російсько-українська війна – це війна за територію. росія прагне завершити окупацію Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей; Україна прагне звільнити всі окуповані території, включно з Кримом. Це те, що теоретики ігор називають "грою з нульовою сумою" – те, що виграє один, інші повинні програти. Ця особливість війни пояснює, чому її так важко досягти шляхом переговорів, чому поточні бої мають таке велике значення і чому ті, хто коментує війну, витрачають так багато часу, починаючи з мап.
Інша особливість війни полягає в тому, що територію, яку енергійно захищають, важко здобути. Територія, яку зараз захищають російські війська, була значною мірою захоплена в перший місяць війни. Відтоді окупанти поступилися набагато більше, ніж здобули. Вони доклали величезних зусиль і ресурсів до своїх наступальних операцій з квітня 2022 року, але те, що було здобуто надзвичайно дорогою ціною, є доволі обмеженим, особливо після того, як вони в процесі перетворили на руїни міста, за які ведуть боротьбу. Так було з їхнім останнім наступом, який тривав з січня по червень, під час якого вони зруйнували Соледар і Бахмут, але в інших місцях зазнали значних невдач.
Україна наполягає на тому, що її наступ ще не набрав максимальної швидкості, оскільки вона ще не задіяла основну частину своїх свіжих, краще оснащених і більш мобільних сил. Це пояснюється тим, що перш ніж перейти до фази прориву, коли вона сподівається почати швидке відвоювання територій, ЗСУ повинні пройти через фазу виснаження противника, щоб знизити здатність росіян чинити опір.
Які б надії не покладали українські командири на те, що надходження західних бойових машин піхоти і танків уможливить швидкий прорив російських ліній, як зазначали Франц-Штефан Гаді і Міхаель Кофман у лютому минулого року, завжди було малоймовірно, що буде надано достатньо бойової потужності, щоб уникнути фази виснаження російських військ.
Подібна операція, запланована американцями, використовувала б їхню перевагу в повітрі для створення "сприятливого середовища". Ворог був би настільки виснажений багатоденними повітряними ударами, що не зміг би впоратися, коли б проти нього рушила армія. Мік Раян нагадує, що війна у Перській затоці 1991 року почалася з 42-денної повітряної кампанії, в ході якої було здійснено понад 100 000 вильотів, перш ніж почалися наземні операції, а під час вторгнення в Ірак у 2003 році було використано понад 1800 бойових і допоміжних літаків. Україна не має переваги в повітрі. До закінчення цієї війни вона може отримати F-16, але не для нинішнього наступу. Тому їй потрібна стратегія, відмінна від тієї, яка була б найбільш природною для Пентагону.
Складний початок. Як спостерігачі схибили
Масштаби виклику стали очевидними 8 червня, коли українські війська здійснили ранній штурм поблизу Малої Токмачки на Запорізькому фронті на півдні. Вони потрапили в пастку через щільність мінного поля, яке намагалися прорвати, що призвело до втрати низки транспортних засобів. Фотографії знищеної техніки, в тому числі БМП "Бредлі", незабаром широко розповсюдили проросійські блогери, святкуючи провал українського наступу майже одразу після його початку. 13 червня путін, який зазвичай не коментує операції в деталях, відчув себе досить впевнено, щоб заявити, що Україна розпочала "масований контрнаступ, використовуючи стратегічні резерви, які були підготовлені для виконання цього завдання". Він визнав російські втрати в 54 танки (що перевищує західні оцінки), але стверджував, що Україна втратила "понад 160" танків. Українські втрати, за його словами, вдесятеро перевищують російські і "наближаються до рівня, який можна охарактеризувати як катастрофічний". Це була смілива заява, зроблена на такому ранньому етапі, і, ймовірно, вона відображає оптимістичний блиск, яким Міністерство оборони росії прикрашає всі новини з фронту, які отримує очільник кремля.
Але навіть більш прихильні до України спостерігачі були стурбовані тим, що ця кампанія розпочалася невдало. Це було протверезним нагадуванням про те, що російські збройні сили, попри всі їхні недоліки, також можуть адаптуватися до вимог війни і не будуть легкою здобиччю. У пресі, наприклад, повідомлялося про покращення можливостей російських гелікоптерів, зокрема ударних КА-52 "Алігатор", і модернізованих безпілотників "Ланцет".
Голова Об'єднаного комітету начальників штабів Збройних сил США генерал Марк Міллі зазначив це 15 червня: "Це дуже важка боротьба. Це дуже жорстока боротьба, і вона, ймовірно, займе багато часу і буде коштувати дуже дорого". Тижнем пізніше американський чиновник заявив в інтерв'ю CNN, що наступ "не виправдовує очікувань на жодному з фронтів". Президент України Володимир Зеленський визнав, що прогрес був "повільнішим, ніж хотілося б", зазначивши: "Дехто вважає, що це голлівудський фільм, і очікує результатів вже зараз. Це не так. На кону – життя людей". Генерал Валерій Залужний сказав щось подібне: "Це не шоу, на яке дивиться весь світ і робить ставки. Кожен день, кожен метр дається кров'ю".
Незважаючи на терплячі пояснення, що не існує чіткого графіку, що не варто очікувати, що наступ буде коротким і різким, і що військова історія сповнена прикладів успішних наступальних операцій, які все одно тривали тижнями і місяцями, розчарування все ж таки взяло гору. Відчуття того, що не все гаразд, незабаром підхопили коментатори, почасти так звані "реалісти", які вже давно стверджували, що Україна не може виграти цю війну на бажаних для себе умовах, а тому повинна визнати необхідність врегулювання шляхом переговорів.
Приречені на провал? Реалісти помиляються
Так, професор Гарвардського університету Грем Еллісон очікує на незначні територіальні здобутки. Він відзначає труднощі, з якими стикаються обидві сторони в подоланні рішучої оборони і в мобілізації "наступальних сил у співвідношенні 3 до 1, які зазвичай потрібні для прориву". Оскільки росія наразі окупувала 17 відсотків території України, вказуючина нинішні темпи просування України, він дійшов висновку, що знадобиться ще 16 років для того, щоб відвоювати всю територію. Крістофер Лейн з Техаського університету A&M у співавторстві з Бенджаміном Шварцем проаналізував усі стандартні пояснення того, чому у війні насправді винні Сполучені Штати, і дійшов висновку, що переговори є відповіддю, оскільки Україна не може відвоювати всю свою територію, хоча він додав, що росія також навряд чи зможе досягти більшого прогресу.
Джон Міршаймер з Чикаго, який був одним із перших, хто звинуватив Захід у підбурюванні путіна до війни, пішов далі. Він стверджував, що росія "зрештою виграє війну", але не шляхом завоювання всієї України, а шляхом анексії "великої смуги української території, перетворивши Україну на дисфункціональну державу-відстійник". Вона зможе досягти цієї "потворної перемоги", тому що навіть якщо українцям вдасться прорвати добре підготовлені оборонні лінії, рф має достатньо військ, щоб стабілізувати фронт і продовжити бої на виснаження. "Українці перебувають у невигідному становищі в цих зіткненнях, оскільки росіяни мають значну перевагу у вогневій потужності". Він навіть відкинув твердження про те, що до цього часу росія зазнала більше втрат, ніж Україна, просто тому, що "у росії набагато більше артилерії, ніж в Україні". Набагато легше висловлювати свої думки з таких питань, коли ви наполягаєте на тому, що ваші теорії правильні, а докази помилкові.
Перевага 3 до 1, на яку посилається Еллісон, сягає корінням у німецьку думку ХІХ століття про необхідність проривних битв між масовими арміями. У 1989 році Міршаймер написав одну з небагатьох наукових статей на цю тему, яка підтвердила це правило. Одним із випадків, який він розглядав, була битва за Україну на ранніх етапах німецького вторгнення до Радянського Союзу, коли дев'ять німецьких дивізій Вермахту, близько 155 000 чоловік, зіткнулися з двома слабкими радянськими дивізіями, близько 24 000 чоловік. Німці мали перевагу в авіації і танках (близько 330 з німецького боку і дуже мало з радянського). Не дивно, що німці не мали особливих проблем із проривом.
Щоправда тут немає чіткого правила. Очевидно, що для штурму бажано мати перевагу в чисельності. Але це не означає, що армія, яка атакує, завжди повинна бути щонайменше втричі більшою за ту, що обороняється. Численні фактори можуть мати значення: моральний дух і підготовка військ, кількість і якість техніки, а також рішення командирів. Бажано забезпечити перевагу в місці проведення атаки, але цього можна досягти навіть тоді, коли загальний баланс сил є несприятливим. Велике зіткнення армій в наполеонівській битві – це одне, а численні дрібномасштабні сутички, якими позначена ця війна – зовсім інше.
Зараз ситуація така, що сконцентрувати дуже великі сили для нанесення максимального удару в нинішніх умовах дуже складно. Такі сили, швидше за все, незабаром будуть помічені і піддані вогневому впливу з боку противника. У цьому відношенні Міршаймер має рацію, кажучи, що, принаймні наразі, це війна на виснаження. Він помиляється, представляючи це як просту артилерійську дуель, в якій перевага на боці росії. Питання полягає в тому, чи мають українські сили стратегію і тактику, щоб вийти з цієї фази виснаження в кращому становищі, ніж російські сили.
Морити голодом, розтягувати і бити. Більше знищено – більше звільнено
Начальник штабу оборони Великої Британії адмірал сер Тоні Радакін описує підхід України як "морити голодом, розтягувати і наносити удари". Під "голодуванням" маються на увазі регулярні атаки на російські логістичні та командні структури, а під "розтягуванням" – "численні промацування і фінти з боку України". Їхньою метою є використання переваг довжини лінії фронту, що перевищує тисячу кілометрів. Оскільки кожна атака вимагає відповіді, це може призвести до поступового залучення російських резервів. Удар – це те, на що ми все ще чекаємо. Саме тоді основна частина дванадцяти свіжих і модернізованих бригад, дві третини з яких все ще стримуються, може бути просунута вперед. Саме тому Радакін та інші кажуть, що повноцінний контрнаступ ще не розпочався.
Отже, це поетапний підхід. Як зазначає Інститут вивчення війни (ISW), пріоритетом є "залучення російської живої сили і засобів, а не спроби провести масовані механізовані маневри з метою швидкого повернення великих ділянок території".
Успіх стратегії України залежить від стратегії росії. російське командування обрало пасивну оборону, очікуючи, що українці знайдуть шлях через мінні поля, а потім подолають їхні розгалужені укріплення. Замість цього вони намагалися позбавити українські війська будь-яких успіхів. Тому коли, наприклад, Україна звільняє село, невдовзі починається російська контратака. Хоча більшість цих контратак не є успішними, метою росії може бути просто продовження тиску на українців, щоб вони не могли закріпити здобутки і були змушені готувати власну оборону. Це призводить до запеклих зіткнень, але це також, ймовірно, влаштовує Україну, оскільки це означає, що російські війська стають більш вразливими, оскільки вони виходять зі своїх прихованих і захищених позицій.
На початку наступу Джек Уотлінг з RUSI пояснив, чому Україна може захотіти, щоб росіяни перекинули свої резерви з "третьої лінії оборони" на будь-які сектори, що зазнають тиску: "Як тільки ці війська будуть перекинуті вперед, стане легше визначити слабкі місця в російських лініях, де прорив не буде зустрінутий новим екраном передислокованих сил".
Це також пояснює важливість розтягування, оскільки поєднання довгого фронту і невизначеності щодо того, де будуть розгорнуті основні українські зусилля, обмежує російську "здатність розміщувати підрозділи в глибині".
Українці вже деякий час працюють над логістикою росії, у тому числі над залізничною мережею, від якої вона залежить. Минулого літа Україна застосувала реактивну систему залпового вогню HIMARS для атаки на російські склади боєприпасів, недбало організовані поблизу фронту, і знищила багато з них. Відтоді росіяни намагаються тримати склади поза зоною досяжності. Зі збільшенням темпу бойових дій це створює дилему для російських командирів. Або боєприпаси та інші припаси потрібно переправляти на фронт на великі відстані, що вимагає часу і несе свої ризики перехоплення, або зберігати їх ближче до фронту, де вони є вразливими до прямих ударів.
Те, що це може статися, демонструє приклад вражаючого удару по складу боєприпасів, що містив снаряди і реактивні системи залпового вогню "Град", у Макіївці на окупованій Донеччині 4 липня, який призвів до загоряння. Хоча такі удари позбавляють російські війська боєприпасів, вимоги бою призводять до інтенсивного використання артилерійських установок, що спричиняє знос стволів і витрачання снарядів. Крім того, виявляються місця розташування, щоб можна було завдати удару по підрозділах до того, як вони встигнуть сховатися. Наразі Україна стверджує, що виводить з ладу близько 30 російських артилерійських установок щодня.
Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данілов написав у Twitter 4 липня, що "завданням номер один" для українських сил є: "максимальне знищення живої сили, техніки, складів пального, бронетранспортерів, командних пунктів, артилерії та засобів протиповітряної оборони російської армії. Останні дні особливо плідні. Зараз війна на знищення дорівнює війні на кілометри. Більше знищено – більше звільнено. Чим ефективніше перше, тим більше друге. Ми діємо спокійно, виважено, крок за кроком".
Чим більше російські війська беруть участь у цих боях, тим менше у них залишається на потім, і зараз здається, що практично всі сили Східного військового округу росії зосереджені на спробах запобігти будь-якому українському прориву.
Поки це відбувається, росія, звичайно, працює над тим, щоб вивести з ладу українські системи. Україна має власну, широко розрекламовану нестачу боєприпасів, з якою доводиться боротися. Позиція щодо артилерійських снарядів була пом'якшена, коли Південна Корея зголосилася передати велику кількість 155-міліметрових снарядів. Тепер Японія, схоже, наслідує її приклад. Найважливіше те, що США погодилися постачати касетні бомби (DPICM – dual- purpose improved conventional munitions – касетні бомби подвійного призначення). Вони не лише допоможуть українцям залишатися в "артилерійських перегонах" протягом кількох місяців, але й розширять їхні тактичні можливості, оскільки ці снаряди можна використовувати для придушення російських окопів під час розмінування. Вони є суперечливими, оскільки багато країн, включаючи Велику Британію, підписали зобов'язання не використовувати їх та не експортувати. Разом з мінами (згадайте, яких зусиль коштувала їхня заборона), незалежно від їхньої цінності в бою, вони ризикують залишити по собі трагічну спадщину. Боєприпаси, що не розірвалися, завдаватимуть шкоди цивільному населенню ще багато років поспіль, коли поля битв будуть відновлюватися. Але старі радянські версії вже використовувалися обома сторонами. росія застосовувала їх проти цивільного населення, чого Україна, вочевидь, не зробить.
І знову Бахмут. Незручне місце для путіна
Найзапекліші бої точилися на ділянці, що веде до південної лінії оборони, але й навколо Бахмута вони також тривали. Саме тут на початку року відбувалися інтенсивні бої, коли ПВК "Вагнер" вела боротьбу за взяття міста. На той час, коли воно було взято, українські війська вже робили кроки, щоб повернути фланги цього населеного пункту.
Одним із важливих наслідків цієї битви стала сварка між керівником "Вагнера" Євгєнієм Прігожиним і міністром оборони Сєргєєм Шойгу щодо рівня підтримки, яка надавалася "вагнерівцям", і ведення війни в цілому. Дещо дивно для людини, яку називають зрадником і звинувачують у тому, що вона поставила країну на межу громадянської війни, те, що Прігожин зараз вільно пересувається Санкт-Петербургом, залагоджуючи свої складні бізнес-справи. Очікувана передислокація його військ до білорусі ще не відбулася. Ніхто не відвідав запропоновану базу. Неможливо сказати, чи зможуть його люди знову взяти участь у бойових діях, і якщо так, то яким чином. Схоже на те, що деякі високопоставлені військові, близькі до "Вагнера", зокрема генерал Суровікін, відповідальний за будівництво південної оборонної лінії, опинилися на узбіччі. Все це не дуже добре позначиться на відносинах на вищому рівні російського командування.
Інтенсивність попередніх боїв і роль "Вагнера" надали Бахмуту політичного значення, яке перевищує його очевидну військову цінність. Стратегічно саме південь пропонує українським військам шлях до моря і можливість розділити московську армію. Проте Бахмут був важливим для основної мети росії – повної окупації Донбасу, тож якщо він буде втрачений після всіх попередніх зусиль, і якщо українські війська захоплять місто, то це буде незручно для путіна. Крім того, російська оборона тут не так добре розвинена, як на півдні. Українські війська просуваються на флангах міста, поки що більш успішно на півдні, ніж на півночі, що створює можливість пізнішого оточення (українські офіційні особи зараз стверджують, що російські війська опинилися в пастці) і змушує росіян відправити більше сил в цей район. За село Кліщіївка на південний захід від Бахмута зараз точаться запеклі бої. Якщо Україні вдасться зайняти і утримати висоту над містом, позиція окупантів стане все більш незручною.
російська стійкість? Коли ми зможемо виміряти прогрес на карті
Весь епізод із "Вагнером" також поставив під сумнів припущення, що путін може пережити будь-які невдачі на фронті, оскільки його позиції вдома настільки сильні. Якими б не були протести лояльності і вирази оптимізму, що лунали з москви, позиція путіна виглядає менш захищеною, ніж раніше. Прігожин поставив під сумнів обґрунтування війни і спосіб, у який вона ведеться. Крім того, якщо мета полягає в тому, щоб притупити український наступ, поки він не вичерпає себе, спонукаючи західних прихильників Києва шукати вихід, то російська стратегія є цікавою. Вона не воює так, щоб зберегти свої сили на довгий час. Замість цього кидає якомога більше сил у поточні бої. Командир розвідувального українського підрозділу "Терра" Микола Волохов зазначив, що якщо досі більшість зіткнень були піхотними, то зараз все частіше використовуються танки. Він вважає це "добрим знаком для нас, оскільки це свідчить про те, що вони не можуть впоратися і їм потрібно підтягувати резерви".
У тих же свідченнях у парламенті, які цитувалися раніше, британський адмірал Радакін повідомив, що російська армія втратила половину своєї боєздатності в Україні, в тому числі 2 500 танків. Він додав, що російська оборонна промисловість не в змозі виробляти більше 200 танків на рік. Хоча підрахунок тут є не точною наукою, Україна може зараз мати більше танків, ніж росія. Німецький Інститут світової економіки в Кілі зазначив, що з початку війни Київ отримав 471 новий танк. Ще 286 мають прибути. Тим часом путінські генерали перекидають підрозділи з інших частин росії, демонструючи, що Україна стала головним пріоритетом кремля, навіть якщо це робить його менш здатним впоратися з надзвичайними ситуаціями в інших регіонах. Хоча ніколи не можна бути повністю впевненим у репрезентативності повідомлень, розміщених у соціальних мережах, безумовно, є чимало таких, де мобілізовані російські військовослужбовці скаржаться на недостатню підтримку, яку їм надають, і на втрати в їхніх підрозділах.
Це критичний етап війни, і багато що залежить від того, що станеться протягом наступних тижнів. Поки що українські успіхи були скромними – трохи більше 160 квадратних кілометрів. Деякі підрозділи вже наблизилися до головної лінії оборони росії, хоча більшість все ще перебуває на певній відстані від неї. Ми можемо відзначити свідчення поганої координації між російськими підрозділами і те, що вони часто, але не завжди, програють у дрібномасштабних сутичках, але також і те, що російська оборона ще не провалилася. Це залишається важкою і дорогою боротьбою для України. Під час цієї фази виснаження сил ми бачимо потенціал для прогресу, але він ще не реалізований. Лише тоді, коли і якщо буде досягнута фаза наступу, ми зможемо виміряти прогрес України на карті.
