За кілька місяців "євромайданівських" протестів практично всі ми відчутно змінилися. Принаймні, внутрішньо. Зміна ситуації вимагала від нас нових і нових відповідей на важливі питання. Деколи, аби відповісти, доводилося переступати через себе, через свої звичні погляди, ламати усталений світогляд. І це нормально. Якщо світ змінюється, ми не можемо залишатися такими як були. Так, у більшості з нас вже не викликає принципових заперечень ідея "насильницького спротиву" тій владі, яка стільки часу залишалася абсолютно глухою до мирних протестів. Майдан зробив крок уперед і ми разом з ним. Якщо не через внутрішню лють та агресію до "неконтрольованої влади", то через відчуття солідарності з тими, хто продовжує своїми руками підтримувати і боронити майдан в будь-яку пору дня та за будь-якої погоди.
Фото: AFP
Однак, якщо дискусії про "мирний" чи "жорсткий" спротив вже відійшли у минуле, то зараз перед нами постають інші питання. Найголовніше, мабуть, таке - "якщо ми толеруємо певне насильство зі сторони Майдану, то як далеко ми можемо при цьому зайти?" У такій формі питання, звісно, звучить надто абстрактно. Спробуємо перевести його у реальний досвід Майдану та революції.
Київський Майдан сьогодні — це, безперечно, особливе місце, яке не можна повністю відчути чи усвідомити на відстані. Одне з найбільших прозрінь від перебування "на місці" - розуміння того, скільки людської роботи вкладено у все це. І скільки людських рук постійно підтримують функціювання Майдану в поточному режимі. Власне, це вражає найбільше — усвідомлення величезної суми зусиль конкретних людських м'язів, волі та думок, втіленої у майданній інфраструктурі, від кухонь до барикад. Сюди вкладають далеко не лише гроші та час. Це також безліч живої людської субстанції — поту, крові, стертої шкіри, відморожених пальців, запалених очей та легень, невиспаного мозку чи захриплого горла.
Усе це не може не викликати щирого подиву, який у свою чергу породжує не менш щиру повагу до усіх причетних. Зокрема, до тих, хто не просто час від час навідується, а справді "прописався" на Майдані — всерйоз та надовго. І, особливо, до тих, хто ризикує найголовнішим — здоров'ям та життям. Ці люди, безперечно, достойні найвищої поваги та захоплення. Це їх усі мають на увазі, вигукуючи урочисте "Героям слава!".
Величний образ "народної сили", відчутої на Майдані, надовго залишається в душі та серці. Адже, це не просто сила. Це сила, яка втілює добро. Не в кіно, не в книжці, а в реальному житті. Не в голові окремої людини, а в діях великої суспільної групи.
Дуже важливо, що Майдан є простором реального втілення добра. Не дарма, усі відзначають особливе відчуття безпеки за майданними барикадами. Дивним чином, вогняні коктейлі та камені, які вилітають звідси, аж ніяк не руйнують цей "простір добра". І ми інтуїтивно розуміємо чому. Тому, що будь-яка дія має свій сенс. Тому, що ми оцінюємо дію не саму по собі, а по тому сенсу, який в неї вкладається. Власне, феномен Майдану базується на здатності людей бачити різницю між певною дією та її сенсом. Приміром, різницю між розгоном агресивного натовпу та брутальним побиттям мирних протестувальників. Різницю між взяттям під варту небезпечних злочинців та захопленням невинних заручників. Українська влада дуже добре навчила своїх громадян, що головне не вчинок, а його сенс. Усі розуміють, що кивання головою, скажімо, у наших краях, має позитивне значення погодження, а в Болгарії цілком інше негативне значення заперечення. Смішно було б сприймати кивання болгарина як знак підтвердження. Хоча, на жаль, не всі розуміють, що на Майдані кидання коктейлю молотова в міліцію — це знак того, що народ більше не хоче мати такого президента. А зовсім не знак того, що хтось відчуває особисту неприязнь до бійців "Беркута". Як не смішно, але багато, хто ще цю ситуацію так і сприймає.
Фото:news.firtka.if.ua
Отже, коктейль молотова на Майдані — це знак боротьби за добро і закон, за краще майбутнє, а дим палаючих шин — це знак боротьби за гідність простих громадян, за їхнє право на достойне життя. Цього, наприклад, не може зрозуміти мешканка елітної квартири в чорному від сажі будинку на Грушевського, яка на моїх очах вибігла на балкон з абсурдним, на мій погляд, запитанням "Для чого ви це робите?". Хоча, може, вона все прекрасно розуміла, але не хотіла пожертвувати своїм домашнім добробутом заради таких дивних та ефемерних речей.
Отже, саме в цьому формула тієї величезної поваги, яку ми відчуваємо до "активістів Майдану". Символічні цінності, втілені в живій людській дії. Символізм тут означає те, що дія робиться не заради самої дії, а заради цих самих дивних та ефемерних речей. Цінностей добра. Завдяки цьому дія набуває того величного сенсу, достойного слави, пошани та пам'яті.
Всі, хто відвідав Майдан останніми тижнями, мабуть, не могли не відчути цих "добрих" вібрацій, які освячують "насильницькі" та "агресивні" моменти Майдану. На війні як на війні — головне, що ми на стороні добра. Інтуїтивно, в самому розпалі боротьби, яка ще невідомо коли і як закінчиться для її учасників, ми приймаємо таку ситуацію. Майдан не святий, але він готовий воювати за святі речі.
Особисто, я не бачу зараз в цьому проблеми. Я не засуджую активістів за застосування сили. Я можу лише їх глибоко поважати та підтримувати. Думаю, багато, хто зі мною погодиться.
Однак, тут все-таки з'являється одна важлива супутня проблема. Під прикриттям такого "права на насильство заради добра" творяться також і інші погані речі. Погані не в сенсі "насильства", а в сенсі "відсутності добра". Час від часу на Майдані стається чи відбувається щось таке, що заперечує ті цінності, в ім'я яких воно здійснюється. Деякі такі події ще якось балансують на межі "чорного та білого". "Полювання на тітушок", "публічне осудження злодіїв" - сумнівні, дуже сумнівні практики. Самосуд, приниження гідності людини — це вже заперечення того, за що боремося. Про це слід пам'ятати. Але дорікнути в обличчя тим людям, які це вчиняють, якось рот не дуже відкривається. Адже, ці самі люди, одночасно, ризикують своїм життям, здоров'ям та свободою — і не заради себе, а заради усіх громадян України. Це важливо — дія робиться не заради самої дії, не заради особистої вигоди.
Але є й інші "погані речі", які вже не можна виправдати подібним чином. Боротьба між різними майданними силами за сфери впливу. Тобто, міжусобиця заради влади, а не заради цінностей. Чому відбувалися дивні зіткнення у міністерстві юстиції чи у Львівській ОДА? Є й ще гірші — відмова у праві перебування на Майдані тим, хто стоїть на "неправильних" ідеологічних засадах. Стоп. Це "територія добра"? З якої тебе можуть вигнати за "неправильний світогляд"?
Якось так сталося, що ці найгірші речі вчинені не ким не-будь, а активістами ВО "Свобода". Не хочеться робити скороспілих висновків, але, з одного боку, до такого опускаються лише вони, а з іншого — до ВО "Свобода" вже є доволі довгий список різноманітних претензій. Не лише таких.
Центральне питання про "допустимі межі насильства", яке зараз стоїть перед нами, таким чином, можна вже сформулювати більш конкретно - "Чи критика окремих дій ВО "Свобода" є обов'язково шкідливою для загальної справи революції?"
Фото: fil0saf.livejournal.com
Якщо для нас важливим є символічний вимір Майдану, ті цінності, заради яких ми там стоїмо, то відповідь буде очевидною — так, ми можемо і повинні критикувати своїх же ж, адже, вони можуть бути не зовсім і своїми.
Різниця між добром і злом у цій революції пролягає не лише між Євро-Майданом та Анти-Майданом. Також, це різниця між тим сенсом, який вкладається у справу Майдану. Можна "боротися із владою на Майдані" і можна "боротися із владою на Майдані". На письмі ці дві фрази звучать однаково. Але одна з них може вести до "білого вігваму". А інша — до "чорного вігваму". Не забуваймо про вкладений сенс. Увага до значення показує нам, що є дії, які нищать Майдан з-середини, перетворюють його на "чорний вігвам". І тут не йдеться про "провокаторів", "прихильників насильства" чи "фашистів". З такими темами ми вже розібралися — в контексті Майдану ці смисли втратили актуальність. Яке ж значення ще досі, так би мовити, має значення? Як на мене, це внутрішня мотивація.
Маємо чітку різницю між мотиваціями тих, хто діє заради цінностей Майдану, виступаючи представником усіх громадян України. І тих, хто діє заради цінностей якоїсь певної політичної групи, заради влади та заради власного привілейованого права на насильство. Проблема в такій мотивації не лише в тому, що вона ніяк не перетинається з "майданним добром". А й в тому, що вона чітко накладається на аналогічну мотивацію супротивника — злочинних структур, що називають себе владою. Таким чином, ВО "Свобода" можна без перебільшення назвати агентом Януковича в лавах майданівців — як в прямому, так і в символічному сенсі.
Адже, вигнання анархістської сотні з Майдану всупереч рішенню коменданта, аж ніяк не вийде розмістити в контексті загальної боротьби за українське майбутнє. А от в контекст своєї власної приватної боротьби за вплив і владу — цілком. Навіть якщо "свободівці" не грають свідомо на руку Януковича, то заради українських громадян вони теж не воюють — лише заради самих себе, заради своєї окремої партії. Отже, їхнє насильство не освячується символічними цінностями Майдану і, відповідно, не може толеруватися нами, громадянами України.
Передчуваю, що за такі слова, на мене може обрушитися шквал критики. Передбачаю основний закид — мовляв, той, хто не стоїть на барикаді, не має права белькотати всіляку "ліберальну хєрню", як це називає Євген Карась. Але я дозволю собі заперечити. Ні, ті, хто роблять свою справу в більш комфортних ніж на барикадах умовах, теж мають право висловлювати свої думки. І навіть, ті, хто просто сидять в тилу і лише співчувають — теж мають таке право. І ось чому.
На Майдані та на його барикадах стоять (кидають коктейлі чи носять бутерброди) не лише партійні активісти, але й просто люди. Переважно, просто люди, які не претендують на лідерство чи на якийсь особливий статус поза-межами-критики. Вони представляють народ не посередництвом офіційних політичних сил, а напряму. Вони приїхали на Майдан не реалізовувати інтереси партії, а захищати гідність своїх спів-громадян — в тому числі і не лише тих, хто стоїть поруч них на барикадах, а й тих, хто залишився дома. Вони, власне, представляють усіх, тих, хто не на Майдані, але всіляко співчуває. Або і не співчуває. Поки-що. І їм не все-одно, що про їхні дії думають ті, кого вони представляють. В цьому є особливий героїзм — представляти інших, навіть тих, хто не з ними.
Є також люди, які роблять спільну справу "в тилу" - носять передачі в СІЗО, чергують в лікарнях, всіляко допомагають постраждалим. Їх теж не можна недооцінювати. Їхня діяльність, можливо, менш героїчна, але не менш необхідна
Гадаю, більшість цих людей дозволить мені чи будь-кому іншому, хто боїться зла, висловлювати свою думку, навіть якщо вона написана на комп'ютері вдома, а не на коліні на барикадах.
Адже, я пов'язаний з ними спільною надією, спільною вірою, спільними цінностями, спільною "територією добра", яка відкрита усім. А не лише "активним" та "правильним". Там на Майдані стоять (і добре стоять) люди, які свідомо приносять себе, свій комфорт, свою безпеку в жертву, власне, заради того, щоб ми тут, в тилу, могли висловлювати свою думку, не боячись, що нам заткнуть рота. І не слід недооцінювати цієї жертви. Вона дорого дається тим людям. Тому, нам слід користатися з неї, надавати їй сенсу, оживляти її своїми діями та словами у відповідь.
Після 19 січня ситуація з Майданом мені дуже нагадує сюжет стрічки Акіри Куросави "Сім самураїв". Пригадуєте — певне японське село епохи феодалізму хоче звільнитися з-під гніту бандитів та рекетирів. Селяни вирішують дати бій і кличуть на допомогу самураїв — професійних воїнів. Зрештою, бандитів вдається перемогти, доволі дорогою ціною. В живих після битви залишається лише три самураї. І один з них промовляє: "Ми програли. А селяни виграли". Він каже це задоволено. Адже, їхня головна мета була - дати селянам можливість мирно займатися своєю працею. З точки зору самої дії — самураї програли, їх залишилося лише троє. З точки зору внутрішньої мотивації — їхній програш неважливий. Важливо, що село живе далі.
Так і зараз в Україні — є бандити, а є самураї. А є селяни. У цій війні важлива не лише твоя позиція — на полі битви чи в тилу, але й твоя мотивація, яка надає глибинний сенс твоїм діям. "В цьому полягає сутність війни — захищаючи інших, ти рятуєш себе" - ще одна цитата від самурая Камбея Сімади. А самураї добре відчували тонку межу між добром і злом, по якій йде людина, яка взялася за меч.
