Коли генеральний секретар НАТО Марк Рютте виступав у червні в Chatham House, він заявив, що росія "може бути готова застосувати військову силу проти НАТО протягом п'яти років". Так він озвучив те, що можна назвати "відомим майбутнім": поширений консенсус, навіть зростаючу впевненість у неминучій війні з росією. Питання полягає не в тому, чи нападе росія, а коли. Існує понад 35 офіційних західних заяв, які передбачають можливий російський напад на НАТО з подальшою війною: сценарії визначають часовий горизонт (до 2030 року), місце (вторгнення до країн Балтії) і тактику (все більше дронів).
Подібні спроби окреслити майбутнє є нормальними: людський розум схильний до прогнозування, постійно переосмислює довколишній світ і оцінює ймовірні події, аби зменшити несподіванки та сформувати плани. Коли йдеться про найекзистенційніший людський досвід – війну, це природніше вдвічі. Жодна інституція не думає так багато про можливий майбутній конфлікт, як військові: саме вони вирішують, як розподіляти ресурси, як адаптувати навчання і як вибудовувати плани війни. А з противником, який відкрито грається можливістю війни, як-от росія, ухвалювачі рішень прагнутимуть осягнути природу загрози, зробивши її якомога конкретнішою аби діяти так само конкретно. Тож час і характер загрози формулюють настільки визначено, що майже не лишається місця для альтернатив. Це і є "відоме майбутнє" – очікування з настільки високою впевненістю, що не залишає місця для альтернатив.
Проблема ж у тому, що в новітню добу ми систематично помилялися щодо майбутнього війни. Найскладніше у стратегічному передбаченні – вгадати точний час, а правильно оцінити характер, обриси чи тривалість наступної війни ще важче. Причин чимало, найголовніші з них: схильність постійно переоцінювати вплив нових технологій і недооцінювати людський чинник, складність інтерпретації намірів і стратегії противника, а також схильність хибно оцінювати власний моральний дух або спроможності.
До того ж, досвід євроатлантичної спільноти у прогнозуванні щодо росії протягом останніх 20 років аж ніяк не бездоганний. Наприклад, анексія Криму москвою, її втручання в Сирії та соціально-економічна стійкість росії або стали несподіванкою, або спростували поширені очікування.
З огляду на це існує дуже реальна загроза, що зміцнення консенсусу довкола "відомого майбутнього" російського вторгнення до країн Балтії стане ортодоксальною думкою, яка змусить нас не помічати всі інші можливі варіанти розвитку війни з росією. Це може призвести до ситуації, коли "нічого не готово до війни, яку всі очікували".
Сценарії російського вторгнення до країн Балтії давно є частиною євроатлантичної дискусії про стримування. Після анексії росією Криму сценарії середини 2010-х років передбачали російське вторгнення в країни Балтії: впливові військові ігри показували, що російські війська дістануться Таллінна і Риги за 36-60 годин.
Такі сценарії дають корисні орієнтири для ухвалення рішень після поновленого наступу москви на Україну. Один із них: подібний напад створить умови для запуску статті 5 НАТО. І це принципово, бо змушує розглядати ескалаційну траєкторію, яка приведе москву до рішення розпочати таке вторгнення.
російська воєнна стратегія розглядає війну проти коаліції (такої як НАТО) не як обмежену кампанію, а як "регіональну війну", що охоплює весь європейський театр, або, з огляду на міжнародні союзи, радше як "великомасштабну війну" глобального характеру. Це передбачає війну за великі, навіть радикальні політико-військові цілі, що потребує мобілізації всіх наявних матеріальних ресурсів і духовної стійкості. Інакше кажучи, російське вторгнення до країн Балтії, ймовірно, не було б локальним конфліктом: сценарії мають виходити з війни по всьому європейському театру воєнних дій, що вимагатиме мобілізації набагато більших стратегічних ресурсів держави.
Іншим корисним орієнтиром є те, що такі сценарії підкреслювали перевагу москви завдати швидкого нокаутуючого удару. Так вони малювали картину "чистого" російського нападу, не враховуючи жодних хронічних проблем, що характеризували застосування москвою воєнної сили протягом усього сучасного періоду.
У цих сценаріях не було напруги між політичними рішеннями у москві та реальними спроможностями війська, на яку старші російські офіцери регулярно скаржилися. Так само вони не містили численних практичних викликів, зокрема, але не виключно, у сфері командування й управління, взаємосумісності та логістики, що гальмували всі російські кампанії впродовж останнього століття. Досвід російської кампанії проти України підкреслив стійкість цих проблем, тож будь-які сценарії на майбутнє мусять їх ураховувати. Як москва розв'яже проблеми, з якими зіштовхнулися її збройні сили, настільки, щоб успішно розпочати масштабні наступальні операції проти противника, значно більшого за Україну?
Ці міркування вказують на потребу змістити акцент у розробленні сценаріїв потенційної війни з росією у світлі досвіду після 2022 року. Не менш важливим, але надто часто відсутнім у західному мисленні, є третій пункт: як москва бачить майбутнє. російське керівництво вкладає значні зусилля у прогнозування і планування як на рівні держави, так і на рівні війська. І так само як у євроатлантичній спільноті, в росії точаться широкі дискусії про те, як може виглядати протистояння і, можливо, війна з НАТО на чолі зі США.
путін неодноразово заявляв, що зміни світового порядку, подібні до нинішніх, "зазвичай супроводжувалися, якщо не глобальною війною й конфліктами, то ланцюгами інтенсивних локальних конфліктів". А в грудні 2024 року міністр оборони Андрєй Бєлоусов заявив, що збройні сили росії мають бути готові до будь-яких подій, включно з можливою війною з "НАТО в Європі у наступному десятилітті".
Високопосадовці рф окреслили, де москва вбачає потенційні загрози. Дехто вказує на потенційні гарячі точки в Балтії та Арктиці. Інші сценарії віддзеркалюють занепокоєння спалахом конфлікту в Тихому океані, насамперед між США та Китаєм, що в російських стратегічних термінах також може класифікуватися як "регіональна" або, імовірніше, "великомасштабна" війна.
Це додає важливих вимірів до того, як євроатлантична спільнота має формувати сценарії надалі, роблячи наголос на масштабі й обсягах можливої ескалації до війни. Це прояснює стратегічне мислення москви і в частині посиленого акценту на мобілізаційних заходах ширшого держрівня, і в частині реорганізації її військових спроможностей: відновлення Ленінградського військового округу трактує простір від Балтійського моря до Уралу як єдиний стратегічний простір. Оскільки чимало російських сценаріїв відображають її морську дилему, це також проливає світло на зростаючий акцент на морській могутності.
Те, що і євроатлантична спільнота, і росія бачать потенціал конфлікту впродовж наступного десятиліття, підкреслює доречність прогнозу як складника державницького управління. Втім осмислення можливої кризи між росією та євроатлантичною спільнотою не повинно перетворюватися просто на палімпсест мислення десятирічної давності про (обмежене) вторгнення рф до країн Балтії. Їхня оборона залишається такою ж важливою, як і раніше. Проте, дивлячись у другу половину 2020-х, слід розглядати цілу низку сценаріїв – від ескалаційної кризи в Балтії до варіантів із ширшими регіональними та глобальними горизонтами.
Фундаментом тут є максима, що перший і найважливіший акт державного діяча – визначити, "якого роду" війна нас чекає, окресливши її політичні цілі та засоби їх досягнення. Яка саме ескалаційна ситуація змусить москву обрати війну замість інших політичних опцій, коли цей вибір, за її ж розрахунками, найімовірніше призведе до великої пожежі?
Надалі сценарії мають також ураховувати мінливі характеристики російської державної потуги та їхню подальшу еволюцію до 2030 року. Які дилеми постають перед москвою і як вона намагається їх пом'якшити? Ці два початкові кроки допоможуть сформувати свіжі та релевантні сценарії, що дозволять євроатлантичним керівникам підготуватися та спланувати належні заходи для стримування нападу.
Джерело: Engelsberg Ideas
