"Яка влада, такі й лавочки"
О сьомій ранку на вулицях Балаклії тільки пам’ятники. Та вже за годину місто наповниться міліціонерами й пенсіонерами: сьогодні вибори. Напередодні був "день тиші", тому зі стовпів зірвані агітаційні плакати. Вони, втім, місцевим виборцям не потрібні – найбільшим аргументом для них є гречка, олія й дитячі майданчики.
- А Леніна у вас зносити не хочуть?
- Наче хотіли, але хто їм дасть? Була чутка така, а потім афганці зібрали людей і організували чергування біля пам’ятника, - розповідає балаклійський айтішник Віталій.
- Тут так люблять Леніна?
- Просто це один із небагатьох пам’ятників у місті. Є ще Шевченко, біля якого всі фотографуються.
- А його не чіпають?
- Та ви що! За нього балаклійці взагалі порвуть.
Ленін у центрі міста
Будівля райадміністрації Балаклійського району
Шевченко і Ленін стоять спинами один до одного: поет біля районної державної адміністрації, радянський лідер – біля будинку культури. Важко зрозуміти, хто з них головний. Нелегко в Балаклії обрати й мову: звертаючись до когось російською, отримуєш відповідь майже українською. Суржиком розмовляє й єдиний місцевий депутат від "Батьківщини", за поглядами радше схожий на антимайданівця.
- Народ наш підтримує комуністів та регіоналів, - розповідає Сергій Обозний. – А що? Народ тут робочий, простий. Просту владу хочуть.
- А під час Майдану були протести?
- Та які протести, - дратується депутат. – Щось там БЮТ зібрав чотирьох людей, вони постояли, гроші отримали, та й по всьому. У нас усе спокійно, ніякого Майдану!
- А електорат ваш який?
- Що?
- Ну, хто за "Батьківщину" буде тут голосувати?
- Та чорт його знає!
Обозному не подобаються наші запитання, він щось запідозрив і запитує, на кого ми працюємо. Над його робочим столом висить портрет Президента України і державний герб.
Акція "Підтримай армію" на Балаклійському ринку
Мода фарбувати все на синьо-жовте сягнула Балаклії. Облізлий залізничний міст, щоправда, пофарбувати не дозволили. Зате в патріотичних кольорах витримані лавочки, на яких обговорюють місцеві чутки пенсіонери – електорат комуністів – та п’є пиво молодь, яка тут узагалі не голосує.
- Лавочки у вас такі українські, - кажемо, проходячи повз.
- Яка влада – такі й лавочки, - відповідають нам.
Чужинців тут не люблять
У Балаклії відразу впізнають не своїх. Намагаючись поселитись у готелі, стикаємось із недовірою та підозрілими поглядами. Балаклійці знають одне одного не лише на імена, а й на прізвиська.
- Чужих треба бити, - всміхається Віталій.
- Чому?
- Бо балаклійцям не потрібно, щоб тут встановлювали чужі правила. Якось нам сказали, що біля міста сто двадцять молодиків хочуть учинити ґвалт. Ніхто не знав, чи то бандерівці, чи ті тушки, але розбиратися пішли всім містом.
- Розібралися?
- Виявилось – чутки.
Дмитро Добкін, місцевий мажоритарник, для тутешніх більш ніж свій.
- Хоч би що хто казав, а репутація в Добкіна добра, - впевнено каже головред "Вістей Балаклійщини" Олександр Шевченко. – Він і дитячі майданчики зробив, і водогін відремонтував, і матеріально допомагав, і все-все-все робив. До того ж, його старший брат був губернатором області. Тут сам Бог велів, щоб до місцевого бюджету були вливання. А люди це пам’ятають.
У Балаклії є ринок, вокзал, клуб, торгівельний центр, бібліотека. Все, що потрібно місцевим для того, щоб жити й не хотіти змін. Живуть тут непогано – чисті вулиці, заповнені кав’ярні, покупці в ювелірних крамницях, навіть бездомні собаки й коти вгодовані.
Фото "краєвид з центру міста"
Більшість місцевих працює на Шебелинському нафтопереробному та цементному заводах. Середня зарплатня на цих підприємствах – 3500 гривень. Сировина, на яких вони працюють, - російська, тож ускладнення торгівлі з Росією ставить під загрозу добробут балаклійців.
Гарантом збереження добробуту тут уважають нардепа Дмитра Добкіна. 2012-го за нього проголосували понад дві третини виборців. Цього разу – лише третина, але й цього вистачило для перемоги.
- Ця зима буде холодною й голодною для нас, - зітхає редактор.
- Хвилюєтесь через газ?
- Не тільки. Просто скоро біженців буде ще більше. Кажуть, зараз люди почнуть бігти як комахи, шукаючи добра й тепла.
Чи бояться балаклійці війни? Олександр каже, що дуже:
- До війни три години їзди на авто. Наш склад – стратегічний об’єкт, якщо тут щось вибухне, яма буде до самого Харкова. Балаклійці кажуть: "Поверніть нам бандюга на Януковича, хай курс по 8 гривень зробить і війну зупинить. Байдуже, скільки в нього там золотих унітазів, аби в нас була робота".
"Балаклія – не пробачимо"
Для Ані перемога Добкіна – катастрофа.
До двадцять років вона не вважала себе українкою, а у двадцять сім віддає все, що заробляє, на потреби армії. Заміжня жінка з дітьми встигла пожити в багатьох містах України. Мріє переїхати з Балаклії кудись на захід, хоч би й до Львова.
- А бандерівців не боїшся? – сміємося.
- Я не ображуся, якщо мене саму так називатимуть. Образ бандерівця, який малює російське телебачення, симпатичніший за образ того ж Сталіна.
Активістка Аня на місцевому ярмарку каже "Слава Україні"
- Неприємно, коли близькі не розуміють твоїх поглядів, - розповідає Аня, як їй, патріотці, живеться в Балаклії. – А думка інших мене не цікавить. Для мене патріотизм – це правильно. Принципи – це основа, навколо якої формується все інше. Для когось це релігія, для когось патріотизм.
Аня заохочує своїх дітей малювати патріотичні малюнки й розвішує їх містом. Голосує Аня за "Свободу".
На виборчій дільниці у спортзалі школи №1 все ті ж пенсіонери й міліціонери. Члени виборчої комісії непохитні – ретельно перевіряють прізвище, вдивляються у фото й не готові на жодні поступки вісімдесятирічному дідові. Члени комісії не набагато молодші. Усі вони жінки; до виборів причепурились – сині тіні й червона помада.
Фото "зображення козака на виборчій дільниці"
На стіні намальований кремезний чубатий козак – символ минулого Слобожанщини. Під козаком ланцюг єднання, складений із дитячих малюнків.
Фото "Дитячі малюнки в школі №1"
Пан Микола, якого ми зустрічаємо біля дільниці, вважає, що "без Росії" нам буде краще. Йому близько п’ятдесяти. Він підприємець, не раз возив гуманітарну допомогу військовим на Донбас і навіть сам потрапляв під обстріли. На серці в нього тризуб.
- Не боїтесь ось так із гербом ходити?
- А кого мені боятися? Що вони мені зроблять? Я не хочу жити в Радянському Союзі, пожив уже. Ось моя бабуся отримувала пенсію дванадцять карбованців. Збирала-збирала, та й назбирала тільки на похорон.
Гуманітарну допомогу солдатам із Балаклії везуть рідше, ніж снаряди, каже Микола.
- Нам навіть за це погрожують. Пишуть на парканах: "Балаклія – не пробачимо". Але хай пишуть, що хочуть, у своєму Слов’янську.
Фото "Пан Микола"
Поки ми голосували, дитячі малюнки, розвішані Анею, поздирали.
Фото "Зірвані дитячі малюнки"
- Я не розумію, як може піднятися рука на те, що малюють діти, - нарікає Аня, наливаючи нам чай удома. – Паркани не дозволяють малювати, то ми робимо синьо-жовтих янголів і розвішуємо. Коли до нас приїжджають айдарівці, я бачу, як вони дивляться на символіку… - На хвилину вона замовкає.
– Це так жахливо – втрачати руки й ноги на війні, приїжджати додому й бачити, що нікому це не потрібно. Можна воювати без їжі, без води та без зброї, але не можна воювати, коли не знаєш, за що.
Запитуємо, як змінив Аню останній рік.
- У нас на балконі є палиця для прапора. Колись батьки кріпили до неї радянський стяг. Я ніколи не розуміла, навіщо це робити. А тепер я знаю. Я знаю, який прапор там має висіти.
Фото "Дитячі малюнки на стінах Балаклії"
Марія Шелія, Юлія Ільченко
Фото авторів
