"З обранням нового спікера в Конгресі США питання допомоги Україні зависло в повітрі. І поки більшість в офіційному Вашингтоні сурмить про свою підтримку Києва, архівні документи 30-річної давнини доводять, що їх попередники поділяють провину за нинішню кризу", – пише дослідник Джордж Богден на сторінках американського видання The National Interest.
За його словами, документи переконливо показують, як дві американські адміністрації, вище керівництво Пентагону і НАТО тиснули на Україну, щоб вона відмовилася від свого єдиного стримуючого фактору проти російської агресії – ядерної зброї – попри реальний ризик російського вторгнення.
Джордж Богден провів дослідження документів в архівах США, Великої Британії, Німеччини та ООН. У Сполучених Штатах дослідник звертався до пошуків і запитів до Архіву національної безпеки, двох президентських бібліотек і Бібліотеки Конгресу. На його думку, ці документи різко суперечать обґрунтуванню, що Україна не здатна володіти технічними засобами управління ядерною зброєю, і що така зброя не зробила б багато для її безпеки, навіть якщо б вона була.
Навпаки, документи свідчать про те, що майбутній директор ЦРУ президента Білла Клінтона дійшов висновку, що Україна дійсно мала засоби для управління арсеналом. У знайдених документах останній міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе підтверджує, що "лише однієї ядерної ракети" в руках України було б достатньо, щоб захистити її незалежність, оскільки російське стратегічне планування було цим стурбоване. Вони також демонструють, як американські високопосадовці – з обох партій – переймалися войовничою, ірредентистською поведінкою росії під час переговорів, зокрема щодо можливого майбутнього російського вторгнення в Україну, навіть коли вони докоряли "скигліям" у Києві за те, що ті висловлювали такі ж занепокоєння.
Ті ж самі прихильники "вирішеної історії" стверджують, що Будапештська угода, навіть якщо в підсумку вона була помилковою, принаймні присвячена благородній меті скорочення загальних світових запасів ядерної зброї. Тепер ми знаємо, пише автор, що це було зовсім не так.
Історичні матеріали висвітлюють, як американські офіційні особи блокували серйозні спроби Києва обміняти успадкований арсенал на справжні гарантії безпеки – навіть доходячи до того, що лобіювали серед європейців, щоб утримати Україну від участі в безпекових угодах поза межами НАТО. Можливо, це відбувалося тому, що, як тепер стало відомо, вони також демонстрували москві повагу до "життєво важливих інтересів росії в її ближньому зарубіжжі" і готовність "допомагати в різноманітних формах".
Серед згаданих способів – американсько-російсько-українська угода, яка передувала публічним деклараціям високого рівня в Будапештському меморандумі.
Замість серйозних зусиль з глобального контролю над ядерними озброєннями, фактичним імперативом, схоже, було бажання американських чиновників схилити росію до приєднання до західного демократичного світу. Тож Будапештська угода була схожа на дипломатичну гру: коли зброя передавалася від слабшої держави до сильнішої з імперськими претензіями здебільшого для того, щоб заспокоїти російську невпевненість у досягненні "паритету" її ядерних запасів зі Сполученими Штатами.
Це призвело до провальної політики, яка вимагала заспокоювати росію майже за будь-яку ціну, ігноруючи власні слова та дії кремля, і, зрештою, залишивши Україну напризволяще, що підтверджується сьогодні.
Єдина причина, чому Україна погодилася здати зброю, – щоб західні держави пов'язали це рішення з "гарантіями безпеки", які виявилися порожніми. Натомість вона не отримала нічого, окрім того, що справдилися її найгірші побоювання. Тепер, коли на українські міста падають конфісковані українські ракети, на думку автора, настав час для західних політиків поставитися до минулого – їхнього минулого – з усією серйозністю, на яку воно заслуговує.
Ганебний початок. Хто попереджав про загрози та як їм відмовили
Коли Радянський Союз почав розпадатися, адміністрація Джорджа Буша намагалася зберегти Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), який обіцяв скоротити світові запаси стратегічної ядерної зброї на 80 відсотків. Після майже десятирічних переговорів він був підписаний Сполученими Штатами і Радянським Союзом 1991-го. Але якщо СРСР ось-ось розпадеться на п'ять суверенних країн, як діятиме ця двостороння угода?
За кілька тижнів до офіційного розпаду союзу президент Буш зустрівся з радником Міхаіла Горбачова Алєксандром Яковлєвим і запитав його про 30 з гаком відсотків радянського арсеналу, які незабаром опиняться за межами російської території – в Казахстані, білорусі і, що особливо важливо, в Україні. "Як ви бачите, як це буде відбуватися? – запитав Буш. – Контроль? Ратифікація? Безпечний демонтаж?"
"Вони дивитимуться на Захід (за вказівками)", – сказав Яковлєв про республіки, які незабаром стануть незалежними. "Звичайно, нашу зброю ми не віддамо", – додав він.
Це був ганебний початок багаторічної епопеї між Сполученими Штатами, Україною і росією, в якій лідери в москві не соромилися своїх цілей. Вони продиктували США, щоб скорочення озброєнь рахувалися з виведенням озброєнь з колишніх радянських республік. В іншому випадку, передбачені СНО скорочення поставили б російський ядерний арсенал позаду ядерного арсеналу Сполучених Штатів, що для москви було неприйнятним.
Такий підхід, зауважує Джордж Богден, також позбавив єдиного реального важеля стримування знервовану нову суверенну республіку, яка вже багато разів утискалася своїм нібито дружнім сусідом. Державний секретар США Джеймс Бейкер був присутній на зустрічі та швидко збагнув стратегічну важливість питання, що стояло на кону. Він запитав, чи може це прокласти шлях до майбутньої війни з Україною.
Яковлєв ухилився від відповіді, а потім безтурботно запитав: "Яка це може бути війна?" "Звичайна війна", – відповів Бейкер.
У цей період Україна пов'язувала свою позицію щодо ядерної зброї з перспективами створення адекватних звичайних збройних сил. 1991 року вона прагнула витрачати три відсотки ВВП на незалежну армію чисельністю 450 000 чоловік. Проте з плином часу військові амбіції України стали недосяжними. Країні не вистачало безпосереднього економічного потенціалу і ланцюгів постачання для оснащення своїх збройних сил. Владімір Лукін, майбутній посол росії в США, натякнув американським офіційним особам, що керівництво Києва "тепер може вважати, що майбутній статус України як великої держави залежатиме від ядерної зброї".
Пізніше того ж місяця перший посол США в рф Роберт Штраус написав до Вашингтона про істерію, викликану повідомленнями про те, що Єльцин розглядає можливість нанесення ядерного удару по Україні. Ситуація "погіршилася", коли новий президент "визнав, що обговорював таку можливість з військовими експертами", писав посол.
У своїх мемуарах і подальших інтерв'ю Брент Скоукрофт зазначав, що тодішній міністр оборони Дік Чейні рішуче виступав проти виведення ядерної зброї з нових незалежних держав на периферії росії. Хоча більшість документів на цю тему залишаються засекреченими, доповідна записка раднику з національної безпеки від березня 1992 року демонструє, що ці суперечки не зникли. Співробітник Ради національної безпеки Девід Гомперт назвав її "Чому ми повинні бути непохитними щодо денуклеаризації України". Він виділив три основні контраргументи:
Українська ядерна зброя не загрожуватиме США так, як російська, з тієї простої причини, що Україна, на відміну від росії, не є серйозним потенційним супротивником. Для нас може навіть виявитися вигідним бачити, як російська сила стримується – і російська ядерна зброя стримується – Україною з мінімальним стримуючим фактором. У будь-якому випадку, ми шкодимо собі, наполягаючи на тому, щоб українці були позбавлені ядерної зброї, у той час як ми легітимізуємо ядерну зброю їхнього могутнього сусіда.
Гомперт відкинув ці заперечення, і адміністрація Буша продовжила свій шлях. Документ, однак, свідчить про тривалі дебати, які розгорнулися всередині адміністрації.
Хоча Україна вважала за краще розвивати власні звичайні військові засоби для стримування москви, їй просто не вистачало для цього ресурсів. Успадкована ядерна зброя стала розмінною монетою для обміну на залізні гарантії безпеки з боку Заходу – в ідеалі, щось співмірне з парасолькою НАТО за статтею V.
Але текст курсивом у доповідній записці Гомперта вказував на безвихідь, в якій опинилася країна. "Дилема, з якою ми стикаємося, – писав Ніколас Бернс, який тоді працював у Раді національної безпеки, – полягає в тому, що багато українських лідерів занепокоєні загрозою з боку росії і шукатимуть якихось гарантій безпеки з боку Заходу". Він додав: "Ми не можемо дати їм те, чого вони хочуть, але чи є спосіб дещо зменшити їхні побоювання?"
Три місяці потому, коли сенатор Річард Лугар підняв ці ж самі питання щодо України перед держсекретарем Бейкером на публічних слуханнях, головний американський дипломат ухилився від відповіді. "Як частина пакету від України, – сказав поборник роззброєння в Сенаті, – був дуже наполегливий заклик до США забезпечити її безпеку". Очевидно, додав він, що з певною частотою і "дуже відкрито" лідери в Києві висловлювали занепокоєння "з приводу відмови від ядерної зброї, через позицію росії, і очікують від нас певної безпеки". Сенатор прямо запитав: "Як ми на це реагуємо?"
Щодо "формальних гарантій безпеки" Бейкер відповів: "Ми не вважали за доцільне їх надавати". Зі свого боку тодішній сенатор Джо Байден заявив, припустивши, що Київ візьме на себе юридичні зобов'язання щодо роззброєння або ж "зіткнеться з трикратною перевагою ядерної зброї з боку росії". На одному подиху, пише автор, він уявив Україну незалежною ядерною державою, яка залежатиме від росії через її ядерне домінування.
Незважаючи на закиди, Бейкер переконував Україну підтвердити свою відмову від ядерної зброї, повністю взявши на себе різні договірні зобов'язання, в тому числі СНО. Тиск на Україну з метою прибрати ядерну зброю з її території незабаром перетвориться з ключової мети адміністрації Буша на нагальний і першочерговий імператив для її наступника, наголошує Джордж Богден.
Керманичі США бачили проблему не в росії, а в Україні. Лише одна ядерна ракета… або Про що попереджав Шеварднадзе
Через шість днів після того, як президент Клінтон підняв руку з Біблії, він розмовляв по телефону з тодішнім президентом України Леонідом Кравчуком, наполягаючи на ратифікації СНО і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Хоча Клінтон сказав Кравчуку, що він має намір "надати сильні гарантії безпеки після ратифікації", рішення прискорення денуклеаризації України було визначено від самого початку. Києву потрібно було ратифікувати ці договори (і пов'язані з ними доповнення) і погодитися на передачу росії всіх ядерних боєголовок, що знаходилися на його території.
В обмін на це Україна отримала б "запевнення безпеки" – підтвердження існуючих зобов'язань в рамках ООН та подібних інституцій, де росія зобов'язалася не порушувати українські кордони. По суті, гарні але беззубі слова. Підсолоджувачів було небагато: москву переконували повністю компенсувати Києву вартість високозбагаченого урану, наприклад, а Вашингтон міг надати технічну та іншу допомогу. Але питання захисту територіальної цілісності України ніколи по-справжньому не обговорювалося.
Тим не менш, версія цих умов врешті-решт склала те, що стало відомо як Тристороння угода між США, росією та Україною, яка передувала Будапештському меморандуму.
Через кілька місяців, у квітні 1993 року, Кравчук зізнався тодішньому президенту Грузії Едуарду Шеварднадзе про свій "головний біль": "москва і США разом боляче викручують мені руки", "вимагаючи передачі [української ядерної зброї] до російської федерації". "Я б зрозумів підступність росії, – нарікав Кравчук, – але американці ще гірші – вони не слухають наших аргументів".
Шеварднадзе зауважив своєму колезі:
Американці не знають про наші жахливі, грубі відносини з російською імперією та СРСР. Без цього знання дуже важко будувати передбачувані та довірливі відносини з "демократичним Єльциним і росією", яких зараз називають "російськими демократами"... Я знаю багатьох з них, багато з ними розмовляв. Вони все ще хворі на імперську інфекцію.
Як член Політбюро я мав доступ до багатьох конфіденційних і надсекретних документів – секретних доповідей, записок, різних неофіційних документів, які розроблялися в різних радянських структурах – апараті ЦК, КДБ, військовій розвідці, аналітичних центрах тощо. Можливо, ви теж знаєте про них. Але мій доступ був набагато глибшим і ширшим... Можу сказати, що документи, які я читав, були просто жахливими і страшними: про різні сценарії відносин Центру [москви] з радянськими республіками, спрямовані на "різного роду надзвичайні ситуації". Вони включали поділ цих республік, вигнання їхнього населення в різні частини Сибіру і Далекого Сходу – навіть у віддалені місця. Для досягнення цих цілей вони використовуватимуть військову силу.
"Всі ці плани не є архівними! – продовжив він. – Вони повністю готові до використання, якщо москва прийме таке рішення". Шеварднадзе закликав Кравчука "вести переговори так, щоб не підірвати вашу незалежність і вашу безпеку". Зрештою, зауважив він, "якщо Україні вдасться зберегти хоча б одну ядерну ракету як засіб стримування для самозахисту, вона зможе захистити свою незалежність і суверенітет від тих божевільних людей у кремлі".
"Лише одна ядерна ракета". На думку автора, це було пророче спостереження людини, яка розуміла внутрішню роботу кремля краще, ніж будь-хто інший. Шеварднадзе сказав Кравчуку, що нові лідери росії "розуміють лише силу і бояться її". Тим не менш, непідконтрольні Києву сили продовжували запекло агітувати проти його основних засобів стримування. Більше того, не схоже, що вони самі відчували російську загрозу – наскрізну лінію обману, яку Шеварднадзе так майстерно провів між радянським керівництвом і його російськими наступниками.
Пізніше того ж року, в листопаді 1993-го, посол з особливих доручень Строуб Телбот написав тодішньому держсекретареві Уоррену Крістоферу, що він "зв'язався з Генрі Кіссінджером на вихідних" і розповів про "його скептицизм щодо того, чи може "ведмідь змінити свої повадки". Кіссінджер теж ставив під сумнів "як нашу політику щодо НАТО, так і нашу політику щодо України".
Документи того ж періоду свідчать про те, що Телбот, за словами Богдена, можливо, мав подібні побоювання. У вересні помічник міністра оборони з питань політики Грем Еллісон і його помічник Б. Г. Райлі написали Телботу листа, в якому висловили "занепокоєння російським одностороннім підходом і посиленням російського тиску на інші держави колишнього Радянського Союзу". Вони відзначили "одностороннє скасування москвою спільного контролю над стратегічними ядерними озброєннями", як це було узгоджено в рамках попередніх домовленостей, "і прийняття на себе прямого російського командування". Вони відзначили, що під час переговорів про спільний контроль над Чорноморським флотом за місяць до цього, "росія шантажувала Кравчука нафтою і газом". Подальші обставини були жахливими: "Якщо росія перекриє нафту і газ, Кравчук ... буде витіснений".
Високопосадовці адміністрації також були впевнені, зазначає Джордж Богден, що Україна справді володіє засобами, необхідними для того, щоб стати повністю ядерною державою. Майбутній директор ЦРУ часів Клінтона Джеймс Вулсі під час передвиборчої кампанії написав доповідну записку, в якій зробив висновок, що "Україна, на відміну від білорусі та Казахстану, має дуже потужний військово-промисловий комплекс, здатний підтримати ядерну державу". У статті, написаній на основі позиції Вулсі як головного переговірника щодо іншого договору про озброєння на той час, також підкреслювалося, що Україна "має не лише МБР, але й бомбардувальники, оснащені ядерним озброєнням".
У міру того, як тривали переговори, адміністрація Клінтона все більше розглядала роззброєння України як політичний приз. Через кілька місяців після отримання інформації від американських представників, у жовтні 1993 року, Телбот подякував віцепрезиденту Альберту Гору за те, що він зустрівся з українським міністром закордонних справ у Білому домі. Клінтон зробив те ж саме. "Якщо нам вдасться вивезти ядерну зброю з України, – пожартував Телбот, – я спробую домовитися про те, щоб її повісили на вашу стіну як трофей".
Джерело: The National Interest
