Івано-франківський письменник та режисер Олег Ущенко розповідає про те, як 2 жовтня 1990 року у Києві розпочалася студентська Революція на граніті, учасником якої він був.
Ми зібралися у передостанній плацкарті. У вагонній тиші неспокійний перестук коліс довбав тривожними думками. Я заплющив очі і відчув, як у скронях напружено пульсувала кров. Від того темрява ставала прохолодною і незатишною. Щоби забутися, я пішов до хлопців на середину вагону, куди зійшлися наші і під гітару співали стрілецьких пісень. Втомившись, переходили на анекдоти, і тоді переповнений гуркотом морок розривало реготом. Періодично простір наповнювався нашим дружнім «Будьмо! Будьмо! Будьмо! — Гей! Гей! Гей! І шануймося, бо ми того варті».
Серед ночі до нашого вагону підсіла п’яна компанія рослих хлопців з однаковими короткими зачісками. Вигукуками «хай Гітлер» побудили весь вагон, закликали бити жидів і москалів, доказували, що вони їдуть до Києва на студентську акцію. Їх завчена українська з жаб’ячим квАаканням стала тоніком для нашого оптимізму, ми попросили кондуктора викликати міліцію і «соратники» зникли...
Привокзальну площу ранкового Києва, немов інопланетні арахноїди, обсіли автівки з омоновцями. Маркіян Іващишин, для своїх — Марек, проінструктував, як «шифруватися», а сам у шароварах і з десятком древок під пахвою попер прямо попри омоновців.
Маркіян Іващишин. Фото: Андрій Поліковський / iPress.ua
Ми розділилися по троє-четверо чоловік, а, щоби омонівці нічого не запідозрили, проходячи повз них, репетували російською мовою і страшенно матюкалися. Валера увійшов у такий раж, що біля омоновців схопив мене за комір плаща і аж хрипів: «я нє жмот – будут деньги, сразу же віставлю». До нас підскочив нервовий сержант і гаркнув:
— Убірайтесь, здесь куча бандеровцев, і сейчас начньоца пєрєстрєлка.
На Майдані кілька міліціянтів-полковників мали з Маркіяном довгу бесіду, потім він подав умовний знак, і ми почали швидко розкладати перші намети.
Мав би писати, який я був хоробрий і нікого не боявся. Приблизно такі слова я почув через багато років у Станіславові, від людини, яка пробула на тій акції два або три далеко не перших дні, і, згодом, на місцевих телебаченнях вихвалялася, що брала участь у голодуванні. Насправді я тоді боявся. Боялися всі. Не те, щоби перелякано тремтіли, але кожен напереживався досить. Не через фізичну розправу — власних печінок і кісток у такому віці ще ніхто не шкодує, а з універу могли поперти. І найбільше, що мені муляло, я не уявляв, як розповів би про таке батькам, якби довелося.
Тільки розгорнули перші намети, з гори, від пам’ятника Леніну, з підземних переходів до метро і провулків почали виходити міліціянти. Їх ставало все більше, ніби десь відкрили шлюз, аби довкілля захлинулося від людей у формі.
Фото: bratstvo-lnu.org.ua
Вночі у наметах ми страшенно померзли і втікали досипати на вулицю, загорнувшись у щільний брезент. Ми так тулилися один до одного, що з нас можна було писати полотно на тему пацифізму і братерства або, принаймні, як відпочиває дружна багатодітна родина у польових умовах міста. Коли зігрілися, то лінувалися вискакувати з-під брезенту і бігти у підземний прохід до вбиральні. Але спокій бавив темряву над нами не довго, бо чотарі з боку пам’ятника Леніну зауважили підозрілий рух великої кількості міліціянтів.
Через нервову напругу навіть забулася, що хотілося бігти до вбиральні. Міліціянти зійшли сходами і зупинилися напроти наших наметів. Кілька найважчих хвилин — коли ми чекали штурму і вже приготувалися відчути на собі удари кийків, які тоді саркастично називали демократизаторами.
А виявилося, що вони куняли в автобусах коло готелю, це не сподобалося їх начальству і хтось пустив «бульку», що ми збираємося серед ночі демонтувати пам’ятник Ленінові.
З міліціянтами ми подружилися — хлопаки з Вінницької та Житомирської школи міліції. Їх привезли до Києва без копійки і вони дякували за цигарки, а чай ми підносили їм у термосах, бо їм забороняли наближатися до наших наметів. Невдовзі до теплого чаю потягнулися міліціянти з підземного переходу, які на випадок штурму мали бути для нас роялем в кущах.
Перші дні минули у напрузі через безкінечних провокаторів. Але наметове містечко так швидко розросталося, що ми вже не боялися ні силовиків, ні нечистої сили. Нас перефотографували найвідоміші газети у світі, найвідоміші світові канали брали інтерв'ю.
Фото: bratstvo-lnu.org.ua
Голодувальники лежали у перших рядах на розкладачках з пов'язками на головах «Я голодую». Комуняки кричали, що голодування — містифікація, тому де-кого забирали на перевірку до шпиталів. Приходило багато знаменитостей і простих киян. Пам'ятаю зустрічі з взглядівцями, з Політковським ми присіли під каштаном і розмовляли може і зо дві години.
Найбільше забавляли провокатори. Якось з чорної Волги вийшов хлопчур, підійшов, де стояла наша чота, і почав вигукувати, що він простий студент, його батьки — робітники, а ми відробляємо буржуйські гроші. Таких декламаторів не бракувало, вони намагалися репетувати українською мовою і в них виходило якесь позаутробне «Ґєть!».
Місцеві дівки закидали нас компліментами, запрошували до себе. Казали, що захоплюються нашою ідейністю, бо їх хлопців вже тоді поклинило на грошах і сексі. В останні дні акція підняла на ноги не тільки київське студентство, але старшокласників і молодь. Поприїжджало багато з регіонів. Після матчу біля нас зупинився автобус з київським «Динамо».
Якось приїхав генерал Недригайло — високий, породистий степовик з вольовими рисами обличчя і з вимовою у якій бриніло залізо. Поблукавши між ранковими наметами, зупинився біля крісла з агітаційною літературою. Довго, ніби не вірив сам-собі, придивлявся до брошури з портретом Степана Бандери, обережно глипнув вправо, потім вліво і швидким рухом запхав одну брошуру собі під кітель. Ми спілкувалися і можна сказати, що він не був схожий на карикатурного радянського генерала. За рівним ерудованості міг легко дати фори всіляким чиновникам і чиновничкам, косяки яких нудьгувало навколо нас, бо всі їх бесіди зводилися до завчених фраз про бєзчінства бандеровцев.
Фото: bratstvo-lnu.org.ua
Думаю, що найважче було тим, хто голодував, бо вони лежали у першому ряді на розкладачках, а може за яких чотири дні, коли минула пересторага і недовіра, кияни кинулися носити нам їжу. Чаї, бульйони, компоти і пиріжки, пиріжки, пиріжки. З усіма можливими начинками... А нам більше був потрібен теплий одяг і взуття.
З найкозирніших акцій пригадуються перепалки з "робітниками" у штатському коло "Арсеналу", штурм червоного корпусу Київського універу і взяття Верховної Ради. Але про то будуть окремі історії.
