RSS
СТАТТІ

"Війна за голови". Окупація Донбасу очима активістки з Донецька

Ця розмова планувалася про окупацію міста Краматорськ на Донеччині, яке одним з перших відчуло "русский мир", якраз у квітневі дні 2014 року. Але вийшло значно глибше – про початок війни в Україні, боротьбу і окупацію Донецька та про те, як місцеві мешканці не припиняють створювати щось нове і розвивати країну
Про це все з власного досвіду розповіла нам Ольга Ларіна. Колись вона була успішним підприємцем в Донецьку. Любила своє місто, працювала, подорожувала, досягала успіху в різних сферах. А потім в Донецьк прийшов "русский мир", і звичайний світ для думаючих людей змінився. В серпні 2014 року Ольга із сім’єю переїхала до міста Краматорська. Відтоді вона ще більше зайнялася громадською діяльністю і допомагає розвивати регіон.
"Війна за голови". Окупація Донбасу очима активістки з Донецька Фото: facebook / Ольга Ларина

З Ольгою Ларіною ми зустрілися в одній з піцерій Краматорська. Інтелігентна і гарна жінка з перших хвилин викликає прихильність до себе своєю відкритістю і щирістю. За кілька годин нашої розмови, я встигла захопитися тим Донецьком, якого не знала (вона так захоплено розповідала, яким місто було до війни), уявити, що довелося пережити людині, яка залишає свій дім, та пишатися тим, чим Ольга займається зараз.

Ми не могли зрозуміти, як у нас триває звичне життя,
а за 100 км вбивають людей

Навесні 2014 року, коли  руками проросійських прихильників за допомоги Росії відбулась окупація Слов’янська і Краматорська, я мешкала у Донецьку. В нашому місті в цей час були блок-пости міліції і "ополченців". Але ми тоді їх ніяк не називали і не сприймали. Це явно були кримінальні елементи. Знаєте, по обличчям було помітно. Потім ці обличчя змінилися, я бачила чеченців, бурятів. Ними явно керували більш досвідчені люди, оскільки була помітна виправка. Але вони знаходилися дещо збоку. Наприклад, коли у нас на блок-постах перевіряли документи, ми повинні були дати свій паспорт в їхні брудні лапи. А збоку ніби спостерігали – хто ми. 

У нас біля облдержадміністрації були барикади. Ми з чоловіком ходили, слухали, і помітили цікавинку – у тих "ополченців" очі підмальовані були, на кшталт шахтарів. А руки білі. Знаєте які шахтарські руки? Ще чула такі фрази, коли якийсь "чувак", інакше його не назвеш, дзвонив комусь і з типовим російським акцентом говорив:

"Ты че дома сидишь, тут бабло раздают". А "бабло" таки роздавали, до того ж, особливо не ховаючись – проросійські мітинги проплачували одразу за пам’ятником Леніна. 

Про те, що це були лише місцеві, і мови не йшлося. Звідки вони взяли б стільки зброї? Я в Донецьку прожила 25 років, у мене безліч знайомих, я там здобувала другу освіту, започаткувала бізнес… І серед моїх знайомих ніхто не був задіяний в цьому безладі. Наша найбільша помилка була в тому (особливо зараз мені через це образливо), - що ми, мешканці міста, не сприймали всерйоз цю ситуацію. У нас ніхто не хотів тут Росію, але ми були роз'єднані. Багато хто думав, що це не наші справи, олігархи з олігархами щось виясняють і самі розберуться.

Ми знали, що в Краматорську і Слов’янську відбувається, знали про обстріли. У нас в цих містах знайомі, вони дзвонили і розповідали, куди їм прилетіло, що немає води, що бомблять... А ми не могли зрозуміти, як це – за 100 км від обласного центру таке коїться, а в нас звичне життя триває. Ресторани повні, готелі, багато людей, діти на майданчиках… а за 100 км вбивають людей.

Не знаю як люди втікали з дітьми,
бо "темні сили" розганяли всіх без розбору

Але були й інші люди в Донецьку, – які виходили з українськими прапорами, піснями, у вишиванках на зустрічі. У нас був великий ланцюг по вулиці Артема. Мене тоді не було в місті, але чоловік там був. Їх розганяли дуже жорстоко. Наші знайомі постраждали, їх наздогнали у підворітті і побили залізними прутами. Тітушки і місцева міліція були в одній упряжці, принаймні, нам так здавалося. 

Найцікавіше, що українські мітинги були добрими – з кульками, усмішками, люди діток брали. Як вони потім з цими дітками втікали, не знаю. Бо підтягувалися "чорні сили" і били та розганяли без розбору. Після розгону цього мітингу, напевно, вперше зрозуміли, що це щось жахливе, а не просто на рівні розмов і демонстрацій. По Донецьку не було жодної офіційної позиції. По Краматорську і Слов’янську з гармат стріляють, а у нас ніби звичне життя продовжується, лише барикади виставили. Чоловік сідав на велосипед, і об’їжджав ці барикади. Він говорив, - якби було бажання, їх можна усіх зачистити, тому, що їх було небагато. Десь 1,5-2 тисячі чоловік були задіяні в цих барикадах. Це були не наші люди. З наших лише криміналітет. Потім такі ж блок-пости виникли біля Горлівки, Торецька, в інших містах. 

У нас є канал – Сіверський Донець. Він протікає між Микитівкою, Зайцевим, Торецьком. І ось, вперше мені стало зрозуміло, що це прорахована стратегія, коли побачила вздовж цього каналу блок-пости "ополченців". Я тоді зрозуміла, що це військова операція. Тому, що, коли блок-пости стоять в місті на центральній дорозі – ще якось може бути, але коли стоять вздовж каналу… хтось же додумався їх туди поставити.

Донецьк до війни був дуже розвиненим і комфортним містом. Кажуть, що ми хотіли в Росію… Та ніхто туди не хотів! Ми хотіли жити і заробляти.

У нас побудували новий стадіон, новий залізничний вокзал – це були великі перспективи для сходу України. За кілька років до футбольного мундіалю Євро 2012 і до війни, місто зовсім змінилося. На бульварі Пушкіна – дуже часто можна було почути іноземну мову, а це інвестиції. В Донецьку чудова академічна наука. У нас було місто троянд і голландських тюльпанів. Містом займалися.


Фото: facebook / Ольга Ларина

Немає нічого правдивого в тому, коли Донбас називають безкультурним. У нас було розвинене культурне життя. В наших театрах – Оперному і музично-драматичному – були регулярні репертуари. В музично-драматичному всі постановки були українською мовою. Квитки неможливо було дістати. Гастрольне життя, місто студентів…

Коли знімали проросійські мітинги в Донецьку, там було близько 1000 чоловік. Але ж можна зняти так, ніби там мільйони. А насправді, що таке 1000 чоловік для міста-мільйонника, 5-мільйонної області? І до того ж – проплачених.

Якби не фінансові вливання від Росії і неймовірна кількість завезеної зброї та бойовиків, які безперешкодно зі Слов’янська, Краматорська переїхали до нас, нічого цього не було б взагалі.

Зараз йде війна за розуми і хто її виграє,
той і виграє цю війну

В Краматорськ я з сім’єю переїхала в серпні 2014 року. Цьому місту пощастило в тому плані, що угруповання Гіркіна, коли відступало, не пішло через місто. Траса була укріплена українськими військовими. І танки, які йшли через місто, просто не пустили, розбили. Вони пішли в обхід.

Колись я в Краматорську вчилася три роки. Місто було знайомим. Обрали його, тому, що неподалік від Донецька, від дому. І родина в мене мешкає на Донеччині, поблизу лінії зіткнення. У 2014 році люди були налякані, але відкритішими і співчутливішими, об’єднані таким горем… І хороших людей багато зустрічаєш на своєму шляху. Коли говорять: "Ось тобі ключі від моєї квартири, я там не живу, переїжджай з сім’єю, потім розберемося"

Коли ми приїхали, минуло 1,5 місяці після звільнення міста, все одно, було видно наслідки обстрілів, згорілий виконком, вириті окопи... Зараз признаків війни вже немає. Якщо спеціально не знаєш, де були наслідки, то і не помітиш. До нас у Краматорськ приїхали львів’яни – хлопці, які організували "Вільну хату", – вони допомагали краматорчанам ремонтувати будинки. Знаєте, який це був подив – зі Львова приїхали допомагати Краматорську!

Мені здається, зараз навіть немає у багатьох поняття, що поблизу війна, як це не дивно.

Та в 2015 місто знову обстріляли. Я в цей момент була на вулиці. Моя донька йшла тоді з музичної школи і це все сталося зовсім недалеко від неї. Якщо уявити місто як прямокутник – його прошили по-діагоналі. В робочий час, обідній, коли люди, діти були на вулицях.

Це як приклад – Україні не потрібно розслаблятися. Тоді місцеві знову згуртувалися. Мене дуже обурює, коли в Києві, в Одесі у мене запитують: "Как у вас ТАМ?". Не у "вас", а у "нас" повинно бути. 600 км для теперішньої техніки – це ніщо і все може статися надто швидко, якщо для цього буде бажання.

Насправді, війна зараз є всюди – російська пропаганда. Йде війна за розуми і хто її виграє, той і виграє війну. Розрахунок на те, що всі втомлені. Коли всі втомлені, можна брати тепленькими.

Я знаю таких людей, які змінили свою позицію і погляди, і стали за Україну. Вони були нейтральними, але для мене ті, що "ні за ваших, ні за наших" - вони за "тих".

У нас люди не хочуть брати на себе відповідальність. Хочуть вимагати від інших. А що ж ви зробили для країни і для себе, окрім того, що ходите на роботу? Можливо, вивчили нову мову, посадили дерево, зайнялися благодійністю, розвинули якусь навичку, чи просто зробили щось корисне бодай для себе в цій країні? Дуже важливо змінювати цивільне суспільство.

Починати варто з дітей. У нас є громадська організація "Смарта", ми працюємо з дітками, організовуємо поїздки для них в різні місця.

Мене дуже дивувало те, що деякі діти у віці 10-12 років вперше їхали на поїзді… А загалом, до війни тільки 4% жителів Донецької області виїжджали за кордон.

В мене було таке оточення, що здавалося, їздять всі, а виявилося все не так. І ми бачимо, як змінюється у дітей картина світу, як змінюється їхній світогляд. У них немає "кріпосного права", немає негативного досвіду, який є в нас – тих, хто народився в Радянському Союзі. Нам потрібно розгортати їхній інтелект, вони повинні приймати рішення і брати на себе відповідальність за розвиток своєї країни. І вони готові до цього, їм це цікаво. Я привезла з Німеччини проект "Молодь дебатує" - діти дуже зацікавилися ним. Я бачу це в їхніх очах і діях…


Фото: facebook / Ольга Ларина

У нас є ще один невикористаний потенціал – наші  українські жінки. Адже в Україні жінок немає в моментах прийняття рішень. 


Фото: facebook / Ольга Ларина

У Верховній Раді лише 12% жінок, і то, зареєстрованих, а працюючих ще менше. Багато жінок на рівні селищних рад, бо грошей немає, а роботи багато. У міських бюджетах жінок ще менше. У Краматорській міській раді 30% жінок. Наші депутати міських рад, селищних – неоплачувана робота, це волонтерство. Уявіть тепер – українська жінка дітей ростить, працює, займається побутом, а ще й повинна висунутися в депутатки… Вона має бути або бізнесвумен, або топ-менеджером вищої ланки, щоб мати час на таку діяльність. Наші ради – це органи, які приймають рішення.


Фото: facebook / Ольга Ларина

В нас чоловіче суспільство, чоловічих законів. А жінок у нас 56%. Я є регіональним директором "Клубу успішних жінок". "Успішних" - від російського слова "успеть". Такий рейтинг був у багатьох містах, а на Донеччині – вперше. Але ми зробити топ-100 Успішних жінок Донеччини. У нас було 10 різних номінацій: наука, культура, громадський сектор… Зараз дуже тішить, що в громадському секторі багато молодих і активних жінок. До війни такого зовсім не було. У нас зараз чимало напрямків, які потрібно розвивати і дуже тішить те, що є люди, які готові це робити.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

23 04 2019 13:41
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ