Про минуле, сьогодення та можливе майбутнє Криму студенти УКУ поговорили із главою Меджлісу кримськотатарського народу Рефатом Чубаровим.
"Одна з причин неможливості себе захистити – Україна не забезпечила національно-територіальної автономії"
"21 листопада минулого року новообраний Меджліс кримськотатарського народу проводив щорічну зустріч з послами в Києві. За 10 хвилин до її початку мені зателефонували дипломати та сказали: "Вибачте, ми повертаємося до своїх офісів, оскільки Азаров зробив заяву, що Україна не підписуватиме 28 листопада у Вільнюсі Угоду про асоціацію". Тоді країна та світ стали свідками кардинального розвороту керівництва держави. Розпочалися події, які продовжуються сьогодні.
Ще у січні Меджліс запланував 23 лютого провести величезний мітинг кримських татар. Це для нас трагічна історична дата – у 1918 році п’яні матросами-більшовики розстріляли у в’язниці Севастополя першого голову Курултаю Номана Челебіджіхана. Події на Майдані змінили програму заходу. 23 лютого частина наших людей мітингувала біля севастопольської тюрми. У той же час в Севастополі обирали так званого народного мера Чалого. Ми проводили мітинг у Сімферополі. На ньому прийняли достатньо жорстку резолюцію, давши місцевому керівництву десять днів для виконання наших вимог – демонополізувати владу, забезпечити у ній представництво кримських татар. Також вимагали від ВРУ терміново розпустити Верховну Раду Криму як центр сепаратизму. Та в Києві не було кому опікуватися не тільки АРК, а й країною.
25 лютого дізнався, що проросійські колеги кримського парламенту скликають сесію на наступний день, щоб прийняти якесь звернення до Путіна. Я тоді й думати не міг, що в Крим ввійдуть війська.
26 лютого Меджліс терміново організував мітинг. Зібралося приблизно 17 тисяч кримських татар. Вранці було десь 2,5 тисячі проросійських активістів. Після обіду їх стало приблизно 7 тисяч. Була дуже напружена ситуація. Голова Служби безпеку Криму сказав, що серед проросійських мітингувальників перебуває декілька людей з автоматами. Вони мали завдання в певний момент відкрити вогонь по людях, щоб викликати обурення. Обстрілів не було. Ми не дозволили депутатам ВР АРК провести сесію. Ввечері всі розійшлися задоволеними по домах. Українські та закордонні ЗМІ писали, що в Криму вдалося уникнути кровопролиття. Ми думали, що врятували себе, АРК, Україну. 27 лютого о 4:40 год. голова Служби безпеки повідомив мені телефоном, що у ВР та приміщення Ради міністрів Криму зайшли невідомі люди в балаклавах із великою кількістю зброї. У нас були прохолодні стосунки, тому я запитав, чому він повідомляє мені. Голова Служби безпеки попросив не виводити неозброєних людей на площу. Я погодився та сказав йому приймати дії, які має здійснювати на своїй посаді.
Далі – окупація Криму.
16 березня відбувся нелегітимний референдум про статус АРК за допомогою російських військ. За даними Росії проголосувало 81,4% виборців на території АР Крим та 89,5% у Севастополі. Меджліс стверджує, що не більше ніж 30-40%. Всіх, хто сумнівається в наших цифрах, скеровуємо до Світлани Ганнушкіної. Відома російська правозахисниця видала дослідження, згідно з яким явка не сягає 40%. Що цікаво, Ганнушкіна є членом громадської ради при президентові РФ.
У Росії спостерігається специфіка у стосунках між владою та правозахисниками. Поки що Путін, можливо, це останні місяці, дозволяє зберігатися поодиноким острівкам свободи слова, незалежної думки. Хоча вже й у них є проблеми.
Одна з причин неможливості себе захистити – те, що влада України за 23 роки не спромоглася створити механізми нашої повної участі в державних справах, управління Кримом, вирішенні питань власного розвитку. Мова йде про незабезпечення національно-територіальної автономії в складі України. У двох адміністративних утвореннях Криму не було організовано нелегітимного референдуму. У місті Білогірськ і Бахчисарайському районі керівники-кримські татари не допустили проведення так званого голосування за статус АРК. Із 26 адміністративно-територіальних утворень Криму більше керівників-татар не було. Якщо хоча б половину одиниць очолювали татари, ситуація була б іншою.
Проте ми всі проспали путінський режим. Не спромоглися зробити висновок, що з приходом Путіна Росія стала загрозою, і насамперед – для України.
У житті бувають сотні тисяч прогнозів, відчуттів. Про них починаєш говорити, коли якісь із передбачень зреалізувалися, але й тоді забуваємо про сотні інших можливих пересторог. Російсько-грузинська війна у 2008 році – це був не перший, а остаточний сигнал, що ми можемо втратити Крим. Тоді Меджліс мав зустрічі з багатьма послами. Вони розпочиналися питанням – чи може Кремль провадити подібну політику, як до Грузії, у Криму. Я був серед тих людей, які говорили, що Росія використовуватиме півострів, кримських людей як інструмент, щоб втручатися в українські справи. Проте стверджував, що військового вторгнення не буде, бо Україна – це не Грузія. Я увити не міг, що РФ розпочне війну проти нашої держави.
"Зараз у Криму гірше, ніж при радянській владі"
Майже всі, хто хотів, щоб Росія ввійшла на півострів, бігав з триколорами по кримських вулицях, Майданах, допомагаючи бандитам, сьогодні теж мають проблеми в окупованому Криму. Їхні очікування не виправдалися. Манна небесна не почала падати. Російська окупаційна влада, укріплюючись у Криму, знаходить категорії населення, на які має спиратися як керівництво – правоохоронні органи та електорат. Вони відчули в сучасних умовах на півострові покращення фінансового становища та соціального статусу. Працівники каральних російських органів, державні службовці середнього та високого рангу та пенсіонери мають набагато вищу платню, ніж в Україні. Натомість підприємці ледве зводять кінці з кінцями.
Іноді кажуть, що повернулася радянська влада. Я теж так думаю. Проте тоді, якщо люди відверто не виступали проти керівництва Союзу, скажімо, спали на профспілкових зібраннях, не виходили на площі, то могли жити більш-менш спокійно. Над ними не було кожного дня загрози. Зрозуміло, це дуже спрощене представлення людини в радянській системі. Зараз у Криму потрібно, щоб люди постійно демонстрували свою лояльність, що не вимагало керівництво Союзу. Для російської влади дуже важливо, щоб поведінка всього населення на півострові була хоча б на такому рівні, як в інших власне російських областях.
У Росії вже немає системної опозиції. Є просто певна кількість людей, які демонструють свою опозиційність. Після подій на Болотній площі Путін примусив російську громадськість, яка ще має сором, розуміє наслідки дій президента РФ, обрати шлях пасивного спротиву, що все більше перетворюється на виїзд за кордон. У Криму є ще люди, які продовжують або хотіли би вказувати владі на свою незгоду, вимагати дотримання їхніх прав.
Російське окупаційне керівництво з перших зіткнень із громадською опозицією на півострові вирішило одразу привести її до тями. Коли 3 травня Джемілєва не пускали на територію Криму, близько 2,5 тисяч кримських татар прорвали кордон російських військових у масках. Тільки за цим фактом більше ніж сто наших людей притягнули до суду. Кримським татарам продовжують приносити повідомлення з’явитися на розгляд справи.
Найстрашніше, що почало відбуватися у Криму – це викрадання людей, вбивство з політичних, ідеологічних міркувань. Це системні незаконні обшуки в брутальних формах. Невідомі люди в балаклавах виломлюють двері, приставляють автомати до дітей, які вчаться в релігійних школах. Такими методами Кремль влаштовує людям моральний терор, намагається вкоренити серед них страх, відчай. Ми в цьому бачимо спробу витіснення кримських татар за межі Криму. Повторюється політика, яка була за часів першої анексії півострова. У 1783 році Катерина II в анексованому Криму забирала в людей землю, без якої вижити тоді було неможливо.
Щодо представницьких органів кримських татар, то поки Москва не хоче втрачати ці, як вони кажуть, бренди. Сьогодні вона планує їх переформатувати. Для цього наближує до себе окремих кримських татар, надаючи їм посади, обіцянки, гарантуючи політичне майбутнє. Серед тридцяти трьох членів Меджлісу троє погодилися піти шляхом, пропонованим Кремлем. Водночас Путін не дає можливості організувати з’їзд для вирішення наших проблем. Якщо йому не вдасться переформатувати Курултай, то він оголосить його екстремістським і створить щось інше.
Зараз Москва показує світові, що кримський, як вони називають, федеральний округ, нібито вже ввійшов у співпрацю з іншими адміністративно-територіальними одиницями Росії. Тобто такими угодами, як нещодавно підписаною анексованим Кримом із Татарстаном про торгово-економічне, науково-технічне, соціальне і культурне співробітництво, демонструє, що Крим вже російський. Насправді все це пусті договори, декларації, оскільки непідкріплені грішми, ресурсами.
"Україна є територією для укріплення імперського духу Путіна"
Є щонайменше три чинники, від яких залежить, чи буде повернуто Крим і як розвиватимуться події на Сході. Це внутрішнє життя українців у політичному, економічному тощо аспектах, ставлення міжнародних інституцій до Росії, рух спротиву серед російського населення.
Поки, на жаль, суспільство РФ не прокинулося. Я очікував, що десь в квітні-травні мільйони росіян вийдуть на площу із забороною провадити Путіну політику вторгнення в чужу країну. Але прогадав.
Крим не є кінцевою метою російської агресії проти України. Путін розуміє, що події на Сході – це капкан для нього. Адже він не має можливості розгорнути повномасштабну війну. Поступити з Донбасом, як із Кримом, йому не дозволять, і він не зможе утримувати територію через економічні й інші процеси в РФ. Проте Путін ще шукає шляхи, щоб сісти з лідерами провідних держав за стіл переговорів і домовитися про місце Росії у світі. Оскільки Захід не йде на поступки, що дуже добре, то вся увага Кремля буде скерована на Україну. Наша країна в його розумінні має бути територією для укріплення імперського духу. Маємо визнати, що до піку протистояння ми ще не дійшли. Путін намагатиметься зламати українців зсередини. Найближчими місяцями в нас може бути велика турбулентність.
У квітні, коли я виїхав із Криму в Київ, то побачив, що немає мобілізації духу в Україні. Я не спостерігав, щоб всі в державі спрямували свої сили на вирішення проблеми півострова та недопущення подій на Сході. Пізніше на війну пішло багато добровольців. Влада не змогла зреалізувати в повній мірі піднятий дух народу. Зараз теж немає мобілізації духу. Є люди, які кладуть життя за Україну та влада, яка в якійсь мірі допомагає їм, але при цьому займається далеко непріоритетними в цей час питаннями.
Якщо нам вистачить розуму, досвіду, сил згрупуватися, то немає жодних сумнівів, що путінська політика завершиться крахом, Крим повернеться. Нам треба самим зараз вистояти, й інші тоді допомагатимуть.
Дуже важливо зберегти кримськотатарський етнос. Чим довше Кремль керуватиме Кримом, тим більше реалізовуватиме політику витіснення кримських татар. Риторика, що однаково зберігатимуть кримськотатарську, російську, українську мову, залишиться пустослів’ям. Сьогодні ми отримали відповідь чітко: російська є обов’язковою у всіх школах, а українська та кримськотатарська лише за вибором батьків. Норма трьох державних мов не спрацьовує.
Коли ми повернемо Крим, доведеться вирішувати проблему з людьми, які вже думають, як власне материкові росіяни. Нам треба знайти пояснення, що з ними сталося, і в який максимально короткий термін вони можуть зрозуміти нові обставини.
Водночас коли здолаємо Путіна, нам прийдеться допомагати російському суспільству, щоб воно стало для нас добрим сусідом.
Оксана Загакайло
