЙТЕ: Крок у безодню над Альпами: атракціон не для слабкодухих
Найвищу точку Північної Америки, яку в Європі вже звикли називати Мак-Кінлі, мешканці Аляски називають індіанською назвою Деналі, що означає "великий". Дозвіл, так званий перміт, на перебування у однойменному національному парку, на момент подорожі українських альпіністів у червні 2012-го коштував $300.
Фото з архіву Ігоря Дикого
Окрім сходження на гірські вершини, в парку Деналі також можна мандрувати трекінговими маршрутами, які є не менш небезпечними, оскільки в цій місцевості водяться ведмеді грізлі. Любителі гірської риболовлі також можуть замовити собі окремий тур.
Дістатись до підніжжя гори на льодовик, звідки розпочинається сходження можна лише малою авіацією. Через перепади висот цей вид транспорту достатньо поширений на Алясці, тому для декого з місцевих це є сімейним бізнесом. Такий переліт коштував не мало не багато - $500 з людини. В цю ціну також входила вартість проживання впродовж одного дня в селищі Талкітна, звідки і відбуваються перельоти до Мак-Кінлі.
Талкітна і Мак-Кінлі – це, як Яремче і Говерла
"Талкітна і Мак-Кінлі – це умовно Яремче і Говерла. І далеко на сході України люди досі думають, що Львів – це Карпати й інколи можуть спитати: "Як у вас там в Карпатах погода?" З Талкітни гори теж видно, але тільки на горизонті", - згадує Ігор Дикий.
ЧИТАЙТЕ: Як підкорити найпопулярнішу вершину українських Карпат – Говерлу
Всі дороги на Алясці виглядають приблизно так, як траса Київ-Чоп в Україні. Від Анкоріджа через Талкітну і до ще одного великого міста Файєрбенкс веде єдина дорога.
Щоб зійти на Мак-Кінлі треба мати хоча б мінімальний альпіністський досвід. Хороший досвід повинен бути у керівника групи, він заповнює спеціальну анкету і лише тоді групі дозволять піднятись на гору. Якщо ж досвіду ні в кого немає, то за окрему плату ви повинні брати гіда-альпініста, вартість послуг якого починається з $2 тис.
"Після того, як ми зареєструвались, чекали ще на інструктаж від рейнджерів. За цей час встигли трохи послухати лекцію разом з туристами, які відправлялись на трекінгові маршрути. Що цікаво, в цій лекції переважали розповіді про нещасні випадки, які траплялись з ведмедями, як кого хто з'їв і як треба від них захищатись. Ми переглянулись з хлопцями і пожартували, що в нас, напевно, найбезпечніший маршрут на Деналі, хоча попереду 6000 м".
Рейнджер виявилась дівчиною невисокого зросту, але альпіністом з досвідом.
"На маршрутах практично немає сміття, бо за це передбачені величезні штрафи"
"Нас здорових дядьків посадили за парту і вона почала розказувати про гору: що можна, а що не можна робити, які ми маємо права і обов'язки, і які можуть бути наслідки, якщо ми щось робитимемо неправильно: починаючи від штрафів, закінчуючи власним життям. Нас попередили, що у випадку якихось нещасних випадків, евакуація гелікоптером з гори коштуватиме приблизно $70 тис. Ми одразу зрозуміли, що краще собі нічого не ламати, ні під яку лавину не потрапляти, бо наші фінанси на евакуацію не розраховані", - жартує Ігор Дикий.
Фото з архіву Ігоря Дикого
За його словами, в парку Деналі "сповідують" дуже правильну політику щодо відходів і туалетів – на маршрутах практично немає сміття, бо за це передбачені величезні штрафи.
Коли хороша погода рейнджери, ніби спеціально ходять по кемпінгах і вистежують, кого б то оштрафувати, а туристи, в свою чергу, нервово "замітають сліди", щоб сніг залишався чистим.
Стаціонарних туалетів при сходженні на Деналі немає, ним служить своєрідний тубус, який видають кожному альпіністові, і до нього ще дають одноразові пакети. За втрату свого "туалету" доведеться заплатити штраф - $100.
Щоб ніхто не мав спокуси викинути сміття десь дорогою на вершину чи з неї, пакети з сміттям потрібно здавати в проміжних таборах рейнджерам, які його зважують. У них є свої коефіцієнти, за якими вираховують, скільки б ви теоретично мали здати сміття.
ЧИТАЙТЕ: Бізнес зі смітника: як у Бангладеш заробляють на пластмасі
Група відчайдухів, які в червні 2012-му вирішили підкорити найвищу вершину Північної Америки, складалась з шести осіб – це була збірна з двох львів’ян, двоє хлопців з Києва, був американець з Колорадо і дівчина Судха – американка індійського походження, яка приєдналась до них взагалі випадково.
"Коли я прилетів в Нью-Йорк, один з двох моїх наплічників не долетів. У нас не було часу чекати, поки він повернеться, бо в нас вже наступного дня були квитки на наступний літак, хоча всі необхідні папери я заповнив. Рюкзак повернувся вже тоді, коли ми через два тижні повернулись в Нью-Йорк. Нічого не пропало, але мені вже з нього нічого й не було потрібно", - розповідає Ігор Дикий.
Тому з приїздом на Аляску постало питання з екіпіруванням, бо без речей з іншого рюкзака на таку серйозну гору він був зібраний лише до половини: взуття, штани і альпіністське спорядження є, а пуховика, термобілизни та інших теплих речей не було. Залишився без рукавиць, без шапки і без окулярів, бо це все літало світом в іншому наплічнику.
Тоді почали збирати зі світу по нитці. Хлопці написали в соцмережах: "Хто може скинутись бідному Дикому, який хоче вилізти на Мак-Кінлі?". І так знайшли Судху. Вона погодилась українського альпініста одягнути, але з умовою, що вони її беруть з собою в експедицію.
Вона потім розповіла, що її група, з якою вона мала підніматись на гору розпалась, а одна вона не могла йти і тому разом зі своїм "пермітом" приєдналась до них.
Фото з архіву Ігоря Дикого
З першого разу альпіністам не вдалось долетіти на льодовик біля підніжжя гори, бо була погана погода. Проміжний аеродром, куди доставляють туристів малою авіацією, розташований на висоті 2000 км.
З висоти пташиного польоту на Алясці видно мереживо річок, можна простежити, як вони беруть початок з льодовиків і перетворюються у потужні ріки. Повз селище Талкітна тече ріка Сусітна, яка є притокою Юкону. Саме там була відома "золота лихоманка", яка в кінці 19 століття дала поштовх до освоєння Аляски.
Гірська система Аляскського хребта виростає досить різко, а вода в ріках не прозора, бо влітку якраз починають танути льодовики. Ігорю Дикому зона передгір’я на Деналі нагадувала Сколівські Бескиди.
Плануючи сходження на Мак-Кінлі треба робити поправку на те, що це Аляска
За спостереженнями альпіністів, дуже багато колег недооцінюють гору Мак-Кінлі, бо в порівнянні з "семитисячниками" чи "восьмитисячниками", 6000 м – це звісно менше, але якщо порівнювати 6000 м в Гімалаях і порівнювати цю висоту на Алясці, то це зовсім інша широтність, що накладає відбиток і на кліматичні особливості, і на температурний режим.
Якщо, наприклад, в Гімалаях на висоті 5000 м ще можуть рости дерева, то в українських Карпатах на 1300 вже лісу нема. Плануючи сходження на Мак-Кінлі треба робити поправку на те, що це Аляска. Дехто з тих, хто не зміг зійти на цю гору, розповідали, що не припускали, що це може бути так важко навіть по класичному маршруту.
Якщо в Гімалаях на висоті 5000 м ще можуть рости дерева, то в українських Карпатах на 1300 вже лісу нема.
В індіанців всі назви дуже схожі і їх легко запам'ятати: якщо річка – Сусітна, селище – Талкітна, то льодовик називається – Калхітна, він розташований на висоті 2200 м.
"Ми вирішили після прильоту одразу стартувати, щоб набрати хоча б якусь висоту і трохи акліматизуватись, бо випадки, коли вас літаком доставляють на льодовик на висоті 2000 м – це не надто добре для акліматизації: перепад тисків, серце калатає, ще запрягаєшся, як хаскі, і тягнеш всі свої рюкзаки"
Фото з архіву Ігоря Дикого
В проміжному таборі (2400 м) зупинились приблизно о 1-й ночі, а перехід від базового табору зайняв близько шести годин. Альпіністи набрали всього 300 м висоти, але дуже довго йшли, бо сам схил досить пологий і набирає висоту поступово.
Вони простежили, що чим ближче до вечора, тим нижча температура, сніг стає твердішим і по ньому набагато легше пересуватись, тому разом вирішили вдень відпочивати, а до наступного табору відправлятись ближче до заходу сонця. А через те, що був полярний день сонце практично не сідало за горизонт, тому увесь час було світло.
Третій табір розташований на висоті 3400 м. З нього між лавинними схилами видніється так званий Motorcycle Hill, де через кілька днів лавина накрила чотирьох японців. Наступного дня вирішили нікуди не йти, бо висота давалась взнаки, зробили лише акліматизаційний вихід, занесли деякі продукти, щоб далі з легшими наплічниками було легше підніматись.
ЧИТАЙТЕ: Як врятуватись від снігової лавини у горах: поради рятувальників
Підйом між третім і четвертим табором був складним, бо маршрут пролягав переважно по тріщинах.
"Четвертий табір розташований через 1000 м на висоті 4400 м. В ньому вже було багато наметів, ми прийшли туди і зрозуміли, що затримаємось тут надовго, одразу викопали собі своєрідну "кухню", - згадує Ігор Дикий.
Раніше по дорозі вони зустріли групу поляків, які вже спускались з вершини і по їхніх обличчях навіть було видно, що вони її таки підкорили. Вони залишили українцям багато газових балонів, їжі і, щонайголовніше, один з них позичив Ігорю свої пухові рукавиці, які на вершині йому врятували руки від обмороження.
"Щоб віддячити цим полякам, ми своєю машиною, яку брали напрокат, доставили їх до Анкоріджа. А вже 8 червня в четвертому таборі ми зустріли ще одних поляків і якраз в цей день було відкриття Євро-2012, яке приймали Україна і Польща. З цієї нагоди ми влаштували "big party" на льодовику: готуємо їсти, розводимо спирт з сиропом і зробили собі ще один день відпочинку. Табір на 4-х тисячах доволі великий, бо там всі очікують погоди, коли можна стартувати на вершину, в 5-му таборі рідко хто зупиняється".
Фото з архіву Ігоря Дикого
Ігор згадує, що вночі зіпсувалсь погода, почався сильний снігопад на Motorcycle Hill сходили лавини: "Я сидів тоді в наметі, читав книжку і починаю нервово перегортати сторінки, думаючи, чи дійде ця лавина до нас чи ні".
Майже добу без перерви падав мокрий сніг: цілу ніч і цілий день було чути гуркіт лавин. У декого на такій висоті виникає "гірська хвороба" – це сворідна киснева недостатність. Хтось відчуває її симптоми вже на висоті 2000 м, інші ж не відчувають навіть на 4000 м – все залежить від особливостей організму і рівня фізичної підготовки.
Коли надворі було 30 градусів морозу, то навіть було холодно спати, вдягали на себе все, що мали, в наметі навіть іній осідав.
"Ми розуміли, що чим довше перебуваємо на такій висоті, тим більше сил втрачаємо. Ще перед тим, як зіпсувалась погода, ми встигли зробити акліматизаційний вихід на наступний перевал і закопати там частину провіанту. Коли вже перестав падати сніг, вдарили сильні морози – тоді стало сонячно, але дуже холодно. Я тоді на це все дивився і думав собі, напевно, я буду в групі підтримки, дійду максимум до 5-го табору і не треба мені вже тієї Деналі, буду гріти чай і чекати поки хлопці спустяться".
Коли надворі було 30 градусів морозу, то навіть було холодно спати, вдягали на себе все, що мали, в наметі навіть іній осідав.
ЧИТАЙТЕ: Як за один день відвідати 10 альпійських вершин
Дорога з 4-го до 5-го табору пролягала по гребеню і найбільшою небезпекою на ній були пориви сильного вітру. Після поганої погоди хлопці вже собі не ставили амбітних цілей підкорити вершину, а хотіли хоча б дістатись до 5-го табору.
Альпіністи з Києва на 4-му таборі не захотіли далі підніматись, сказали, що спускаються вниз і чекатимуть уже в базовому таборі.
Ігор Дикий розповідає, що їх тоді залишилось четверо: два Ігорі, Стефан з Колорадо і Судха.
До 5-го табору вони дійшли разом і вирішили там зупинитись. Звідти здавалось, що вершина вже близько, проте гора Мак-Кінлі належить до розряду так званих "двоголових гір" і коли сходиш на першу і думаєш, що це вже кінець, ще треба втратити 50 м вниз і вже тоді можна піднятись на другу, що психологічно досить важко, не говорячи про те, що сил практично не залишається.
"Підйом, наче в мареві, навіть техніка відмовлялась працювати"
"В останньому таборі дуже важко було поставити намети, бо сніг був настільки твердим, що нам буквально доводилось його пиляти. В цьому таборі довго не просидиш, бо, як би ти глибоко не закопався, пронизливий вітер все одно дуже продуває намети".
Звідти хлопці піднімались на перевал Деналі, так званий Denali Pass - 5700 м над рівнем моря.
"Ми ще до кінця не знали, чи будемо підніматись на вершину, бо там постійні перепади погоди, але тоді згадали слова поляків, які були на вершині: "Якщо вам говорять, що вітряно і не йдіть – не слухайте, бо там постійно вітряно, ви можете рік прочекати, щоб був штиль. Головне, щоб не було снігопаду", - згадує Ігор Дикий.
ЧИТАЙТЕ: Підкорити вершину: запаморочливі фото із буднів альпіністів
Американець Стефан вирішив стартувати раніше з іншою групою, бо в нього були лижі, а Судха залишилась в таборі, бо не дуже добре себе почувала. Два Ігорі вирішили йти.
"Дійшли до перевалу, а там, як дунув вітер, то в нас одразу пройшла гірська хвороба, ми почали вдягати на себе все, що мали під руками. Переглянулись, подивились вниз на табір і Ігор каже: "Або сьогодні, або ми вже сюди не вийдемо". Ще був психологічний момент, коли назустріч спускаються люди і кажуть, що не зійшли, бо дуже сильний вітер, хоча й були ті, хто зійшов і це візуально по людині одразу видно: лице обвітрене, губи потріскані, але очі щасливі".
"Підйом відбувався, ніби, в мареві, тоді відкривалось якесь -надцяте дихання, фотографії робили вже на останньому "видиху" фотоапарата, бо на такій висоті навіть техніка відмовлялась працювати
Ігор каже, що десь на висоті 6000 м довелось використовувати термопакети, бо було дуже холодно в кінцівки. Вже потім рейнджери їм сказали, що в ту ніч температура опустилась до -40 градусів.
"По дорозі зустріли нашого Стефана, він вже спускався, я собі подумав, яка щаслива людина, і готовий був навіть з ним спускатись, але Ігоря самого залишати не хотів".
16 червня кілька хвилин після півночі за місцевим часом двоє львів’ян Ігор Дикий та Ігор Карабін зійшли на вершину гори Мак-Кінлі – найвищої точки Північної Америки.
"Підйом відбувався, ніби, в мареві, тоді відкривалось якесь -надцяте дихання, фотографії робили вже на останньому "видиху" фотоапарата, бо на такій висоті навіть техніка відмовлялась працювати. Ми, чесно кажучи, тоді навіть не дуже усвідомлювали, що ми підкорили вершину - обнялись, привітали одне одного, витягли прапор, сфотографувались. В мене є ще своєрідна традиція - після сходження на вершину гори я граю на сопілці, але на Мак-Кінлі замість мене це робив вітер", - розповідає альпініст.
Фото з архіву Ігоря Дикого
Підйом від 5-го табору зайняв трохи менше 10 годин – стартували вони приблизно о 14:30 15 червня, а піднялись на вершину о 00:09 16 червня.
Спускатись було легше, але через втому робили це на повному "автопілоті". За тиждень часу бачили, як змінилась погода, вже почали танути льодовики, Ігор навіть одного разу ногою провалився в тріщину. В омріяний базовий табір добрели надвечір 18 червня.
Коли вилітали з Калхітни, альпіністи ще потрапили в грозу, внизу виднілась зелена тайга, за кольором якої вони вже навіть встигли скучити.
14 днів, мінус 15 кг і відчуття, яке з'являється тільки тоді, коли підкорюєш вершину висотою 6194 м.
