Невже кінець усьому?
(Минулого літа ураган Ірен наробив великих збитків на східному узбережжі, проте Нью-Йорк уникнув найгіршого.) "Остерігайтеся смерті, яку принесе вода", - проголосив Т. С. Еліот у своєму творі "Безплідна земля". Відтепер ми знаємо, що він мав на увазі.
Раніше ми отримували попередження. У 2009 році нью-йоркська колегія із змін клімату опублікувала пророчу доповідь. "У найближчі десятиліття наше прибережне місто, швидше за все, страждатиме від швидкого підвищення рівня океану і підвищення глобальної температури, а також потенційного збільшення посух і повеней, які матимуть значний, критичний вплив на інфраструктуру Нью-Йорка", - сказав Вільям Солецкі, географ Хантер-коледжу і член колегії.
Але яка користь від попереджень? Агенти американської розвідки отримували повідомлення про терористів, які розраховували захопити чартерні літаки. Проте, хто їх слухав? (Точно не Джордж Буш.) Якщо ми не в змозі передбачити нашу власну смерть, як наполягав Фрейд, як можемо ми передбачити смерть цілого міста?
Історія - це серія випадкових подій, організованих у, здавалося б, розумний перебіг. Ми сприймаємо історію як хронологію події, де ми виступаємо в ролі кінцевої точки – тобто не кінцевої точки історії, а точки, у якій відбувається кульмінація подій, які ведуть до того самого моменту, в якому ми живемо.
"Історичні події можуть бути унікальними, а проте вони мають конкретний кінець", - написав критик Френк Кермоде у своєму класичному літературному дослідженні The Sense of an Ending, "але є вічні теми, які суперечать як унікальності, так і кінцевій меті". Здається, він говорить (я так вважаю), що немає шаблону конкретного закінчення. Все змінюється.
Після урагану Сенді у Нью-Йорку. Фото: AFP
"Погодна аномалія", яка відбувалася минулого місяця, повинна була б остаточно навчити нас цього. Чи то через 50, 100 або 200 років, але ж є таки великий шанс, що Нью-Йорк піде під воду. Але якщо немає конкретних шаблонів подібних подій, то це означає, що немає нічого неминучого у такому сценарії подій. Історія пропонує менш трагічні сценарії: місто могло б переїхати на інший острів, як, скажімо, Торчелло був перенесений до Венеції камінь за каменем після того, як лагуна перетворилася на болото і її громадяни піддалися епідемії малярії. Місту вдалося вижити, хоча й не там, де воно було засноване. Можливо, прийде день, коли хмарочоси почнуть здійматися із центру Scarsdale.
Людина геніальна. Наш вид схильний розглядати природу як щось недолуге, як явище, яке потрібно змінювати. Зважте на зусилля, потрачені для порятунку Венеції: архітектори придумували одну схему за іншою, щоб врятувати місто від затоплення. Промисловий розвиток було обмежено. Будівлі епохи Відродження було "перенесено".
Найбільш амбітний проект, - установку мобільних воріт у лагунах, - було започатковано десять років тому. Відомий під абревіатурою MOSE – італійський відповідник імені Мойсей, який міфічно зупинив плин Червоного моря - він є складним технічним проектом: кожного разу, коли піднімається море, під тиском стиснутого повітря піднімаються металеві бар'єри, які лежать у бетонних бункерах на морському дні.
Повінь у Венеції. Фото: greenpacks.org
Чи є цей проект (офіційна назва проекту - Modulo Sperimentale Elettromeccanico) фантазією якогось інженера? Його планували завершити в цьому році, але відклали до 2014 року. Навіть якщо якимось дивом цей проект із воротами стане дійсністю, він лише стане свідком неминучого. Подивіться на нещасних мешканців острова Пасхи, які залишили після себе в якості доказів свого існування бюсти величезних порожніх ідолів, або на полінезійців острова Піткерн, які залишили всього лиш кілька поховань і купу кам'яних знарядь. Кожна цивілізація повинна піти.
Тим не менш, кожен йде своїм шляхом. У своєму Collapse Джаред Даймонд показав, як до зникнення цивілізації призводять декілька причин. Каскад подій з непередбачуваними наслідками незмінно доводять цивілізацію до її кінця. Варяги Гренландії вирубували дерева на острові (на дрова та для інших цілей), аж поки їх не залишилося взагалі, що зробило неможливим зведення будинків або будівництво човнів. Були й інші причини: запеклі сутички з ескімосами, погана погода, скупчення льодів у фіордах, що блокувало торгові шляхи. Але вирубка лісів була головним чинником. Зрештою, у лісі закінчилися дерева, тому і не стало нікого, хто потребував цей ліс.
"Люди кажуть, що світ закінчиться у вогні. Деякі кажуть, що у льоду", - так говорив Роберт Фрост. Ще однією альтернативою була лава. Листи Плінія Молодшого до Тацита описували виверження Везувію: шлейф бруду і попелу піднімався в небо, каміння закидало Помпеї, а потім настала темрява. "Це не було схоже на безмісячну або хмарну ніч, це було наче перебування в закритому місці, де зникало світло". Хто міг це зробити? Напевно, боги.
Руїни в Ефесі. Фото: edbrick.dcu.ie
"Люди здіймали руки, щоб молити богів, але більшість починала розуміти, що боги просто перестали існувати, і надходив вічний і остаточний морок, що нависав над світом". Проте, звичайно, це не був кінець світу: це був лише кінець їх цивілізації.
Споглядання нашої власної ефемерності може бути глибоким досвідом. Прогулянка колись розкішними римськими містами, що розкидані уздовж лікійського узбережжя Туреччини, і які перетворилися на руїни (багато з яких наразі є не розкопані), - це означає усвідомити, наскільки великою, магічною була ця цивілізація. Цілі міста перебувають під водою, ви можете пропливти понад ними і прочитати написи, вирізьблені на стародавніх монолітах. Ефес із населенням у 300 тис у другому столітті нашої ери був величезним некрополем. Амфітеатр, який міг вмістити близько 25 тис осіб, стоїть спорожнілий. Храм Артеміди, який був вчетверо більшим, ніж Парфенон, залишив по собі лише кілька струнких колон.
Тим не менше ми повертаємося додому після нашої подорожі, сп'янілі від побаченої краси, а не від розуміння істини. Нам не спадає на думку, що про нас теж колись напишуть в хроніках (Fodor’s North America 2212?) як про міщан, які проживали в 60-поверхових вежах і вирушали під воду в металевих поїздах.
Наслідки урагану Сенді. Фото: csmonitor.com
Саме це зумисне невігластво, на мою думку, пояснює, чому нам так важко уявити собі наслідки змін клімату для Нью-Йорку навіть тоді, коли нас попереджають про це політики, а вони - далеко не ті люди, які думають про майбутнє. Губернатор Ендрю М. Куомо був настільки мужнім, щоб зробити глобальне потепління предметом громадського обговорення, але чи підтримають платники податків його пропозицію побудувати дамбу в затоці Нью-Йорка? Набагато легше починати говорити про Сенді як про ураган, що трапляється "раз у житті". Навіть тоді, коли Манхеттен намагається врятуватися - на цей раз в буквальному сенсі - One World Trade Center продовжує підніматися, поверх за поверхом. Губернатор зазначає, що "у нас відбуваються рекордні 100-річні повені кожні два роки", проте, це не може зупинити зростання рентної плати на Battery Park City.
Прогулюючись Нью-Йоркським Upper East Side, мені пригадалась гігантська біла коробка на вершині будівельного майданчика на Second Avenue, яку вперше почали розбудовувати в 1929 році, і на якій все ще продовжуються роботи. А чому б і ні? Чи можуть ті фотографії води, що ллється в тунелі метро, бути достатніми, щоб зупинити нас на шляху до прогресу? "Я повинен жити, поки не помру", - говорить герой роману Джозефа Конрада. Те ж саме можна сказати і про міста.
Повертаючись додому вночі, я піднімаюся від метро до Американського Музею Природної Історії – який сам є пам'ятником швидкоплинності з його динозаврами, мамонтами і скелетом птахи додо, - приреченими видами, чиї назви стали синонімами до слова вимирання - і я відчуваю ще більш гостро, ніж будь-коли, всю загадковість і неймовірність міста Нью-Йорк.
Дивлячись вниз на Central Park West, я потрапляю у полон намиста зелено-червоних світлофорів, які тягнуться до Columbus Circle і вежі One57, цього вертикального раю для мільярдерів. І у той час, як я проходжу повз фонтан перед південним входом в музей на 77th Street, я згадую фразу із оди Едуарда Гіббона "Занепад і падіння Римської імперії", в якій "вчений Поггіус" дивиться із Капітолійського Пагорба на останки міста: "Державні і приватні будівлі, які були створені для вічності, лежать ниць, голі і понівечені, ніби кінцівки могутнього велетня, і ця руїна тим більш помітна на тлі колосальних реліквій, які пережили удари часу і долі".
Це також наша доля. І це ще одна причина цінувати те, що у нас є, поки воно у нас є.
Оригінал: The New York Times
Переклад: iPress.ua
