Що, якщо росія вторгнеться в Україну? Як США проігнорували цю ймовірність
Підписання Тристоронньої угоди 14 січня 1994 року принесло б адміністрації США значний виграш, вважає розслідувач Джордж Богден. Але Клінтон наштовхнувся на спротив як України, так і росії. Дорогою до москви делегація Клінтона зупинилася в Києві, де Телбот визнав, що його керівництво припинило одинадцятигодинні переговори щодо умов угоди, "грубо натиснувши на [Кравчука]". А в москві та ж делегація зіткнулася зі сильною протидією з боку росії на ініціативу НАТО "Партнерство заради миру" (ПЗМ). Як зазначає автор, ця нова категорія співпраці фактично була запропонована для того, щоб охолодити дискусію про розширення НАТО шляхом надання допомоги потенційним кандидатам, які не мають реальних шансів на повноправне членство в Альянсі.
Американські офіційні особи підготували тезу, що цей новий формат співпраці забезпечить "основи безпеки для країн – України, Казахстану, які в іншому випадку, можливо, не захочуть відмовитися від ядерної зброї". Але цього було недостатньо, щоб задовольнити росіян.
Джордж Богден стверджує, що деякі сумніви виникли в американської сторони через шість днів, коли Телбот риторично запитав Крістофера: "Чи є у нас хороші відповіді на питання, що ми будемо робити, якщо реальність заперечить сценарій, який ми для неї пишемо? Що, якщо росія вторгнеться в Україну?"
Це важливе питання, вочевидь, не завадило адміністрації прискорити "усунення потенційно грізного засобу стримування російської агресії". Адже після підписання Тристоронньої угоди американські посадовці чинили опір наданню серйозних гарантій територіальної цілісності України. Вони також перешкоджали спробам Києва приєднатися до регіональних організацій поза межами НАТО.
Перед тим, як Західноєвропейський Союз (ЗЄС) припинив своє існування, його генеральний секретар Віллем Ван Екелен пояснив Телботу в червні 1994 року, що Україна "була дуже незадоволена тим, що її не включили" до континентального військового союзу. Директор відділу планування політики Державного департаменту США Джим Стейнберг раціоналізував американську опозицію прагненню Києва приєднатися до Союзу. "ЗЄС не може" прийняти Україну, – сказав він, – без неявного створення нових зобов'язань з боку Альянсу". Визнаючи, що ЗЄС є окремим від НАТО, Стейнберг зазначив, що, будучи "європейським стовпом НАТО, було б неправильно мати повноправних членів, які не є членами НАТО".
Проте, як стверджував Телботт, "США намагалися уникнути абстрактних, теоретичних дебатів про те, якою мірою росія та Україна є частиною Європи". Як наслідок, спроба Києва отримати конкретну гарантію безпеки залишилася поза увагою. Замість цього Україні довелося задовольнятися публічним повторенням на високому рівні запевнень, які вона отримала в Тристоронній угоді, а пізніше – в Будапештському меморандумі.
Місяць потому Телбот виступив перед Північноатлантичною радою з доповіддю про свої зусилля щодо ядерних амбіцій Індії та Пакистану, які він порівняв із "шатлом москва-Київ". Посол Норвегії Лейф Мевік поцікавився, чи читав Телбот опубліковану за два тижні до цього статтю Чарльза Краутхаммера, в якій автор "виділив дві категорії нових ядерних держав".
Посол пояснив, що є "хороші хлопці", які не є злочинцями", а "є злочинці – Північна Корея, Ірак і Лівія, яких слід тримати на відстані якомога довше". Посол Мевік запитав, чи робить Телбот "таку ж різницю між країнами, що не становлять загрози, і країнами, що володіють ядерною зброєю поза законом". Телбот відповів, що США виступають проти розповсюдження в цілому.
Можливо, зазначає Джордж Богден, американську позицію щодо безпекових проблем України найкраще підсумувала Роуз Готтемюллер, яка працюватиме в Раді національної безпеки Білого дому на посаді директорки з питань росії, України та Євразії. Нещодавно вона приписала одному з американських переговірників з ядерного питання наступний жарт:
Київський аеропорт має довгі злітно-посадкові смуги, призначені для бомбардувальників, і колеса нашого літака пищали під час тривалої посадки протягом, здавалося, десяти хвилин. Коли ми прибували в аеропорт, тодішній заступник міністра оборони Джон Гордон сказав: "Україна – єдина країна, де ниття ніколи не закінчується".
"Хоча ми ставилися до них з повагою і вони добре розіграли свою складну карту, їх вважали скигліями", – згадувала Готтемеллер в одному з інтерв'ю.
Цивілізаційний клуб. Енергетичний шантаж України відбувався за згоди США
За місяць до того, як Верховна Рада України ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), що стало останнім кроком на шляху до роззброєння, відбулася зустріч президентів Клінтона і Єльцина. Питання ядерного паритету знову постало на порядку денному. Як зазначає автор, присутній на зустрічі міністр оборони росії Павєл Грачов заявив, що росія зможе приєднатися до договору СНО-2 про скорочення ядерних озброєнь, якщо США натиснуть на Україну, щоб вона відмовилася від цієї зброї.
Єльцин сказав, що необхідно натиснути на Україну всіма силами, а президент Клінтон додав, що це треба для того, щоб Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї до [майбутнього] саміту в Будапешті. Єльцин пообіцяв чинити весь тиск, який зможе, і запевнив Клінтона: "Я притисну [новообраного президента України Леоніда] Кучму до стіни – ДНЯЗ або вони не отримають ні газу, ні нафти!"
У команди Клінтона були й інші проблеми. ДНЯЗ, який набув чинності 1970 року, наближався до завершення. Спочатку він мав двадцятип'ятирічний термін дії. 1995-го конференція мала вирішити його долю. Томас Грем-молодший (і відомий тепер москвофіл – iPress) – дипломат Клінтона, відповідальний за збереження документа, засвідчив, що "делегати мали право одноразово зобов'язати свої уряди продовжити його дію". Він додав, що "будь-яке подальше продовження могло бути здійснене лише шляхом внесення поправок до договору, що є практично неможливим".
Коротше кажучи, ДНЯЗ перетворився на юридичного Шалтая-Болтая. Невдача у 1995 році – навіть у формі фіксованого продовження – стала би великим провалом. Збирання підписантів ДНЯЗ знову потягнуло б за собою тривалі переговори і повторну ратифікацію за умови наявності кворуму для його відновлення.
Грем зауважив, що "безстрокове продовження у 1992 і 1993 роках здавалося малоймовірним". Хоча Франція і Китай приєдналися 1992-го, то посол КНР Хо, про наміри Пекіна відповів, що слова "безстроково" в китайській мові немає. На тлі цієї розбіжності Грем нагадав, що "більшість залишається невизначеною", щоб зробити ДНЯЗ постійним.
Багато з підписантів договору залишилися в невизначеності. Деякі з них, такі як Індонезія, Єгипет, Мексика та Малайзія, очікували на вигідну політичну боротьбу. Статус України поза ДНЯЗ був би для них найціннішим козирем у переговорах. Скептично налаштовані уряди могли б вказати як на недотримання Києвом Договору, так і на його претензії щодо адекватних гарантій, щоб виправдати свої поступки. За словами Грема, приєднання білорусі та Казахстану до ДНЯЗ "привернуло всю увагу до України". Обговорюючи долю ДНЯЗ зі союзниками по НАТО влітку 1994 року, Телбот наголосив на "гострому занепокоєнні щодо України".
У своєму зверненні до Верховної Ради в 1994 році Грем назвав договір "Цивілізаційним клубом", до якого він закликав депутатів приєднатися. Якби голосування в парламенті відображало волю народу, його заклик, швидше за все, провалився б. Трохи більше року тому опитування, проведене Українською академією наук, показало, що менше 50 відсотків населення підтримують ідею "без'ядерності". Інший незалежний дослідницький центр – "Демократичні ініціативи", через три місяці виявив, що 45,3 відсотка населення віддають перевагу "ядерному статусу" України, тоді як 35 відсотків – роззброєнню.
Українські фермери, власники магазинів, шкільні вчителі та робітники, ймовірно, вважали, що клуб, до якого їм пропонували вступити, ґрунтується на винятковому становищі п'яти великих держав, які ревно охороняють своє місце. Коли 1994 року Консультативна рада при українському парламенті проводила консультації з громадянами з цього питання, Ян Бжезинський озвучив думку правозахисника і дисидента, народного депутата перших двох скликань Богдана Гориня: "Захід не зміг адекватно відреагувати на відродження російської гегемонії". Намагаючись говорити англійською, один з учасників запитав: "Чому Америка не допомогла нам у 1933 році?" Інший заявив, що Україна повинна покладатися лише на власні сили у своїй обороні.
Коли Кучма здавав договір на зберігання в Будапешті через кілька тижнів, як того вимагав меморандум, президент Франції Франсуа Міттеран зауважив йому, що Україну так чи інакше обдурять і закликав не "вірити їм".
Всього за два тижні після того, як Єльцин зійшов зі сцени в Будапешті, де він проголосив "холодний мир", знаменитий російський реформатор випробував ракету "Тополь-М", докорінно перероблену 1992 року та здатну завдати удару по американській землі. Пізніше її використовували як доказ того, що росія може подолати західну оборону. Напередодні Нового року він розпочав вторгнення в Чечню, в результаті якого загинули десятки тисяч людей, виправдавши затримку з внутрішніми виборами в росії.
Рідко коли головнокомандувач відкрито відмовляється від попереднього зовнішньополітичного рішення, зауважує Джордж Богден, але Білл Клінтон неодноразово робив це минулої весни. Посилаючись на Будапештський меморандум, експрезидент США висловив жаль, що наполягав на тому, щоб Україна "погодилася відмовитися від ядерної зброї". Він також визнав, що історія з угодою навряд чи є беззаперечним прикладом безпрограшного нерозповсюдження, як це намагаються представити прихильники. "Ніхто з них не вірить, що росія пішла б на цей трюк, якби Україна все ще мала свою зброю", – сказав Клінтон, маючи на увазі нинішнє повномасштабне вторгнення.
Ігри та гарантії безпеки. Час робити висновки
Супутникові знімки моторошні і недвозначні: путін виконав свою погрозу розмістити зброю масового знищення в білорусі. Автор зазначає, що путін і його "союзник" лукашенко неодноразово погрожували застосуванням ядерної зброї проти України, зокрема й через можливе постачання Києву ракет далекого радіусу дії.
Ті ж західні коментатори, які стверджують, що ці провокації є простим блефом, схильні захищати вивезення ядерного арсеналу з України тридцять років тому. Їхній табір рефлекторно відкидає твердження, що історія могла піти іншим шляхом. Однак, як стає зрозуміло з коментарів Клінтона, історія Будапештського меморандуму – це зовсім не вичерпана історія. І, як показує нова хвиля історичних одкровень, настав час відмовитися від таких спрощень.
Джордж Богден доводить, що Україна могла мати засоби для управління ядерним арсеналом. Збереження цих озброєнь потенційно стримувало б росію. Натомість зараз є дуже мало причин сумніватися в тому, що довгострокові плани кремля щодо вторгнення до свого сусіда датуються 90-ми роками. Про такий розвиток подій тоді турбувалися і самі американські високопосадовці.
Документи, виявлені за останні два роки, також нівелюють припущення, що моральні аргументи щодо глобального нерозповсюдження відіграли домінуючу роль у відмові України від ядерної зброї. Замість того, щоб розпочати ідеалістичний хрестовий похід за скорочення кількості ядерної зброї в усьому світі, це була радше гра в піддавки, яка переслідувала найгрубіші і найреальніші політичні цілі: заспокоїти російську невпевненість щодо розміру свого ядерного арсеналу порівняно зі Сполученими Штатами і зміцнити правовий режим, який незабаром поховає росія.
І хоча архівні записи розкривають і ключові моменти самоусвідомлення загрози, яку становила росія, американські посадовці продовжували рух попри це, мабуть, будучи впевненими в хибній думці, що російська агресія може бути предметом переговорів або теоретично відвернута в майбутньому, не виключає Джордж Богден.
Ці чиновники хотіли повернути Єльцина і компанію в демократичне лоно і були готові заплатити майже будь-яку ціну, щоб це сталося. Це була гра з добрими намірами і, можливо, навіть вартісна, але фішки, якими вони грали, належали комусь іншому.
А що отримала Україна? Понад 100 тисяч українців загинуло з 2014 року і трильйон доларів збитків від руйнувань, які нагромадила війна путіна, мало кого втішає, тож короткий період мирної незалежності приносить мало радості.
Адже головне, що Україна не отримала, – це те, чого вона прагнула зі самого початку: не ядерної зброї, а безпеки, яку ця зброя забезпечує. Українці з радістю обміняли б кожну боєголовку на серйозні засоби, за допомогою яких вони могли б придушити імперські імпульси свого сусіда. Але і в цьому Києву було відмовлено.
Історія роззброєння України – це історія про те, як великі держави торгуються за долю вразливої країни, незважаючи на її протести і законне занепокоєння щодо регіональної безпеки. Такою є справжня історія Будапештського меморандуму. Тоді, як і зараз, замкнутий детермінізм несе в собі серйозну небезпеку. Настав час політикам повністю усвідомити цю реальність.
Джерело: The National Interest
