Національно-державне будівництво звучить як справа, яку ми можемо здійснити. Ми можемо побудувати шосе, хмарочос, компанію, що входить в число 500 найбільших у США (рейтинг Fortune 500). Чому ж тоді не збудувати націю?
Ця ідея не нова. Протягом XX століття в дуже різних країнах, - таких як Німеччина, Філіппіни, Ірак, Японія і Косово - світові зусилля витрачаються для того, щоб перетворити розорені держави на здорові за рахунок поєднання зовнішньої допомоги, внутрішнього керівництва, а також розвитку громадянського суспільства, освіти, верховенства закону та демократичних інститутів. Багато військових і цивільних службовців пожертвували для досягнення цієї мети своїм життям. Мільярди доларів були витрачені.
Як зазначив Джеймс Л. Пейн в дослідженні 2006 року, опублікованому в Independent Review, результати виявилися неоднозначними. Деякі країни (Сомалі) відкидають ці спроби. Іншим це вдалося (Австрія, Німеччина, Японія), але ми не можемо впевнено сказати, чи це сталося завдяки зовнішньому втручанню чи волі власного народу.
Національно-державне будівництво найкраще працює там , де внутрішні лідери беруть на себе ініціативу. Деякі держави зазнають невдач знову і знову, поки, нарешті, їм це вдається (Домініканська Республіка, Панама - і, можливо, Гаїті, і навіть ситуація в Сомалі вже покращується).
Раз на два роки у світі розпочинається військова інтервенція під керівництвом США. Фото: AFP
Легко критикувати процеси національно-державного будівництва з точки зору західної гордині. Коли Джордж Буш балотувався на пост президента в 2000 році, він заявив, що Сполучені Штати не повинні нав'язувати свої цінності решті світу. Все змінилося після 9 вересня 2011 року.
"Афганістан став останнім прикладом місії розбудови нації, - написав Буш у своїх мемуарах. - Ми звільнили країну від примітивної диктатури, і у нас було моральне зобов'язання залишити після себе щось краще". Моральні зобов'язання, особливо після війни, переважили питання гордині.
У звіті з питань державного будівництва за 2007 рік корпорації RAND зазначається, що у світі приблизно один раз на два роки розпочинається чергова військова інтервенція під керівництвом США, і кожні шість місяців розпочинається нова місія Організації Об'єднаних Націй з підтримки миру.
Трохи більше ніж за останні десять років зусилля по розбудові нових держав були розпочаті в Кувейті, Сомалі, Гаїті, Боснії, Косово, Афганістані та Іраку. Зверніть увагу на висхідну збільшення розмірів вказаних країн. Це попередження на майбутнє, особливо у час, коли всі втомились від війни і бюджетних обмежень.
У дослідженні RAND зазначається, що "зусилля, застосовані для стабілізації Боснії і Косово, було важко повторити в Афганістані або Іраку, - державах, які мають у 8-12 разів більше населення. Буде ще важче встановити місію з підтримки миру в Ірані, який має втричі більше населення, ніж Ірак і майже неможливо зробити це в Пакистані, який населений втричі більше, ніж Іран".
Афганці хочуть виводу іноземних військ з країни. Фото: AFP
У статті Monitor Скотт Бальдауф переносить нас в Афганістан, щоб оцінити, які наслідки мав майже 11-річний процес національно-державного будівництва в цій країні Південної Азії, і чи зможе країна вижити як толерантне, життєздатне суспільство після того, як НАТО зменшить масштаби своєї присутності в 2014 році. Пастки численні: етнічна ворожнеча, польові командири, Талібан, корупція, виробництво опію, зовнішнє втручання. Більшість афганців, з якими спілкувався Скотт, хочуть виводу іноземних військ. Небагато афганців хочуть зменшення іноземної допомоги. І майже кожен турбується тим, що буде далі.
Доповідь Скотта і фотографії Мелані Стетсон Фріман показують, що Афганістан помітно змінився з 2001 року. Якби лише прагнення до миру і нормального життя могли визначати майбутнє країни, Афганістан би досягнув успіху.
Афганці не залишаться повністю на самоті. В країні залишиться контингент сил НАТО, цивільна допомога буде продовжуватися, і на даний час обіцяють $ 4 млрд на рік на підтримку афганських сил безпеки. Та чи ми залишили щось краще після себе? Незабаром ми це з’ясуємо.
Оригінал: The Christian Science Monitor
Переклад: iPress.ua
