Гостинне Закарпаття, яке соромно показувати гостям (фото)
Сьогодні я зрозуміла, що мені нема чим пишатися, мені нема що показати друзям з-за кордону, нема куди з ними піти, нема чим вразити. Прикро, але це так. Можливо, то був день такий. Можливо, втома затьмарила мій мозок, але я вперто не знаходила ані виправдання таким своїх думкам, ані місця в нашому регіоні, від якого би захопило дух і за яке не було би соромно.
Друзі уперше приїхали в Україну й усього на два дні. Візит був дуже несподіваним, але дуже радісним! Вони угорці, живуть за 120 км від Мукачева. Перший день провели в Мукачеві. На другий день захотіли подивитися на наші гори. І друзі, і їхня іномарка звикли до доріг. То ж розробляючи маршрут, довелося зважати на цю, “вельми прикру обставину”. Я гарячково перебирала в пам”яті наші гірські “дороги”. Телефонувала, перепитувала у місцевих людей і щоразу після дзвінка викреслювала черговий пункт призначення, а відтак – скасовувала і весь маршрут. Сором почав гризти мій мозок. Але я трималася.
Зрештою, на свій ризик, обрали Синевир. Там озеро, там ведмедики, там Шипот, там гарні гори, і відтинків бездоріжжя менше. Не злякав навіть аварійний перевал. Все ж зсув у горах – це природнє лихо. Знайду виправдання безгосподарності... Якби ж я могла собі уявити, яке розчарування мене чекало!
Ми вирушили о сьомій ранку. Друзі ввічливо слідували за нами. По трасі їхалось спокійно, бо я знала, що її відремонтували. Правда, іноді друзі перепитували, чого стільки вирубаного лісу, хто його рубає, куди продають деревину. Я щось там говорила про санітарні рубки і розуміла, що слова мої непереконливі.
Але їм було цікаво, вони захоплено фотографувалися на фоні гір, пили каву і щиро раділи першому знайомству із Закарпаттям. Щоправда, після повороту з траси на Нижні Ворота друзі почали відставати. Ми пригальмовували, бо розуміли, що їх шокує дорога. А для нас вона була гарною, бо ми бачили її поганою. Нарешті, доїхали до перевалу. Зупинилися, щоб поглянути на зруйнованій шлях... А далі в мене вже нема слів. Далі нехай будуть фото, до яких напишу коментарі.
На місці зруйнованого перевалу закарпатці влаштували сміттєзвалище.
Таке враження, що мішки зі сміттям викидають просто з машин на ходу.
Сміття котиться вниз і в ньому вже весь ліс, який вцілів від зсуву.
Я не змогла пояснити друзям таку нашу національну особливість.
А сюди кидали сміття не такі ліниві закарпатці. До цього місця треба було пройти, а не просто викинути з машини.
Пахло тут горами і ранковим туманом...
А це ще не дуже погана дорога на Синевир. Далі було гірше.
Так туристів зустрічають на озері Синевир. Це стоянка внизу, де паркуються авто. Ось там справа - ряд торгівців. Перший хлопчина продає цукрову вату. Торгують різним китаськийм крамом з усіх боків. Просять дорого. Дуже дорого. Але, мабуть, смітники коштують дорожче. Бо жодного не знайшла.
Минаємо кучку і йдемо далі. Шлях перегороджує шлагбаум і дядьки в цивільному. "Куди?! 10 гривень за людину!" "За що?!" - закипає моє нутро. "За людину давайте по 10 гривень! Збір екологічний" .... Чули мене всі. Каюсь, каюсь, каюсь... Я дуже спокійна людина, але в моїй тихій греблі назбиралося занадто багато води! Я не заплатила ані копійки. Я нахабно пройшла й провела своїх друзів. Я повважала, що краще поясню їм причину скандалу, аніж те, за що тут збирають гроші.
Якщо заїжджають туристи машинами, то беруть ще й за машину 25 грн. На моє зауваження, чому купами сміття зустрічають своїх відвідувачів, почула геніальну відповідь, яка миттєво розклала усе на свої місця:"А то не наша територія! то територія сільради!" . Від купи сміття до шлагбауму десь зо три десятка метрів, а може й менше. Я намагалася, не шукати лайно на території озера. Але очі вихоплювали між дерев фантики, пляшечки. Так, по дорозі зустрічались смітники, але... Що нашому люду це дає? Лише на хатину оцю придорожню гляньте.
Дорога вгору також не найкраща. По ній їздить купа машин, ходять вервечками люди, розминутись ніде... Розслабитись годі і насолодитись, бо хтось та й нервово посигналить...
Я підрахувала, що поки ми йшли, то проїхало зо двадцять машин і мікроавтобусів. На стоянці біля озера була купа автомобілів. Людей також багато. Я гарячково щось рахувала, множила. У мене виходили захмарні суми.... Тут проїхала бричка. "Скільки берете, щоб доїхати на гору?" - запитала жіночка. "Двадцять гривень з людини"- відповів юнак. "И за ребеночка?"- поцікавилась інша. "Ну да"- сказав хлопець. Це був його єдиний підйом до озера за півтора години. Але по 20 грн з людини. Заробітки, вони такі заробітки. Коли поверталися назад, дядьки біля шлагбаума вже були у формі з написом "Охорона". Є трохи відео, але не маю зараз сил його опрацювати.
А ось це наші гори з вирубаними лісами...
І на завершення хочу розказати анекдот, якиий влучно підсумує все побачене нині. Їдуть два куми на базар. От один і каже:"Куме, а ви би з"їли моє лайно за 100 баксів?" "Е, ти що! За сто нє! Давай двісті то з"їм!" Вдарили по руках, зробили оборудку, їдуть далі. От тільки тому, що лайна наївся так прикро стало. От і питає:"А ви би, куме, хотіли заробити 200 баксів?" "Но!" "То давайте мого лайна скуштуйте" "А давай!" Вдарили по руках, здійснили оборудку, їдуть далі. Мовчать, мовчать, а потім один і мовить:"Куме, а вам не здається, що ми задарма лайна наїлися?"
Оригінал: facebook.com
