RSS
СТАТТІ

"Кіборг" Кирило Недря: Досягти миру можна. Інше питання – чим доведеться пожертвувати

"Армія – це плоть і кров від нашого суспільства. Якщо в суспільстві не все гаразд, звідки чекати ідеальних військових?"
Війна триває ось уже п'ять років. За цей час змінилась і держава, і суспільство. Ми поспілкувались з одним із найвідоміших захисників донецького аеропорту із позивним "Доцент" - Кирилом Недрею про зміни в країні, війну та ймовірне її завершення, а також, про те, чому ветерани їдуть з країни, яку боронили, про "воєнний туризм" і так звану "втому" цивільного населення від війни.
"Кіборг" Кирило Недря: Досягти миру можна. Інше питання – чим доведеться пожертвувати Фото: з особистого архіву Кирила Недрі

Ти пам'ятаєш свої емоції у 2014 році? Чи було розуміння, куди йдеш? 

За першою своєю освітою я політолог. У мене були грамотні викладачі. Незважаючи на те, що навчався у Дніпрі і тоді йшлося про ЄЕП (Єдиний економічний простір) з Росією, вони пояснювали, що ми входимо до орбіти впливу та інтересів Росії. Безконфліктно уживаємося в цій ситуації, поки перед нами не постане цивілізаційний вибір. Тоді нам пояснювали, – якщо вирішимо "відірватися" від РФ, цілком ймовірно, що дійде до збройного протистояння. Була тривога і розуміння, що ситуація йде якраз до цього. Коли викликали до військкомату, все відбувалося механічно. Там записали і відправили ще на день додому. Наступного дня я вже поїхав.

Кажуть: "З думкою потрібно переспати". В тебе ця ніч була. Чи не виникло бажання передумати?

Не передумав, але тривоги стало більше. Все ж таки, невідомо, що буде далі. Водночас, розумів, що я - офіцер, тож доведеться відповідати не лише за себе, а й за особовий склад. Тривожився щодо впевненості у власних силах.


Фото: Дар'ї Бурої

Додалися й психологічні моменти. Вдома дружина, дитина, і цілком можливо, що доведеться з цим попрощатися. Такі думки прийшли трохи пізніше. Бо на той момент був просто хаос.

1 квітня, коли прибули в частину 93-ої ОМБр, у хлопців в повістках було написано: в одного "10 діб перенавчання", в іншого "45 діб", в третього взагалі нічого не написано, в четвертого "часткова мобілізація". Зібралося 90 душ і ніхто не знає, що ми тут робимо. В підсумку, ці люди дійшли до ДАПу.

Виникало відчуття, що за кілька тижнів можна відбити ворога?

Таке відчуття було до серпня. Але розуміння, що все не так просто, виникло вже у Слов'янську. Те, що це явно не на тижні – після Іловайська. На цей момент ми перебували в донецькому аеропорту. Просувалися нормальними темпами, виконували свої завдання і здавалося все буде добре. У нас в аеропорту спочатку душ на злітці стояв, мали змогу митися.

Після Іловайську і "параду полонених" у Донецьку почалася ж*па і прийшло усвідомлення, що аеропорт – це АД (гра слів від аеропорт Донецька). Зрозуміли, що місцеві шахтарі закінчилися і з'явилися дещо інші люди – кадрові, професійні спецпризначенці.


Фото: з особистого архіву Кирила Недрі

Як там було в аеропорту?

Ми, так би мовити, вже люди з досвідом. У нас за плечима була Карлівка, Авдіївка і поступове входження в бойові дії. В ДАП заїхали тільки ті, хто хотів і всі прекрасно розуміли, що таке війна і що відбувається. Коли ми туди потрапили, аеропорт ще мав залишки ремонту. Плазма була, яку підключили. Розважалися "сєпар тв" і "сєпар фм". Через день вони показували, що взяли аеропорт штурмом і нас всіх повбивали. Незадовго до того, як ми туди потрапили, на території ДАПу відімкнули електрику і водопостачання. Врегулювання власного побуту було на нас. Ми підключали резервне живлення, знаходили електрогенератори, розібралися в системі водопостачання. Пацани ж мобілізовані. Один – заступник начальника ЖЕКу, сантехнік, три електрики, інший – власник іспано-української фірми. У нас був нормальний виробничий комплекс. Переробляли компресор літака на насос, за допомогою якого з резервів подавалася вода. Дощова вода збиралася для потреб. При цьому, ніхто ж не відміняв обов'язків служби.

А 24 серпня відбувся "парад полонених і техніки" в Донецьку. В той день був сильний артилерійський обстріл. Зрозуміли, що ми для них заноза і будемо наступними. Підозрюю, вони намагалися вирівняти свою фронтову лінію. Там був не лише ДАП. Ще був Зеніт, Авдіївка, яка стала "відома" промзоною. Це був виступ, який дозволяв "пробивати" у вулиці Донецька. Ми там перебували, щоб дати змогу людям, які були позаду, – у Пісках і Авдіївці, – закріпитися і побудувати свою лінію оборони. Розуміли, що, можливо, доведеться відійти. Особливо, коли через новий термінал наскрізь пролітав снаряд... 

Фото: з особистого архіву Кирила Недрі

Що стало емоційно найскладнішим в аеропорту? 

Чекати. Щоб забрали 300-го, кінця артобстрілу. Коли артилерію сам на себе викликаєш. Коли мали виходити, я сидів, втикав на годинник. Хлопцям не казав, щоб не розслаблялись. Найстрашніше – коли чекаєш останні хвилини, секунди перед виходом і хтось гине.

В ДАПі я зустрів свого однокурсника. Цілком успішний, з порядної родини. У 2014 році вирішив, що не може сидіти вдома і пішов добровольцем. Потрапив до 79-ої бригади. 28 вересня у нас був черговий важкий день. 79-та бригада повинна була нас змінити. І в новому терміналі, в холі я зустрів Льошку. Поговорили, кажу: "Давай перекуримо, чаю-кави вип’ємо". А їм прийшла команда – перегнати БТР до старого терміналу – 50-70 метрів. І як тільки почався рух, на злітку вилетіла 72-ка (танк Т-72) і спалила два цих БТРи. В першому був Льошка... Там нереально було комусь вижити, в другому було багато 300-их, але живі. Отак ми з Льошкою "попили чай".

Вже згодом настає такий момент, що смерть матеріалізується, стає живою, ти її сприймаєш абсолютно нормально. Може психологічно воно звучить неправильно, але складається враження, що ти з нею сидиш за столом, ходиш, служиш, спиш… Вона стає цілком реальною.

Тому і сприйняття її, як якогось нонсенсу, минає. До того ж, ти усвідомлюєш, що паніка чи нерви, можуть лише пришвидшити її прихід. 

Фото: з особистого архіву Кирила Недрі

У тебе питали коли-небудь, звідки така впевненість, що по той бік лінії вогню - росіяни?

Були контакти, спілкування. Архіви не горять, документи не горять. І коли перша БМ "Град" відстрілялась під Добропіллям, у травні, на її борту знайшли документи на розрахунок, на техніку, родом зі станиці Зелечуцька Чеченської республіки. Вже не згадуючи про Т-72, деякі види озброєння, документи 200-их.

Розмови в ефірі, коли вони казали: "Ребята, давайте жить дружно, мы же братья, соседи, что же мы делаем". А коли питаєш звідки сусіди – Псков… Не маю підстав не вірити людям і документам, які бачив особисто.

Чи було у вас розуміння, що одного лиш бажання нашого вищого керівництва недостатньо для миру?

Досягти миру можна, інше питання – на яких умовах і чим доведеться пожертвувати? Недооцінки ворога в мене немає. Якщо взяти суто людський ресурс – по той бік кордону його в рази більше. Окрім того, матеріально-фінансове забезпечення. У росіян в глибинці з роботою складно, а тут контракт, зарплата, як у військового ЗС РФ. Перші півроку треба відслужити, як доброволець. Потім, якщо вижив – молодець, обираєш, де хочеш служити і дослужуєш по контракту. Крім того, у них більший авторитет влади, яка має значно більше інструментів впливу на громадян. Тому, самотужки взяти і "розрулити" цю ситуацію, враховуючи, що доволі значний проміжок кордону неконтрольований і невідомо, що там заїжджає і виїжджає, складно. Гадаю, це більше політичний конфлікт. На військовому рівні конфлікт, можливо, і реально вирішити, але мені навіть страшно подумати про ціну цього вирішення. І коли закликають до наступу, то навіть в Статуті написано, що за класичної схеми – наступу в полі – сили мають в три рази переважати. Якщо наступ у місті – сили має бути ще більше.

Це по-факту, вступити у відкрите збройне протистояння з іншою державою. У нас авіація не воювала, ракети не воювали. Я навіть не можу уявити ту ціну, яку потрібно заплатити заради можливого військового вирішення. Якби не наші ЗСУ, я більш ніж переконаний, що результат був би не на нашу користь.

Існує думка, що через кілька років не матиме ніякого змісту воювати за думки людей, які зараз живуть в окупації. Навіть дітей, які там ростуть, складно буде перевиховати.

Не можу ані погодитися, ані спростувати. Ти колись намагалася довести щось людині похилого віку, яка молиться на "совок"? Жодні аргументи не діють. Єдиний варіант – демонструвати на власному прикладі. Коли з окупованої території приїжджатимуть за пенсіями в український Слов’янськ, Краматорськ і бачитимуть хороші дороги, усміхнених людей, яким добре живеться. 

Мене з 2014 року дивувало, як наш народ згуртувався. Коли ви вчора були чужі, а сьогодні готові помирати один за одного, або коли в Дніпрі з 4 ранку довжелезні черги стояли на здачу крові пораненим…

Так, довкола біди ми вміємо гуртуватися. Але ми як гуртуємося швидко, так і розслабляємося і забуваємо про загальну біду.

У нас неправильне сприйняття героїв. У нас герой, той, хто загинув. А насправді, героєм має бути той, хто підготовлений, вмотивований, вдало виконав завдання і повернувся, щоб вдало виконати наступне. Натомість, є такі, які медалей начіпляють на себе до колін і "герої".

А цивільні дивляться на ці медалі, форму і не розуміють, чи він справді вартий подяк, чи просто "ряжений"

Є таке поняття, як "військовий туризм". Воно виникло коли в зону АТО почали їздити за УБД (посвідчення учасника бойових дій, - Ред.) на день-два. Серед волонтерів, які грубо кажучи, жили на війні, це поняття трохи ширше. "Військовий туризм" про волонтера – це коли хтось привозить дві коробки вареників ("того, без чого війна нереальна"), фотографується, виставляє в соцмережі… Якщо в 2014-2015 роках це ще можна було пояснити, то сьогодні самі військові говорять, що є "Нова пошта", ми вам зробимо фотозвіт і подякуємо. З іншого боку, журналісти, волонтери – це контакт, який потрібен хлопцям там. Для них важливо розуміти, я по собі знаю, що вони не просто "військовослужбовці в ООС", а конкретні імена з конкретними обличчями.

Чому, на твою думку, зараз стільки людей звільняється з армії?

Змінюється обличчя армії. У людей, які чотири роки відвоювали, закінчується здоров’я, нерви. Крім того, існує момент розчарування, коли повертається "совдеповщина", "уставщина", натягнутість. В 2014-2015 році люди прийшли дещо на іншій хвилі, прийшли воювати, а не вести журнали і строчити відписки. Люди ж в армію прийшли, маючи заняття, своє життя. Зараз з'являється певне розчарування. Але я бачу плюс в тому, що в ЗСУ почалося надходження молодої крові, в тому числі тих офіцерів, які виросли і цілеспрямовано обрали свій шлях під впливом п’яти років війни. 

Зараз часто можна почути від ветеранів, що вони розглядають варіант виїзду з країни. Для тебе такий варіанти прийнятний?

Якось я писав, чому не їду з країни. Моєму сину вісім років і я неодноразово думав, – якщо поїхати, він рано чи пізно запитає: "Тату, а навіщо ти взагалі туди йшов? Для чого треба було віддавати частину свого життя, жертвувати сім’єю, навіщо загиблі, психологічні проблеми, аби потім просто виїхати. Чому це не можна було зробити одразу?" А я не зможу йому відповісти. Це моя основна мотивація не виїжджати з країни. 

Фото: з особистого архіву Кирила Недрі

Але син знає, що в країні війна, тато захищав. Ти його виховуєш в правильному патріотичному руслі. І якщо наша країна зробить крок назад в своєму розвитку, у нього виникне дисонанс. 

На все вплинути неможливо. Я прибічник того, що відповідати потрібно лише за себе, і за свої вчинки. Відповідати за весь наш народ я не можу. Пояснити, чому я підходжу до урни і викидаю папірець, а хтось вважає цілком прийнятним, викинути просто під ноги – я теж навряд чи зможу. Але я можу бути особистим прикладом для нього, не більше. І він знатиме, як правильно.

Я не можу засуджувати тих хлопців, які боронили цю землю, а потім розчарувалися і обирають інший шлях, за межами Батьківщини.

У нас же ніхто не відміняв великої кількості проблем. Деякі можна пояснити війною, деякі ні. Наприклад, шанобливе ставлення до військових часто відрізняється від ставлення до ветеранів. Залишаються питання психологічної реабілітації, ресоціалізації - щоб ветерана не сприймали як вбивцю, мародера, хворого, а, як людину. Залишаються питання боротьби з корупцією. Нещодавно була історія, коли хлопець з пораненнями вимушений був "вирішувати" питання про надання йому інвалідності.

Одна знайома моя сказала, коли повертаєшся з війни, суспільство ділиться на три частини. Одна тебе сприймає ледь не як божество, інша запитує "Навіщо ти туди пішов?", а третя дивиться, як на хворого.

Я б додав ще одну частину – ті, яким пофіг, що йде війна, яка її ціна, що хтось віддає своє життя. І від окремих військових лунають фрази, що було б доречно, аби кілька пакетів "Граду" впали на мирне місто, щоб народ зрозумів. Я категорично проти цієї думки. Ми там точно були заради того, щоб цього ніколи не трапилося. Водночас, поки військові є там, на рубежах, цілком нормально було б проводити роботу по донесенню інформації до населення. Це ж можна робити різними методами. Наприклад, є система цивільного оповіщення. Було б добре, якби її вмикали в містах без попередження з усіма наступними діями. Щоб люди розуміли, що щось трапилося і треба шукати бомбосховища…

Фото: з особистого архіву Кирила Недрі

Серйозний вплив війни відчували у Дніпрі, коли по місту їхали швидкі. Особливо у 2014-2015 роках

Це і зараз відбувається. Швидкі їдуть з аеропорту до шпиталю чи до лікарні Мечникова. І люди це розуміють. Перевиховання – це значно ширше, ніж ознайомлення людей з війною. На початку, швидкі їхали до лікарні чи до шпиталю з кортежем супроводу. Необхідно було виставляти поліцію, щоб люди на дорогах пропускали. А зараз в місті швидка може їхати сама, навіть не обов'язково з аеропорту, просто на виклик, і люди поступаються. Зрештою, це працюватиме не лише на користь армії чи військовослужбовця. Кожен хоче, щоб до нього чи з ним швидка не запізнилася.

Як тебе змінила війна?

Явно став жорсткішим. З'явився контроль емоцій. Але інколи емоції зривають дах. Найскладніше те, що це не на публіці, а зі своїми. Там, де ти можеш дозволити не контролювати себе в повній мірі. Принциповішим став. Впертості додала. Не "я воевал, мне все должны", а я хочу, можу і роблю щось в цій державі. З війни можна прийти, а не повернутися.

Є ти - до війни і є ти - новий. До себе колишнього повернутися не зможеш. Інша справа, коли війна, з якою ти зрісся, є деструктивом чи конструктивом. Що ти обереш – стакан і опускання до суспільного дна чи впертість і "не здаватися".

Зараз ти співпрацюєш з поліцією…

В принципі, моя діяльність не змінилась з 2015 року. Мій позивний "Доцент". Та й працюю я в Дніпропетровському університеті внутрішніх справ. Також займаюся тренерською роботою. Все почалося з психологічної підготовки для патруля. Я тренував патрульну поліцію в 15 областях, Державне бюро розслідувань, Управління захисту прав людини… Це не лише першочергова підготовка, а й підвищення кваліфікації, спеціалізація, та інше.


Фото: Дар'ї Бурої

Бачиш зміни в цих системах?

В цілому, так. Ми часто їх не помічаємо, бо "професійну деформацію" чи "емоційне вигорання" ніхто не відміняв. Поліція – це не лише патрульна служба, не лише керівництво, опери чи слідчі. Коли люди говорять, що все погано, я пояснюю, що чотири роки тому в поліції не знали, що таке форма, заправлена машина, взуття, вихідні, папір, канцтовари. Я і раніше знав людей, які працювали чесно, такі працюють і сьогодні. Це, повертаючись до теми героїзації. Коли з’явилася патрульна служба, з них зробили "селфі-копів", потім були перші розчарування. Патрульні, армія – це плоть і кров від нашого суспільства. Якщо в суспільстві не все гаразд, звідки чекати ідеальних військових чи поліцію?


Фото: з особистого архіву Кирила Недрі

Інформаційну війну ми програємо, але як можна трохи струсонути суспільство і показати, що війна ще триває?

У нас на п’ятому році війни в соціумі дуже низький рівень розуміння, ким насправді є люди у військові формі. Це треба враховувати, щоб зменшити рівень соціальної напруги. Щоб цим людям не довелося згадувати свої вміння в мирному житті. У нас немає відповідальності за дії і слова, сказані в бік армії, країни, за сепаратизм.

На цих виборах ми можемо отримати флешбек і відкат назад. Але є частина людей, які цей відкат собі дозволити не можуть і почнуть якось діяти. Або йти в ліс, або виїжджати з країни.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

13 03 2019 12:19
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ