Однією з дивних особливостей політики війни в Україні є те, що найгаласливіша опозиція – від ультраправих. "У певному сенсі ці праві галасують так само, як і ліві, проти яких вони так запекло виступали", – стверджує колумніст New York Times Брет Стівенс.
Він нагадує, що 20 квітня 19 законодавців-республіканців, серед яких сенатори Ренд Пол, Майк Лі та Джей Д. Венс, надіслали президенту Байдену листа, в якому засудили "необмежені поставки зброї на підтримку нескінченної війни". Дональд Трамп і Рон ДеСантіс висловили свою незгоду з підтримкою України з боку Заходу (хоча губернатор Флориди, здається, відмовився від своєї позиції). Обидва уважно стежать за тим, що, на їхню думку, добре зіграє на праймеріз Республіканської партії.
Як зазначає автор, опозиція походить від так званої антивоєнної консервативної інтелігенції. Пітер Гітченс, брат Крістофера Гітченса, є запеклим критиком, як і американський письменник-орбаніст Род Дрехер, чия манера критики – "росія неправа, але ...". Такер Карлсон регулярно використовував свій п'єдестал у прайм-тайм, щоб принизити Володимира Зеленського, називаючи українського президента "диктатором" і порівнюючи його стиль одягу зі стилем одягу менеджера стриптиз-клубу. Американський консерватор Б'юкенен проти війни – принципово, а федераліст Трамп – через політичний опортунізм.
"Змушуючи свій власний народ і тих, чия міграція забезпечує картелі мільярдами на купівлю військової зброї, страждати від вбивств, зґвалтувань та інших огидних злочинів, Байден за кордоном заохочує насильство в Україні", – цитує Стівенс виконавчого редактора The Federalist Джоя Пуллманна.
"Чи існує логічне ідеологічне бачення антивоєнних консерваторів?" – запитує автор. "На перший погляд – ні", – відповідає він.
Від В'єтнаму до Іраку антивоєнні ліві (як у Сполучених Штатах, так і за кордоном), як правило, були об'єднані пацифізмом, вірою в те, що війна – це неправильна відповідь та реакція. Ліві також часто демонстрували антиамериканізм – погляд Чомскі (американський лінгвіст Ноам Чомскі українсько-єврейського походження, виправдовував російську агресію проти України та окупацію Криму, а також режим Асада в Сирії; вважає, що після повномасштабного вторгнення росії до України 24 лютого 2022 року США мали б змусити Україну до виконання російських вимог. Український опір може призвести до ядерної війни, наполягає він – iPress) на те, що зовнішня політика Вашингтона загалом є силою неоімперіалізму та хижацького капіталізму.
Але, на думку колумніста, це не відноситься до правих противників війни.
Брет Стівенс демонструє двояку позицію так званих правих у США. За його словами, деякі з найбільш консервативних глашатаїв щодо України, які побоюються, що війна може спричинити ядерну війну з москвою, є навпаки радикальними, коли мова заходить про Китай: вони стверджують, що ресурси, які Сполучені Штати вливають у Київ, слід тримати в резерві для майбутньої битви з Пекіном за Тайвань. І ці самі особи звинувачують безглузде виведення Байдена з Афганістану в тому, що Америка виглядає слабкою, і, схоже, і при цьому анітрохи не переймаються сигналом, який може послати і відмова США від України.
Деякі консерватори-такеристи, зауважує автор, з одного боку звинувачують Зеленського у неліберальній політиці в Києві – наприклад, у забороні проросійських політичних партій, які, як можна очікувати, стануть маріонетками путіна в разі російської військової перемоги. З іншого – зі шкіри вискакують, щоб відсвяткувати неліберальну політику уряду в Будапешті.
Деякі з історичних ревізіоністів, які приймають привід путіна для вторгнення – що він був спровокований Заходом на захист етнічних росіян, котрі "застрягли" в "нацистській" Україні після розпаду Радянського Союзу, – ніколи б не прийняли ці аргументи в будь-якому іншому контексті: і ці люди сповідують абсолютну недоторканність південного кордону Америки, коли йдеться про "нашестя" латиноамериканських іммігрантів.
Значною мірою ця непослідовність частково пояснюється школою сучасного консерватизму Джорджа Костанзи: якщо демократ – за, то він – проти.
Але, стверджує Брет Стівенс, є й дещо більш інфернальне. У маскульті – придушенні політичної опозиції, "майже піднесеному презирстві до правди" (пам'ятний вислів Джозефа Конрада про російське чиновництво), опортуністичному сприйнятті релігійної ортодоксії, ненависті до "занепадницької" західної культури, глузливій байдужості до міжнародного права і, перш за все, зневазі до демократичних і ліберальних принципів путін представляє ту форму політики, яку такерити хотіли, але так і не змогли втілити в життя під час президентства Дональда Трампа.
Автор зауважує, що це не є чимось новим. У 1930-х роках були Езра Паунд, Чарльз Ліндберг, Діана та Освальд Мослі. Поклоніння ультраправих до принципів грубої сили і беззаперечного послуху має глибоке коріння.
Як наголошує колумніст, це стосується не всіх консерваторів. Лідер меншості в Сенаті Мітч Макконнелл твердо залишається на боці України, так само як і редактори The Wall Street Journal та National Review, і навіть такі консервативні лідери, як Марк Левін. Вузьке коло виборців-республіканців відчуває те ж саме. Обливати брудом усіх американських правих як пропутінських – це наклеп, так само, як колись були звинувачення правих про ліберальну м'якість щодо комунізму. Але в цьому більше правди.
Деякі консервативні читачі цієї колонки образяться і стверджуватимуть, що треба виступати проти підтримки США у війні зі стратегічних міркувань, не будучи при цьому пропутінцями.
Варто нагадати їм, що Джордж Орвелл писав у 1942 році про позицію західних пацифістів щодо нацистської Німеччини: "Пацифізм об'єктивно є профашистським. Це елементарний здоровий глузд. Якщо ви перешкоджаєте військовим зусиллям однієї сторони, ви автоматично допомагаєте іншій".
Про автора: Брет Стівенс є колумністом у New York Times з квітня 2017 року. Він отримав Пулітцерівську премію за матеріали для The Wall Street Journal у 2013-му а раніше обіймав посаду головного редактора The Jerusalem Post.
Джерело: New York Times
