У першій частині я почав пояснювати як стратегія або її відсутність впливає на повітряну війну. Про це можна говорити безкінечно, адже наявність (або відсутність) стратегії визначає буквально все. Саме вона вирішує, чим ти озброєний (або неозброєний). Достатньо підсумувати так: без стратегії ПС ЗСУ не можуть належним чином планувати, які саме наземні системи ППО, де і коли розгортати. Ба більше, вони весь час змушені реагувати на події, замість того щоб діяти проактивно; їм хронічно бракує і самих систем ППО, і боєприпасів до них. У поєднанні з величезною кількістю об’єктів, які необхідно прикривати, та хаотичною російською стратегією вибору цілей (принаймні в перші три роки після вторгнення 2022 року; згодом вона зазнала глибоких змін, про що йтиметься далі), ПС ЗСУ були і залишаються нездатними розгорнути достатньо відповідних систем ППО для захисту об’єктів критичної інфраструктури.
Саме тому стратегія настільки важлива ще й у промисловому вимірі: вона дає змогу планувати, а потім і реалізовувати виробництво потрібної кількості таких систем у необхідні строки.
Вплив стратегії
Під час війни головним результатом стратегії є наявність озброєння і техніки. Саме тут може здатися, що важливе значення мають так звані "списки закупівель" – спосіб, у який зазвичай оцінюють повітряні сили та об’єднані системи протиповітряної оборони (ОСПО): просто за переліком зразків озброєння, які до них входять. Проблема "списків закупівель" у тому, що вони нічого не пояснюють щодо цілої низки пов’язаних питань. Одне з них – це "зона ураження"
Якщо максимально спростити, то в повітряній війні зона ураження – це обсяг повітряного простору, в межах якого конкретна система може ефективно вражати цілі. Це та частина цієї дисципліни, де різниця між сприйняттям систем озброєння "цивільними" (сюди входить і чимало професійних експертів, які радять політикам) та військовими є найбільшою.
Щоб проілюструвати це... Ось F-16AM ПС ЗСУ і так його уявляє собі більшість людей.
Широка публіка: "Вау, дивись, реактивний винищувач пролітає!" Академічні кола: "Поняття не маємо, як виглядає F-16, але Україна отримала американські винищувачі-бомбардувальники F-16"… Експерти: "F-16 суттєво посилять українську ППО порівняно зі старими МіГ-29 і Су-27… з причин, які надто технічні, щоб їх пояснювати".
Для "фанатів військової авіації", "моделістів" та подібних людей це фото "говорить зовсім іншою мовою":
Для авіаентузіастів, а також для військових фахівців (принаймні тих, хто добре розпізнає літаки; що зовсім не означає "усіх" військових), це вже: "Нічого собі, український F-16!" Або: "Глянь, чотири пускові рейки порожні, дві AIM-9M ще на ммісці – літак повертається з бойового вильоту!" Або: "Ні, це не бомби, це підвісні паливні баки: контейнери з додатковим пальним, які можна скинути в польоті…"
Натомість, якщо максимально спростити, офіцери, відповідальні за виконання польотів, управління і координацію операцій протиповітряної оборони ПС ЗСУ – умовно кажучи, "льотчики і наземні диспетчери" – зазвичай узагалі ігнорують такі фото. Коли вони "думають про F-16AM", уявляють собі щось ось таке:
Причина, з якої пілотів і наземних диспетчерів під час навчання буквально привчають мислити саме так, полягає в зонах ураження бортового радара/системи керування вогнем і озброєння літака. Теоретично зона ураження радара APG-66(V)2A в окремих режимах роботи є "гігантською": вона сягає приблизно 150×150 км (я свідомо спрощую, не заходячи в деталі про режими роботи радара тощо). Теоретично, якщо накласти це на карту України, вийде приблизно таке:
Якщо тепер поставити поруч чотири такі "умовні F-16", здається, що можна "накрити по ширині всю карту України". Відверто кажучи, навіть багато професійних експертів мислять саме так. Звідси час від часу народжуються "наукові" дослідження з кумедними висновками. Наприклад, десь у 1980-х хтось у ВПС США порахував, що F-15 настільки переважає тогочасні радянські бойові літаки, що матиме співвідношення збитих цілей до власних втрат на рівні десь 700:1 (тобто один F-15 буде збито за кожні 700+ радянських чи "варшавських" літаків, які він зіб’є). Один із зацікавлених генералів, прочитавши це дослідження, різко зауважив, що за такою логікою ВПС США достатньо мати всього два (цифрами: 2) F-15, щоб виграти війну з Організацією Варшавського договору в Європі, – а отже, зробив він висновок, це дослідження просто абсурдне.
Не дивно, що це дослідження тихо поклали в шухляду й забули. Протягом більшої частини 1980-х ВПС США мали повну ескадрилью (48+ машин) F-15, розгорнутий у Західній Німеччині, велику ескадрилью (20+) у Нідерландах і планували в разі війни перекинути з США ще 3-4 крила F-15, і це вже на додачу до численних інших американських та союзницьких літаків.
Причина проста: ті величезні зони ураження радарів та/або озброєння – це насамперед теорія. Вони зовсім не означають автоматично, що "в межах цих 150×150 км F-16 знищить усе, що до нього наблизиться", і тим більше не означають, що "стіна з чотирьох F-16 рознесе все, що спробує прорватися по всій ширині України". І ще менше вони означають, що 4, 8 чи навіть 12 F-16 достатньо для захисту українського повітряного простору 24 години на добу, 7 днів на тиждень.
Для цього є безліч причин. Почнемо з "азів":
1. Бойові літаки, навіть "простенькі", такі як F-16 – це складні машини, що вимагають значного технічного обслуговування. Навіть за ідеально організованої інфраструктури забезпечення, вони рідко бувають на 100 % готовими до бойових вильотів.
2. Ще рідше вони доступні "будь-якої миті" та/або "за коротке попередження": в середньому, одна льотна година потребує близько 3-4 годин техобслуговування (і коштує щонайменше якихось 20 000 євро). У найсприятливішому випадку, якщо борт у хорошому стані, можна обмежитися "швидкими перевірками" і приблизно 30 хвилинами на перезаряджання й дозаправку: так літак може літати 3-4, навіть 5 разів на день. Але після цього більшу частину наступного дня (якщо не довше) він простоїть на землі. І що більше літак літає, то більше техобслуговування потім потребує…
3. Якщо додати до цього те, що F-16AM, поставлені Україні, мають вік близько 30-40 років і, відповідно, добряче "виснажені", то зовсім не дивно, що в ПС ЗСУ їхній рівень справності (коефіцієнт FMC) зазвичай становить лише десь 50-60% (а іноді й менше). Тобто, якщо припустити, що є, скажімо, 30 таких машин, у середньому реально доступні лише близько 15.
4. З причин, які я поясню далі, вкрай рідко трапляється, щоб усі ці "в середньому доступні 15" одночасно підняли в повітря.
5. Навіть маючи так звані підвісні паливні баки, літаки можуть перебувати в повітрі лише обмежений час (для F-16 чи Mirage 2000 це приблизно 45-70 хвилин). У небі немає "заправок", і сісти вони теж не можуть "де завгодно і будь-коли". Відповідно, майже від моменту зльоту і пілоти, і наземні диспетчери починають рахувати, скільки пального залишилося – щонайменше до найближчої придатної злітно-посадкової смуги, де літак може безпечно приземлитися.
6. Зона ураження ракети "повітря-повітря" AIM-120C набагато менша, ніж у радара APG-66.
7. У кращому разі (і на відміну від відеоігор, де є "нескінченні боєзапаси") один F-16 може нести лише чотири AIM-120C та дві AIM-9M. Або дві AIM-120C і чотири AIM-9M. Або взагалі без AIM-120C, зате з шістьма AIM-9M.
8. Ракети AIM-120C дорожчі, важчі, складніші і більш вибагливі до правильного поводження, ніж AIM-9M.
9. Ракети AIM-9M дешевші, легші і простіші в обслуговуванні та бойовому застосуванні, ніж AIM-120C.
10. Пункти 8 і 9 важливі, оскільки легша зброя = економія пального. Економія пального = збільшення тривалості польоту літака, тобто продовження часу присутності авіації в повітрі (згадаймо, що я писав про це в Частині 1).
11. Пункт 10 ще важливіший у контексті ППО: що довше літак може залишатися в повітрі, то краще. Чим довше він може "чергувати" (по суті: літати по колу в заданому районі та чекати, поки цілі наблизяться), тим більше шансів у нього збити крилаті ракети та/або ударні БпЛА.
12. Нарешті, попри те що ракети "повітря-повітря" часто рекламують і сприймають як щось на кшталт "один постріл – одна ціль", навіть найсучасніші з них мають відносно невисоку "ймовірність ураження" – статистичний показник, заснований на бойовому досвіді їхнього застосування. Для AIM-120C він становить десь близько 45% (дехто каже: навіть нижче, до 30%). Для AIM-9M він лише трохи вищий – приблизно 50%. Тобто статистично слід очікувати, що для одного збиття може знадобитися до трьох AIM-120C або приблизно дві AIM-9M…
Висновок: через усі можливі "вузькі місця" української інтегрованої системи ППО F-16 ПС ЗСУ більшість часу виконують саме завдання протиповітряної оборони: перехоплюють крилаті ракети та ударні дрони, які не відкривають вогонь у відповідь, а отже їх і легше, і дешевше збивати (30-40-річними) AIM-9M Sidewinder. AIM-9M також легші за AIM-120, що дає змогу економити пальне, відповідно збільшуючи тривалість польоту. Через усі ці чинники більшість часу F-16 ПС ЗСУ несуть на борту лише "шість AIM-9M". Відповідно, українські F-16AM беруть на борт дві (або чотири) AIM-120C лише тоді, коли є відчутний ризик зустріти російські бойові літаки, тобто коли вони діють десь поблизу лінії фронту.
Нарешті, той факт, що якийсь F-16AM ПС ЗСУ сфотографовано під час повернення на базу з чотирма порожніми пусковими напрямними і лише двома AIM-9M на борту, може означати, але аж ніяк автоматично не означає, що він щойно збив чотири ударні БпЛА чи крилаті ракети. Статистично значно ймовірніше, що він витратив чотири ракети, щоб збити 2-3 цілі.
…і ось ми підходимо до головного…
Ігри чисел
Насправді найбільше значення має те, чого майже ніколи немає в стандартних публікаціях, побудованих лише на "списках закупівель". Йдеться про розрахунок, який виглядає приблизно так:
- кількість наявних систем, плюс
- відповідна кількість боєприпасів (наприклад, ракет "повітря-повітря" на доступних літаках), плюс
- їхня повна справність (FMC-стан), плюс
- їхні зони ураження, плюс
- їхня ймовірність ураження, плюс
- наявність усього цього в потрібний момент часу і в потрібному місці.
Саме проста розмова про всі ці чинники одразу пояснює, чому ПС ЗСУ ніколи не підіймають одночасно всі наявні справні F-16 (і Mirage 2000), а також чому навіть більша кількість цих літаків, ніж та, що наразі є в України, не розв’язала б усі проблеми з ППО. І водночас: чому F-16 (і Mirage 2000) найефективніші тоді, коли діють у зв’язці з іншими засобами протиповітряної оборони.
Уявімо, що росіяни завдають удару по Україні "потоком" з 500 ударних БпЛА "Герань", запущених упродовж п’яти годин (і це лише 500 "Гераней", без додаткових балістичних та крилатих ракет, як вони зараз роблять доволі регулярно).
Це означає, що в середньому в український повітряний простір щогодини заходить по 100 "Гераней".
Ці 100 "Гераней" летітимуть зовсім різними маршрутами, тож збивати їх F-16 "пакетами", коли одна ціль одразу змінюється наступною на очах, просто неможливо.
Це, своєю чергою, означає: щоразу, коли F-16 хоче перехопити "наступний" ударний БпЛА, йому потрібно змінювати позицію – летіти в іншому напрямку, перебудовуватися, виявляти ціль і атакувати. Усе це займає час і додатково витрачає пальне.
... саме тому, попри те, що вони нерідко діють в "середовищі, багатому на цілі", українські F-16 дуже рідко збивають по 6-8 цілей за один виліт. У більшості випадків йдеться про 2-3, максимум 4 збиті "Герані" та інші цілі (власне саме тому ПС ЗСУ так раділи випадку, коли один з пілотів F-16 кілька місяців тому збив за один виліт 5 чи 6 цілей).
Далі арифметика стає "простою". Якщо припустити, що все працює, кожен літак оснащений повністю і готовий до вильоту, все озброєння на борту залишається повністю справним протягом усього вильоту, то чотири F-16 із загальним боєзапасом 24 ракети найімовірніше зіб’ють десь від 8 до (в найкращому випадку) 16 ударних БпЛА. Якщо підняти в повітря, скажімо, "усі 15, які в середньому є в наявності", і припустити, що кожен з них, їхні радари/системи керування вогнем, засоби зв’язку, гідравліка, двигуни тощо – і все озброєння – працюють безвідмовно, загальний результат складе десь від 30 до 60 збитих ударних БпЛА.
...а хто тоді перехопить і знищить решту 440-470 "Гераней", запущених впродовж наступних 4-4,5 години?
...а хто доставить на заміну усі ці 30-60 нових AIM-9M, витрачених під час лише однієї такої операції?...
а якщо всі 15 доступних F-16 будуть задіяні одночасно, хто нестиме чергування у складі сил постійної готовності, якщо ПС ЗСУ раптом доведеться перехоплювати вже російські бойові літаки – з AIM-120, наприклад?
От чому навіть розмови про зону ураження F-16 завжди треба сприймати відносно. І от чому ПС ЗСУ рідко підіймають усі свої F-16 "разом", і тим паче не захищають українське небо лише F-16 (і Mirage 2000). Натомість ці літаки працюють у зв’язці з іншими засобами – передусім із наземними системами ППО. Саме тут усе стає ще складнішим, і ми можемо перейти до пояснення й обговорення того, як формується склад інтегрованої системи ППО (ІСПО).
Багатошарова оборона
В ідеалі, ІСПО організована так, щоб мати найкраще доступне поєднання систем зв’язку, активних і пасивних сенсорів, систем радіоелектронної розвідки і боротьби (включно із засобами радіоелектронної боротьби), а також так званих "багатошарових оборон". Кожен із цих елементів насправді однаково важливий. Але "найефектнішою" частиною будь-якої ІСПО є саме її багатошарова оборона.
Ідею багатошарової оборони розробили ще під час Другої світової війни. Її структуру та склад найзручніше порівнювати з цибулиною, а найкомпактнішим, і тому найкращим прикладом були так звані "авіаносні ударні групи" (CVBG) ВМС США (приблизно з 1945 до 2005 року). Уявіть собі цибулину: спершу ви знімаєте зовнішній шар, потім під ним ще один, потім ще один і ще один… Багатошарова протиповітряна оборона працює дуже схожим чином. Тут показано систему багатошарової оборони пересічної авіаносної ударної групи ВМС США у 1980-х роках:
Схема основної організації авіаносної ударної групи ВМС США у 1970-1980-х роках. Зверніть увагу: кількість варіантів розміщення E-2C, F-14, бойових кораблів і підводних човнів була фактично нескінченною і дуже змінювалася залежно від оцінки загроз.
Зазвичай (хоча і далеко не завжди) така "авіаносна ударна група" включала:
- 1-2 авіаносці (кожен із 4-6 літаками дальнього радіолокаційного виявлення E-2C Hawkeye (AWACS), 24 винищувачами-перехоплювачами F-14 і 4-6 літаками радіоелектронної боротьби EA-6B);
- 2-4 ракетні крейсери, оснащені для ведення далекобійної ППО;
- 2-4 ракетні есмінці, оснащені для протидій підводним човнам;
- 2-4 ракетні фрегати, обладнані для протиповітряної та протичовнової оборони;
- 1-2 атомні підводні човни ударного призначення, озброєні крилатими ракетами Tomahawk, протикорабельними ракетами Harpoon тощо.
Звичайно, у попередні десятиліття все було дещо простіше (наприклад, перші літаки дальнього радіолокаційного виявлення з’явилися лише у 1950-х, а перші палубні літаки РЕБ – у 1960-х). Однак до 1980-х років, за винятком підводних човнів, усі ці кораблі й літаки E-2C були вже оснащені ранніми системами передачі даних і могли обмінюватися між собою "картинкою" з радарів. Ба більше, ракетні крейсери класу Ticonderoga/CG-47 були здатні забезпечувати спільне наведення для інших кораблів у складі CVBG: наводити зенітні керовані ракети (SAM), випущені іншими кораблями.
Відповідно, незалежно від того, чи використовувалися бомби вільного падіння, керовані бомби чи протикорабельні ракети, будь-який повітряний удар, спрямований на авіаносець, мав:
1) спочатку виявити авіаносець (звучить "просто", але у відкритому морі це зовсім не так), щоб знати, в якому напрямку летіти і атакувати; а потім,
2) намагатися уникнути або максимально відтермінувати власне виявлення літаком-розвідником E-2 Hawkeye AWACS,
3) потім спробувати оминути або пережити атаку перехоплювачів F-14,
4) і паралельно намагатися прорватися крізь радіоелектронні перешкоди з боку EA-6B,
5) далі уникнути або відтягнути момент виявлення корабельними радарами,
6) одночасно впоратися з усіма засобами радіоелектронної протидії, що їх застосовують бойові кораблі,
7) потім вижити після запуску крилатих ракет великої дальності з крейсерів,
8) потім пережити вогонь комплексів ближньої дії кораблів охорони авіаносця, а тоді вже
9) пережити системи ближнього бою самого авіаносця.
(Логічно, що через наявність атомних підводних човнів та фрегатів, есмінців і крейсерів із корабельними гелікоптерами, для будь-якої спроби нападу з боку надводних кораблів чи субмарин схема виглядала дуже подібно.)
Хоча з 1945 року цю концепцію ІСПО ніколи не перевіряли по-справжньому в реальному бою (за винятком окремих великомасштабних навчань), її визнали настільки ефективною, що вона стала суттю того, що майже кожна серйозна інтегрована система ППО намагається наслідувати і донині, причому настільки, що її аналоги можна побачити в дії не лише у ВМС США та низки інших флотів світу, а й у національних ІСПО цілих держав. Найвідоміші серед них – Індія, Іран, Ізраїль, росія та Україна. Наприклад:
- якщо говорити про росію: замініть E-2C на A-50; F-14 на MіГ-31 і Су-35С; крейсери, оснащені ЗРК великої дальності, на С-300 і С-400; крейсери і фрегати, оснащені ЗРК меншої дальності, на Бук M2/M3; а роль ближньої ППО беруть на себе Тор, Оса і Панцирі; або,
- якщо говорити про Україну: прямих аналогів E-2C немає; далі F-14 умовно замінюємо на Су-27, F-16, Mirage 2000 та MіГ-29; крейсери із ЗРК великої дальності на Patriot, SAMP-T та С-300; крейсери та фрегати із ЗРК ближнього радіусу дії – на Бук M1/NASAMS/Spada/Aspide/Sparrow/HAWK; а роль ближньої ППО сьогодні виконують різні ЗРК ближнього радіусу дії та зенітна артилерія.
- Цього року ми бачили в дії як іранську та ізраїльську ІСПО, так і індійську та пакистанську. Найефективнішою виявилася система Індії. У її випадку: замість E-2C використовуються A-50 і Netras; замість F-14 – Рафалі і Су-30MKI; замість крейсерів з ЗРК великої дальності – С-400 і Barak-8/MR-SAM; замість крейсерів і фрегатів із ЗРК меншої дальності – Akashs і Pechora-2; а ЗРК ближньої дії/SHORAD – це такі системи, як Оса-AKM, Spyder, Самар, потім ПЗРК, а також зенітні гармати Bofors і ЗУ-23.
…і при цьому не варто забувати про всі розвідувальні супутники, наземні позагоризонтні радари, а також всі радари дальнього радіолокаційного спостереження/раннього попередження, системи електронного розвідки та радіоелектронної боротьби, безпілотні літальні апарати або розвідувальні системи, встановлені на літаках.
Ось це і є сама суть ІСПО. Тепер питання: як усе це виглядає, "як же воно працює" насправді, у деталях, в Україні та/або в росії?
Про це ми поговоримо в наступній частині...
