RSS
ПОЛІТИКА СТАТТІ

Ломка Революції

"Я ніколи не думав, що в моїй країні живе стільки героїв"
Хтось підсідає на травку, хтось – на спиртне, хтось – на героїн. Ми ж підсіли на боротьбу. Вона – наш наркотик, беззмістовний і нищівний. Боротьба нас засмоктує і спопеляє, вабить і руйнує – бо вже стала самоціллю. Наша Революція увійшла в фазу абстинентного синдрому. Простіше кажучи – ломки. Ми вже не можемо боротись, як раніше. Але також ми вже не можемо НЕ боротись. І дія, і бездіяльність – однаково болючі. Що відбуватиметься чи не відбуватиметься в наступні дні – все одно буде боляче.
Ломка Революції Фото: AFP

Ми приречені на тривалі фантомні болі – найдивакуватіші болі за чимось утраченим. Утрачені шанси болять найвідчутніше. Наша Революція рясніє переліком розпочатого й незакінченого. Особисто я не знаходжу жодного результату трьохмісячної тривалості, який би міг бодай частково заспокоїти розтривожений мозок. Жодного. Тому доводиться терпіти біль навіть не за тим, чого не відбулося – а за тим, що безпрецедентно близьким був результат. Язик не повертається сказати, що Революція була намараною – ні в якому разі! Спадає на думку проста побутова алюзія: ми довго кип’ятили воду, але в момент, коли бульбашки з киснем ось-ось мали вирватися на поверхню, три дебіли виключили газ.

Леся Українка фатально помилялася, вважаючи, що "для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий". Дим на Грушевського був ядучий та гіркий, й Україна нарешті позбулася своєї поетико-ідилічної вишиванковості, вишневості та чебрецевості. Революція пробурила всіх нас до самого дна, до самих основ – до якоїсь константи, перед якою кожен капітулює. Ми дісталися настільки глибоко, наскільки вистачило темряви. Ми уткнулися об фундамент кривобокої, перекошеної, нашвидкуруч зварганеної держави Україна без шансів завалити її. Нам не вистачило духу повстати проти самих себе. Персоніфікований образ ворога, дуже гротескний і переконливий, затулив собою справжні виклики.


Фото: AFP

Нас тішила думка, що цього разу все буде по-іншому, бо пролилася кров. Це завжди звучало як алібі успіху. Та, на жаль, пролита кров уже нічого не значить. Ми не врахували маленького, і тим підступного побічного ефекту повстання – ми активізували Зло як таке. Я ніколи не думав, що в моїй країні живе стільки героїв. Але я ніколи не думав, що в моїй країні живе стільки бидла. Я був би незмірно щасливий, якби ми мали протистояння влади і протестувальників. Насправді оцей двовимірний погляд на Революцію заважає побачити щось глибше й складніше. Наша Революція – це сутичка "народ VS народ". Революція зіштовхнула лобами два народи, обидва з яких – по-своєму українські. Той перший – українство майбутнього, яке має за спиною мрію, креатив, соцмережі, стьоб, троллінг, чудеса самоорганізації, романтику, наївність і відчуття корисності. Проти нас був теж народ – привчений до лизодупства, підтакування сильнішому й відсутності альтернативи. Цей другий народ – теж народ України, трясця його матері. Цей народ засновує Алею слави "Беркуту", збирає кошти для "защитников от фашистов" та посилає "солдатских матерей" на підмогу тітушкам.

Народ проти народу – ось ситуаційний план нашої Революції. Ми готові були кидати коктейлі Молотова у владу. Але ми застигли в немічній позі перед своїм співвітчизником, який, позіхаючи, вимагав йолку на празднікі або смачно пиряв ножем майданутих порушників спокою. Ми й досі готові до скону воювати з владою – але ми боїмося визнати нашого справжнього ворога. Ним є не Янукович, не Арбузов, не Захарченко і не Клюєв. Ним є, умовно, мільйон їхніх щирих виборців. Гарантую: в Севастопольському мажоритарному окрузі Захарченко отримав би ті самі 80%, що й Фаріон у Львові. А це означає, що ми боремся проти бейсбольної біти, а не руки, яка її міцно тримає. Ми здатні вибити з рук сотню бейсбольних біт – але на їх місці з’явиться тисяча нових. Трофеями Революції є вибиті біти. Але вхопити за руки, які їх тримають, ми панічно боїмося. Бо навіть найзатятіші соборники десь у глибині душі знають: вони малюють цятку на чолі Януковича в той час, коли за це їх проклинає пів-України. Тієї самої – вишиваної, вишневої, чебрецевої, єдиної й соборної.


Фото: AFP

Ця Революція лоб-у-лоб мусіла колись відбутися. Занадто довго Україна відтерміновувала внутрішній антагонізм, який неквапом набирався гноєм до першої-ліпшої нагоди. Коли це сталося, голова почала паморочитися від смороду допотопного совка. З усіх дір повалила нечисть, яка 22 роки жила в Україні – й ненавиділа її, сприймала вороже чи відсторонено. Той другий народ почав скігліті, злобно вимагати: лишіть нас у спокої, не длубайтеся в наших помиях, не тривожте наше радянське болотце, не каламутьте регіональну душу, не заважайте святкувати Новий Год і Порохом Пропах, і взагалі – не відривайте нас від тяжкої праці, бо лише вам, неробам і ледарям, страйк у голові.

Своєю Революцією ми зайшли на територію другого народу. Він цього не любить, бо звик тільки до своїх і завжди виштовхував чужих. Вони захищаються у свій спосіб – георгієвською стрічкою. Відбиті на всю голову українофоби творять "Український фронт" задля захисту України від українців. Вони – особливі поціновувачі абсурду. Той другий народ – не фейк і не гіпербола. Він завжди існував, просто ми себе дурили оманливим спокоєм. Той другий народ нікуди не зникав, на заробітки не виїжджав, свій світогляд не розширював, мову не вчив, історією не цікавився, українську не підтримував, спільним майбутнім не переймався. Він завжди був собою, і в цьому секрет його органічності. Той другий народ має ту саму державу, що й перший.

Тому найприкріший фантомний біль після Революції буде саме цей – німий біль за половиною країни. Уже втраченої чи ще не здобутої – хай з’ясовують невиправні романтики. Я ж бачу, що треба бути останнім людиноненависником – аби намагатися переінакшити той другий народ. Нічого не вийде. Там залізобетонна стяжка з арматурою крупного діаметру. Нам життя не вистачить. І сміливості. І терпіння. І людей. Це, по-перше, безнадійно; по-друге, надміру затратно; по-третє, займе півстоліття; по-четверте, на фіга?

Революція поставила тупикове питання: чому ми не заразні? Чому ми не спроможні надихнути той другий народ ну якщо не на пряму підтримку, то принаймні на тихий саботаж режиму? Моя відповідь така: ми становимо собою небезпеку. А небезпеку нейтралізовують, чи ще краще – ліквідовують. Будь-який проект радикальних змін становить фізіологічну небезпеку для того другого народу, який звик мовчазно коритися, пристосуватися, замуровуватися від сучасного світу і безвольно плисти в колективі собі подібних. Ми, смішні й агресивні, розумні і дурні, добрі й злі революціонери – небезпека в концентрованому вигляді. А тому ми ніколи не заразимо собою. Хіба що той другий народ геть зовсім з’їде з глузду чи зрадить своїм корінням. Себто ніколи.


Фото: partyofregions.ua

І що тепер? – спитає кожен, хто міцно підсів на боротьбу. Ломка лише починається. Ми не можемо побороти персонально Януковича – я вже мовчу про мільйонний народ маленьких януковичів, земних і цілком синьо-жовтих. Я далекий від думки, що це – поразка. Це радше протверезіння і перевірка на однодумство. Перевірка цілком вдалася. Другий народ існує й іншим не скоро стане. І він не з нами. Революція, мов ксерокс, розмножила одного збірного ворога на мільйон маленьких. Гній вернувся до місця свого визрівання. Ми ще з ним не раз зустрінемся.

Якою буде Україна після Революції – залежить від того, яку форму співіснування знайдуть ці два народи. Варіантів не так уже й багацько. Ми можемо розбрестися по своїх нірках – і визнати право другого народу надалі виконувати почесну роль українського стоп-крану. Ми можемо розійтися з відчуттям своєї перемоги, боязко очікуюючи наступної нагоди пересвідчитися, що той другий народ аніскілечки не помінявся, а лише наростив біцепси. Ми можемо вперто стояти до кінця – на жаль, до свого власного. Ми можемо спробувати сіяти розумне і вічне посеред другого народу – і ридма схлипувати від щастя, коли вдасться виколупати з залізобетону бодай кількох новонавернених неофітів. Ми можемо все, крім одного: перемогти другий народ. Максимум, що нам світить, - нічия. Та й то за умов взаємного ненападу. Революція була потрібна хоча б для того, аби усвідомити свою небезпеку для того другого народу. Можливо, це дещо зменшить наш біль, який уже підкрадається до кожого з нас.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

17 02 2014 17:48
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ