Америка готова інвестувати мільярди доларів у розвиток Африки. Але чи зможе вона випередити росію
Саміт США-Африка готувався давно і ретельно, остання подія такого масштабу відбулася за часів президента Обами. Тоді було проголошено чимало гарних промов про поглиблення взаємодії між супердержавою та суперконтинетом, які розділяє океан і поєднує спільна історія. Проте реальна ситуація складалася таким чином, що США рік за роком втрачали вплив в Африці.
Взаємодія Африки та США звичайно проводилася, головним чином, через економічний вплив. Політично Африка, країни якої мають дуже суттєві відмінності одна від одної, орієнтувалася або на країни Європи, або на росію та останнім часом на Китай і на Індію. Вихідці з Індії складали значну частину чиновників низької ланки та технічних спеціалістів у колишніх британських колоніях в Африці і створили там нечисельні, але впливові діаспори. Теперішній прем’єр-міністр Великобританії, Ріші Сунак, є нащадком однією з таких родин.
Знаковим співпадінням є те, що попередній саміт США-Африка, який було проведено за ініціативою президента Барака Обами, відбувся у серпні 2014 року, після анексії Криму та під час гарячої фази бойових дій з російськими інтервентами та сепаратистами на Донбасі. Цьогорічний саміт також проходить під акомпанемент ракетних вибухів в Україні. Африканські країни і у 2014-му, і зараз, у 2022-му, вважають за краще додержуватися нейтралітету у російсько-українській війні. У березні цього року резолюцію ООН з вимогою до росії припинити війну та вивести війська з української території підтримало лише 28 африканських країн. Риторика щодо засудження колоніальних війн та втручання колишніх метрополій у справи нових незалежних держав виявилася не більш лиш гучними промовами африканських лідерів. І чималу роль тут зіграло історичне тяжіння африканських країн до росії.
Тягар колоніальних образ. Історія, яка гальмує розвиток
Чорний континент, колонізація якого розпочалася ще з часів Давної Греції та Риму, звичайно розглядався як невичерпне джерело природних ресурсів та дешевої або ж і безкоштовної робочої сили. Історія арабської та європейської колонізація Африки налічує століття визискування автохтонного населення, нав’язування невластивих вірувань, торгівлі "живим товаром" - рабами. Усі найбільші імперії світу, крім росії, мали свої колонії в Африці, яка розглядалася як територія для експлуатації та виймання природних ресурсів. Африканських невільників вивозили на нещодавно відкриті території у Америці, де, навіть після офіційного скасування рабства, їм довелося довгі десятиліття вести боротьбу проти дискримінації та приниження. Сучасна Африка є дуже різноманітною та суперечливою як щодо іноземного впливу, так і стосовно різного розуміння можливих напрямів розвитку, ідеологічної орієнтації, релігії, етнічного складу населення, політичних вподобань тощо. Узгодження спільноафриканських інтересів відбувається через чисельні континентальні об’єднання, однак це не припиняє низку конфліктів між країнами, які іноді переростають у гарячі та криваві війни.
Рахунки за визискувальну колоніальну політику, за століття рабства, насадження чужої культури та непритаманних вірувань африканці пред’являють теперішньому "білому" світу. Майже усі старі європейські країни брали участь у розподіленні та користуванні африканськими ресурсами. США безпосередньо не колонізували Африку, але на територіях, з яких постала сучасна Америка, в якості англійських, французьких та іспанських колоній, широко використовували рабську працю африканців. Після скасування рабства в США ця країна навіть спробувала спокутувати частину своєї провини, відкупивши землі в Африці, для створення вільної держави для колишніх рабів. Колонію "вільних кольорових людей", було засновано за сприяння Американського колонізаційного товариства на площі понад 13 тисяч квадратних кілометрів. Землі було викуплено за товари загальною вартістю 50 доларів США. Країну свободи – Ліберію, було утворено у 1824 році. Експеримент із заснуванням нової держави виявився тільки частково успішним, вихідці з США поневолили місцевих африканців та встановили такий режим, який лише віддалено нагадував американську демократію.
Історія деколонізації Африки у 60-79-х роках минулого століття, створення низки нових держав супроводжувалося й низкою війн - як між новими державами, невдоволеними штучно визначеними кордонами, так і всередині цих держав, які складали безліч народів та народностей, відмінними за культурою, історією, релігією та економічними інтересами. Відхід європейських країн з Африки супроводжувався агресивним приходом туди СРСР та квазісоціалістичної ідеології. Радянський Союз, щедрою рукою поставляв до Африки зброю, присилав військових спеціалістів. Це супроводжувалося агресивною пропагандою проти колишніх країн-колонізаторів.
Слід відзначити, що колонізація Африки мала не тільки негативні риси. З колонізаторами на ці землі прийшло промислове виробництво, поступово створювалася місцева освічена еліта, впроваджувалася освіта серед пересічних африканців. Визискування африканських ресурсів потребувало такої-сякої навченої робочої сили, таким чином створювався місцевий робітничий клас, те саме стосувалося й застосування більш прогресивних технологій у веденні сільського господарства.
Проте автохтонне населення Африки було налаштовано проти колонізаторів, їх усіляко витискували з континенту, водночас радо вітаючи представників т.зв. прогресивних країн, СРСР та КНР, вбачаючи в них в них такі самі народи, які звільнилися від капіталістичного тиску. Реальна історія подальшого розвитку африканських країн продемонструвала, що соціалістичні країни так само розглядали Африку як джерело ресурсів та не були зацікавлені у її всебічному розвитку. Гасла боротьби з апартеїдом і Південній Африці, спроби побудови африканського соціалізму були лише інструментом у протистоянні соціалістичного та демократичного блоків у світі. Африканські країни, африканські народи розглядалися лише як розмінні монета у геополітичному протистоянні. До ХХІ століття африканські країни, можливо, за виключенням більш розвинутих країн Магрибу та ПАР, прийшли з тими ж невтішними результатами, що й на початку процесів масової деколонізації півстоліття тому.
Великі перспективи. Безкрайні економічні потреби та можливості
Промисловість Африки знаходиться у ембріональному стані, країни Африки розглядають лише як джерело ресурсів та вкрай дешевої робочої сили, її найбільші підприємства та об’єкти транспортної інфраструктури знаходяться у власності іноземців. Континент, який має плодоносні землі та незліченні запаси природних ресурсів і корисних копалин, залежить від поставок продовольства та елементарних побутових речей. Ані СРСР та його наступниця росія, ані комуністичний Китай, що мають значний вплив на політику та економіку Африки, не були зацікавлені в розвитку власного африканського виробництва.
Зараз африканські країни вкрай потребують інвестицій у розвиток власного переробного виробництва, інфраструктурних проєктів, створення майже з нуля цілих секторів економіки. Необхідність вирішення цих проблем ускладняється декількома обставинами. Передусім колишні колоніальні країни та "щирі друзі Африки" з росії та Китаю не зацікавлені у створенні конкурентної промисловості в Африці. Адже краще вивозити необроблені алмази з копалин, щоб потім обробити їх у діаманти та продати з величезним зиском. Це стосується будь-яких інших африканських багатств та навіть продовольства, виробництво якого в Африці не достатньо для покриття місцевого попиту, що провокує хвилі голоду. Приватні компанії так само не зацікавлені у створенні центрів конкуренції в Африці, використовуючи місцеву робочу силу лише у складальних та видобувальних виробництвах. Кричущий дисбаланс у міжнародній торгівлі, між африканськими країнами - джерелом дешевої сировини, та індустріальними країнами- постачальниками викотехнологічної коштовної продукції, відсутність власних фінансових ресурсів не дає можливості Африці піднятися з постколоніальних колін.
Російський шлейф проблем від міцних дружніх стосунків
Таке ставлення росії до Африки триває ще з ХІХ століття. Однією з перших гібридних операції росії була спроба закріпитися на території французьких колоній в Африці. У 1889 році "експедиція" під проводом авантюриста Ніколая Ашинова, що складалася з загону зі 150 терських козаків, захопила форт Сагалло на узбережжі берега Французького Сомалі (зараз Джібуті), щоб потім вирушити до Абіссінії, де планували створити колонію "Нова Москва". Того ж року форт Сагалло, де зупинився Ашинов зі своїми супутниками, було розгромлено французькими військами, Ашинов та "поселенці" були заарештовані і відправлені в росію. Крім того, російські військові місії часів імперії посилалися до Ефіопії – тодішньої Абиссинії та брали участь у вишколі деяких ефіопських військових частин. російські добровольці, з мовчазної згоди та підтримки імперського Генерального Штабу, брали участь у англо-бурській війні на боці бурських республік. Воював добровольцем і Ніколай Гумільов, поет та батько автора теорії етногенезу Льва Гумільова, роботи якого поруч із еклектичним антилібералізмом Дугіна сформували нові хвороби у і без того нездорового російського суспільства. (Більш детально про це – у статті Андреаса Умланда про те, що війна росії проти України підтримується псевдоінтелектуалами, які сповідують прокремлівські ідеї та радикально не сприймають сучасний ліберальний світ).
Жовтневий переворот 1917 року, громадянська війна та Друга Світова війна дещо відволікли увагу Москви від Африки. Однак, оговтавшись після двох світових воєн, Москва, під приводом поширення комуністичних ідей та боротьби проти колоніалізму, знову полізла у африканські справи. Певний час її дії були досить вдалими, російські комуністи поширили свій вплив на цілу низку нових незалежних держав, які щойно звільнилися від колоніальної залежності. Африканські країни, одна за одною проголошували "курс на побудову соціалізму", їхніх лідерів радо зустрічали у Москві та нагороджували усіма можливими орденами та медалями. До Африки полилися радянські кредити, зброя та військові спеціалісти. Особливо цей вплив відчувався у північній та екваторіальній Африці. Ефіопія, Ангола, Мозамбік, Сомалі, низка інших держав потрапили під радянський вплив.
Проте присутність росіян не стала для африканців перекинутим чарівним містком до технологічно розвинутої цивілізації. На заміну поганим капіталістам прийшли такі самі соціалісти. Розпад СРСР став і початком краху багатьох прокомуністичних режимів у Африці. Вчергове, як колись комуністи змінили колонізаторів, так і зараз неоколонізатори замінили комуністів у контролі над африканськими ресурсами та політичними елітами. Для простих африканців це вилилося лише у нові війни за переділ власності та контроль за територіями для нових еліт.
Путінська росія спробувала відновити свій вплив у Африці. Не ризикуючи конкурувати з Китаєм, який встановив свій контроль над ключовими морськими портами та багатьма інфраструктурними об’єктами у Африці, росія конкурує з тими країнами, чий вплив та економічна і військова присутність у Африці зумовлена давньою колоніальною історією. Найбільш відомим фактом втручання росії у африканські справи є нарощування її п впливу у Малі, де проксі-війська росії – ПВК "Ваґнер" вичавлюють французький військовий контингент та поступово захоплюють контроль над ресурсомісткими районами цієї країни.
Сумнозвісний "Ваґнер" відзначився і у Центрально-африканській республіці, де він підтримував боротьбу уряду з повстанцями, у складі російського військового контингенту. Подібним чином росія діє й у Ефіопії та Еритреї, підтримуючи обидві сторони конфлікту та підвищуючи градус напруги у цьому регіоні.
Дається взнаки і багаторічна присутність СРСР та росії в інших країнах Африки, це стосується як ісламських, так і християнських країн. Навіть попри зміну політичного курсу у Єгипті та Алжирі, Анголі або Лівії тощо, місцеві еліти, представники яких навчалися у радянських вишах та просяклися радянською пропагандою, у значній частині продовжують прихильно ставитися до росії, вважаючи її одним з центрів боротьби з колоніалізмом.
Водночас, восени міністр закордонних справ рф Сергій Лавров здійснив турне по країнах Африки, надававши там шалену купу обіцянок та навіть підготувавши до підписання контрактів на будівництво АЕС із "Росатомом". Втім всі ці обіцянки можуть виявитися черговою мильною бульбашкою з огляду на шалену нестачу фінансів та до того ж широкі раніш озвучені плани – 4 АЕС в Єгипті, АЕС в Ефіопії, науковий центр в Руанді тощо.
Можливості США та перелік проблем, що висуває Африка
Історичні події, навіть кількасотлітньої давнини, пам’ять про старі образи або про давніх друзів мають істотний вплив на сучасність. Як Україна дотепер пам’ятає знищення Батурина та довіку пам’ятатиме Бучу та Маріуполь, так і африканські країни тримають у пам’яті старі образи на колонізаторів. Країни Європи, яка колонізувала Африку, є в очах африканців якщо не ворогами, то їхніми безпосередніми нащадками, у чиїх діях та риториці буде відшукуватися підступ та нещирість.
США, у цьому сенсі, знаходяться у більш вигідній позиції. Їх втручання у африканські справи почалися не із захвату територій, а з захисту своїх торгівельних суден від берберійських піратів. У ХІХ столітті США брало участь у двох Берберійських війнах. Дії піратів, під проводом Триполійського паші (територія сучасної Лівії) значно ускладнювали американську торгівлю. Виплати відступних у 1790 роках складали до 20% від національного доходу США. Адміністрація Томаса Джеферссона взяла на озброєння гасло "Мільйони на захист, але ані цента – на викуп". У 1801-5 роках військово-морські сили США атакували сили берберійських пиратів, нанесли їм відчутної шкоди, а у 1815 році остаточно розгромили піратський флот та бази. Нещодавні операції проти сомалійських піратів, є своєрідним відголосом давньої війни американців з морськими розбійниками.
США традиційно обмежували свій вплив та втручання у африканські справи, де мали більший плив колишні колоніальні держави Європи. Акції відплати проти режиму Каддафі у Лівії, антипіратські операції та втручання у перебіг громадянської війни у Сомалі були скоріше винятками з правил. Проте зменшення європейської присутності, та спроби Китаю і росії розповсюдити свій вплив на африканські країни змушують США активізувати політику взаємодії з Африкою
Африканські країни, лідери яких прибули на Вашингтонський саміт, не мають фундаментальних суперечностей із США, але висувають цілий перелік проблем, розв’язання яких нагально потребує Африка. Насамперед, це питання продовольчої безпеки та пов’язані з ними проблеми з побудовою системи зрошування. Ці проблеми тягнуть за собою інвестицій в інфраструктуру, зведення електростанцій. Ресурсна економіка Африки також потребує диверсифікації, створення підприємств для переробки корисних копалин. Підприємства, які вироблятимуть продукцію, потребують розвитку транспортної системи тощо. США готові інвестувати в Африку та суттєво збільшити обсяги інвестицій, уже зараз діє програма Prosper Africa, за допомогою якої інвестори з США та зацікавлені компанії у Африці можуть знаходити партнерів та користуватися при цьому сприянням урядових інституцій США. Збільшення інвестицій, розвиток промисловості – тільки одна з багатьох проблем, які доводиться вирішувати урядам африканських країн. Не меншою загрозою та викликом для Африки є проблема доступу до медичного обслуговування, боротьба з епідеміями.
США, як єдина наддержава у світі, готова взяти на себе розв’язання частини африканських проблем. Що США попросять у Африки? Напевно, в кулуарах мова вестиметься про лояльність до західної цивілізації, про зменшення агресивної риторики у бік Заходу, про небезпеку політичного та економічного впливу та втручання Китаю та росії, про корегування політики африканських країн у бік демократизації внутрішнього життя та загального курсу США і Заходу на створення мирного та безпечного, в усіх сенсах, світу. Десятки, якщо не сотні мільярдів доларів, які потенціонуватимуть прихильність до політики США, напевно зіграють свою роль у переорієнтації Африки, на магістральний шлях розвитку людської цивілізації.
Антиколоніальна риторика африканських лідерів жодним чином не відповідає на питання, чому за десятиліття після позбавлення від іноземного гноблення рівень життя африканців знаходиться на вкрай низькому рівні. Посилання на давній геноцид у бельгійському Конго часів короля Леопольда ніяк не пояснює геноцид в Руанді, здійснений африканцями проти африканців. Громадянські війни у низці країн, співпраця національних еліт з транснаціональними корпораціями, щодо спільного розграбовування африканських ресурсів, а також звертання за допомогою до колишніх колонізаторів, в разі виникнення соціальних заворушень або військових переворотів – сучасна практика багатьох урядів у Африці. Африка, звільнившись від колоніального пригноблення, у своїй більшості дотепер не стала і економічно, і політично незалежною, а у своїх діях стосовно власних громадян іноді повторює найогидніші практики колонізаторів, які вже давно покаялися у давніх злочинах.
Проблема масової міграції до Європи свідчить про те, що наразі африканські країни не здатні самостійно вирішити велику низку соціальних та економічних проблем, які змушують їхніх громадян шукати кращої долі на територіях колишніх метрополій. Подивимось, чи щось зміниться після чергового самміту.
