Facebook iPress Telegram iPress Twitter iPress search menu

Наталія Мосейчук: "Українських військових я вважаю миротворцями"

Олександра Чернова
Наталія Мосейчук: "Українських військових я вважаю миротворцями"
Наталія Мосійчук. Фото: Аліна Смутко
Ведуча новин телеканалу "1+1" дозволяє собі не стримувати емоції в ефірі та висловлюватись на підтримку українських військових. На запитання про те, чи відповідає це професійним стандартам, Наталія жартує: мовляв, їй можна порушувати професійні канони, бо вона не має журналістської освіти. На її думку, під час війни журналістам потрібні особливі правила, а самі вони разом із військовими повинні боротись за душі людей, що мешкають у зоні бойових дій. Говоримо про це у Львові, куди Наталія приїхала, щоб розповісти студентам і гостям Школи журналістики УКУ про межу між журналістикою й пропагандою.

Як інформувати, щоб не пропагувати? Як подавати інформацію так, щоб не стати схожими на наших так званих "колег" із російського телебачення – отих "лай ньюз" чи "гав ньюз", як ми їх називаємо після Мінська-2? Як показувати бійню, загиблих? Це те, що ми обговорюємо в ньюзрумі "1+1" щодня.

Коли захоплювали Крим, ми просили глядачів триматись і не піддаватись паніці. І чого ми цим досягли? Програли Крим. Ми казали "їх треба почути", коли в Донецьку й Луганську стояло по десятку незрозумілих людей біля райвідділків міліції. Й знову програли. Хоча антитерористичну операцію треба було починати ще тоді й завершувати за дві години, як роблять в Ізраїлі. Тепер потрібно писати нові правила для журналістики, щоб ми більше не програвали.

Ми маємо стати на бік тих, хто нас захищає. "Стати на бік" означає розповісти, чого не вистачає армії, чим ми можемо допомогти. Розповісти особисті історії воїнів, зробити так, щоб люди повернулись до них обличчям. Щоб півтори-дві тисячі гривень зарплати військового перетворились на 25 або 30 тисяч.

А ось російським "колегам" на своїх військових начхати. Це вже грушники, енкаведисти, але ніяк не журналісти. Вони проходять тренінги у спецслужбах, працюють на спецслужби, допитують полонених. І ніколи не розповідають про "200-х", які повертаються в Росію.

Українці не схильні до пропаганди. У їхній природі цього нема. Вони не задовольняються однією порцією інформації. Вони добре знаються на погоді, футболі й телебаченні, їм треба покопати й дістати ще більше матеріалу. Вони дуже вимогливі, їм мало одного кусня правди. Тому вони дивляться "Шустер live", де політики сперечаються й сваряться, й формують з усіх цих сварок власну думку, висмикуючи правду по крихтах і складаючи в одну картинку.

Українці дуже критичні до влади. Можливо, в час війни це погано. Наприклад, коли Президент іде на жалобну церемонію, а йому кричать "ганьба!". Для таких вигуків треба знати місце і час. Ти ж не їдеш за Президентом до Маріуполя, де він ночує у шпиталі, а наступного дня до Мінська? Ти ж уночі під шпиталем не кричиш "ганьба!"? Ти спиш у себе вдома. А на жалобній церемонії користаєшся моментом, щоб йому щось вигукнути. Значить, маєш час на такі дурниці. То краще піди щось корисне зроби, наприклад, у волонтерський центр на Фролівську – там завжди потрібні руки.

Наш кореспондент Саша Загородний, який працює на Донбасі, якось розповів: на Луганщині живуть на перший погляд нормальні люди. Говорять українською мовою, у вікнах замість скла поліетиленові пакети, як бичачі міхурі в позаминулому столітті. Зате на даху дві супутникові антени спрямовані на Москву. Ви розумієте, скільки журналістам треба гарувати, щоб ці тарілки повернулися в бік Києва? Поки що це за нас роблять українські військові, ділячись макаронами й буханцем хліба з тамтешнім населенням. Ми туди не допущені, нас там нема.

Українських військових на Донбасі я вважаю миротворцями. За кулями вони несуть мир. Але зараз українські військові воюють із сепаратистами й російськими найманцями не лише за територію, а й за мізки донбасівців. Виконують нашу роботу.

З камерами на окупованих територія зараз небезпечно. Проблем із цим немає лише в каналу "Україна" пана Ахметова. Таке відчуття, що всі журналісти "1+1" - це особисті вороги "ДНР" та "ЛНР". Ми не можемо ризикувати нашими кореспондентами й життям тих, хто згоден зняти для нас картинку теперішнього Луганська чи Донецька на мобільний телефон або планшет. Життя дорожче за те, що ми можемо показати в ефірі.

Якби я могла звернутись до людей на окупованих територіях, я б сказала: шкодую, що ми погано розуміли одне одного до війни й що війна не дасть нам зрозуміти одне одного після. Я відчуваю свою провину за те, що ми, журналісти, погано боролися за мізки людей на Донеччині та Луганщині. Ми вважали, що це український регіон, яким просто володіє дон Янукович і його поплічники. Але дон Янукович зробив свою роботу - перекував людей.

Хоч як це цинічно лунає, але зараз ми маємо подумати про себе й про тих, хто зміг урятуватись. Ми повинні збудувати хороше життя тут, а вони підтягнуться.

Я не стримувала сльози протягом марафону на "ТСН", присвяченого роковинам "Небесної сотні". Гості трималися краще за мене. Мені було соромно, що в цих людей уже немає близьких, а в мене є. Я не могла дивитись їм в очі. Я думала, що ж мені згадати, щоб припинити плакати: картинки мого сина Матвія, як він сміється й бавиться? Не допомагає. Картинки старшого, який пустує? Не допомагає. Згадувати пандочок чи ще щось таке? Не той час. Допоміг мій редактор Василь Костюк. Він зателефонував зі студії, де працювала Лідія Таран, і сказав: "Наталю, а ну зберися! А то це вже ні в які ворота!". Я визвірилась на нього страшно, сказала, що я така емоційна людина, що я не можу зараз зібратися. Але ця розмова зробила свою справу – Василь зібрав мене, як конструктор. Потім я йому подякувала.

Це в мене вперше - зазвичай під час ефіру я тримаю себе в руках. Часом буває, що налітаю на співрозмовника як чорна зграя. Тоді шеф-редактор пише мені смс: "Змилуйтеся, Наталю! Не догризайте, залиште йому хоч лапу!" - чи щось таке, аби я відчепилась від гостя. Бо глядач у такі моменти відчуває, що це перебір, а я – не зовсім.

Коли ми шукали гостей для марафону пам’яті "Небесної сотні", до кожної кандидатури були зауваження: той не сподобається сходу, той – заходу, а той застарий. Адже ефірний час обмежений, ми не можемо слухати людину, що говорить як Брежнєв. Тоді Ірина Павленок у ньюзрумі сказала: "то що в нас, авторитетів у країні нема?". Авторитети, може, і є, а епосу нема.

В кожній країні є люди, які пройшли мученицький шлях. І їх за це обожнюють. Для нас зараз це кіборги та Надія Савченко. Наші люди не знають про тих, хто постраждав від радянських  таборів. Ми розповідаємо про Василя Стуса, але для українців він поки що далекий, і вже немає нікого, хто міг би закохати у Стуса своїми розповідями. А кіборги – це люди, яким ми до скону будемо вдячні.

Фото Аліни Смутко

Полювання на
Полювання на "Червоний Жовтень". Вплив військової фантастики на майбутні війни – Мік Раян
Про
Про "провокацію" та "ескалацію". путін розчарований – Том Купер
Дозвіл на використання ATACMS на території росії. Як його використати якомога ефективніше – Джек Вотлінг
Дозвіл на використання ATACMS на території росії. Як його використати якомога ефективніше – Джек Вотлінг
"Біла гарячка" путіна і удар балістичною ракетою по Дніпру. Відповідь за знищення лояльних путіну командирів? – Том Купер
Скандинавські країни переглядають свої антикризові поради. Причина – російська агресія в Україні – New York Times
Скандинавські країни переглядають свої антикризові поради. Причина – російська агресія в Україні – New York Times
Коли росіяни почнуть друкувати гроші, у них виникнуть великі проблеми. На що слід звернути увагу найближчим часом
Коли росіяни почнуть друкувати гроші, у них виникнуть великі проблеми. На що слід звернути увагу найближчим часом
Війна безпілотників: прискорений розвиток в Україні. Та хай летять ATACMS, Україно! – Ендрю Таннер
Війна безпілотників: прискорений розвиток в Україні. Та хай летять ATACMS, Україно! – Ендрю Таннер
Пропагандони путіна шаленіють від ракетного кроку Байдена. Але продовжують сподіватися, що Трамп знешкодить США – Джулія Девіс
Пропагандони путіна шаленіють від ракетного кроку Байдена. Але продовжують сподіватися, що Трамп знешкодить США – Джулія Девіс